Сирія та Палестина. Між Месопотамією та Середземним морем лежить Сирія. Природа її ділить на дві частини: північну, родючу, з гарною, багатою рістнею, та полудневу, степово-пустельну. Перші сліди культури зустрічаємо тут у палеоліті. Сирію замешкувало тоді якесь плем'я невідомого походження, що відзначалося великим зростом і сильною будовою. Історики називають його праханаанцями. Коло 2500 року до Хр. вперше з'явилися семіти й поволі опанували всю країну. Пізніше напливали ще малоазійські племена, а також «люди з-за моря» — європейці.
Сирія лежала на перехресті торговельних шляхів, що йшли з Месопотамії, Малої Азії, від Середземного моря та з Єгипту, і як посередник між різними народами скоро дійшла до добробуту і значення. Суходолом головна дорога йшла від Каркемиша над Євфратом до Кадеша над Оронтом, через Меджиддо (недалеко [від] Аккона), долинами Кармелу до Гази й Рафії. Над морем постало кілька визначних портів: Біблос, Сидон, Tip та ін. Через сирійські міста проходив безнастанно живий торговельний обмін між Азією, Африкою та Європою і перехрещувалися тут різні культурні впливи. Сирія дійшла до великого господарського розвитку, але ніколи не змогла об'єднатися в одну державу. На перешкоді тому стояли інтереси й амбіції окремих міст, що одне перед іншим не хотіли поступитися першістю, а ще більше сусідство великих держав, що намагалися завоювати багату країну. Від полудня Єгипет, від сходу Вавилонія й Ассирія, від півночі — держава хеттів безнастанно надсилали свої війська в Сирію, стараючись відбити її з рук суперників. На родючих сирійських долинах відбувалися найкривавіші бої стародавнього світу. Ніяка країна не перебула стільки наїздів, набігів і грабунків.
Сирієць несе данину. Єгипетська різьба
Серед багатьох сирійських державок визначніше місце здобула держава Мітанні. В часи найбільшого зросту вона займала Північну Сирію і простягалася до Горішнього Євфрату. Народ, що створив цю державу, був, здається, індоіранського походження і шанував індійські божества Індру, Мітру та ін. Мітанці мали чудову кінноту, воєнні вози й добре озброєне військо, завдяки чому довгий час утримувалися як самостійна держава. Перший король Мітанні, Сауссадаттар (близько 1450 р. до Хр.), вславився тим, що напав на місто Ашшур і забрав звідти ворота, вилиті з золота і срібла. Цим він забезпечив собі незалежність від Ассирії. Володарі Мітанні також здобули собі повагу серед єгиптян, так що кілька фараонів взяли собі жінок з їхніх родин. Коло 1300 р. цю державу завоювали хетти.
У пізніші часи у Північній Сирії більшу роль відіграв У Полудневій Сирії, на морському узбережжі від Яффи до Гази, лежала держава Декель, або Ф і л і с т і н і я. Філі-стімляни мали укріплені міста, важкі воєнні вози, добру кінноту; мали живу торгівлю і за торгові шляхи вели боротьбу з Ізраїлем. Під час боротьби між Єгиптом та Ассирією ця країна мала важливе стратегічне значення.
Середню частину Сирії, Палестину, замешкували ізраїльські племена. Біблійські перекази оповідають, що батьки ізраїльського народу примандрували до Ханаана (Палестини) з Халдеї. Спершу не могли утриматися на нових оселях, перейшли до Єгипту й там перебували довгий час. Пророк Мойсей вивів їх з Єгипту й під час побуту на Синаї і в пустелі утвердив у них віру в одного Бога та надав їм устрій і закони. Під проводом Йосії ізраїльтяни наново здобули Ханаан й осіли тут на постійних оселях. Спочатку ізраїльтяни ділилися на 12 колін, потім утворили одне королівство під проводом Саула. До найбільшого розвитку Ізраїльська держава дійшла за короля Давида, що звільнив Палестину від залежності від філістімлян і завоював сусідні народи — мо-абітів, аммонітів, едомітів і арамейців. Він переніс столицю держави з Геброна до Єрусалима й організував адміністрацію та військо. Син його, Соломон, побудував величаву святиню і палату. Жидівська держава ввійшла тоді в зв'язки з сусідніми державами, але не відігравала важливішої ролі в історії Сирії.
По смерті Соломона почалася внутрішня боротьба й остаточно постали дві ворожі держави: іудейська з Єрусалимом та ізраїльська зі столицею у Сіхемі, Тірзі і врешті в Самаррі. Розбитій1 країні загрожували сусідні народи, тому Ізраїльське королівство увійшло у зв'язки з Єгиптом, Іудейське — з Ассирією. Проти чужих культурних впливів та політеїзму виступали пророки, що високо поставили релігійне письменство жидів. Ізраїльська держава впала в 721 р. до Хр. й була знищена ассирійським королем Са-ргоном. Іудейська протривала півтора століття довше, й аж у 586 р. вавилонський король Набукаднасар1 зруйнував Єрусалим. Тривке значення в історії жиди втримали тому, що єдині з народів стародавнього світу затримали віру в одного Бога.
Фінікія. Уздовж східного берега Середземного моря лежала країна, яку в стародавні часи називали Фінікією. На півночі її границею був острів Арвад, на полудні — пригірок Кармел; від дальших країн на сході відмежовували Фінікію ліванські гори. Над морем простягалася вузькою смугою низовина, що в найширшому місці ледве доходила до 50 км. Гори Лівану вкривали великі ліси, в яких росли дуби, горіхи, пішї, кипариси, а передусім славні ліванські кедри. Сьогодні з цих кедрових лісів залишилися тільки рештки, які утримує як резерват Маронітський патріархат. Але колись тутешні пущі славилися широко, й цінне кедрове дерево йшло на вивіз до далеких країн. На низовині управляли збіжжя, ярину, виноград, льон і навіть бавовну. Але природних багатств не вистачало на прожиток густого населення, й фінікіяни дуже скоро почали шукати собі щастя на морі.
Ім'я Фінікії виводили від грецького «фоїнікс» (пальма), але це дерево належало там до рідкості. Тим-то назву почали нав'язувати до слова «фоїнос» — червоний, але й це вияснення не говорить нічого.
Мова фінікіян була семітська. Головну частину населення творили семітські канааніти, але між ними осіло також інше семітське плем'я — амореї. Крім того, жили також тут хетти, егейці й навіть єгиптяни.
Фінікія не творила однієї держави —- кожне місто саме для себе було державою. Таких міст рахували 25. У найдавнішу епоху на першому місці стояла Г у б л а, якій греки дали назву Біблос. Це було велике торговельне місто, а його спеціаль-ністкгбув вивіз дерева на будову кораблів. Від непам'ятних часів Губла була в торговельних зв'язках з Єгиптом і доставляла фараонам кораблі навіть на Червоне море. Фінікійські підприємці спроваджували дерево з гір волами й потім своїм флотом транспортували його морем до Нілу, а з Нілу — до Червоного моря. Разом з єгиптянами вони виправлялися також до країни Пунт, тобто Сомалі. На тісні зв'язки з Єгиптом указують різнорідні вироби, в яких наслідувалися єгипетські взори, наприклад, вази, малі статуї, всякі прикраси. Єгипетська мова була так поширена в Гублі, що тут знаходимо навіть ієрогліфічні написи. Князі Губли вживали єгипетські імена, прибиралися в такі самі корони, як і фараони, а на своїх портретах приміщували сокола — бога Гора.
Окрім Губли, визначну роль відігравав С и д о н, що також вів торгівлю з Єгиптом і мав по Нілу упривілейовані склади товарів. Нарешті на перше місце вибився Т і р, або Сор, що завдяки своєму положенню на острові міг боронитися від усяких завойовників. Король Тіра Хірам в X ст. до Хр. був союзником Соломона й постачав йому до будови святині дерево та ремісників. Вони обидва висилали флоти до країни Офір над Червоним морем, щоб звідти добути золото. УIX ст. Фінікія попала в залежність від Ассирії. Всі визначні міста мусили посилати до Ніневії посольства з дарами; золотом, бронзою, дорогими вазами, слоновою кістю і різнорідними одягами. Але Tip користався із кожної нагоди, щоб здобути собі" незалежність. Його великий флот без труду відбивав ворога. У VII ст. до Хр. Фінікія короткий час була залежна від Єгипту, потім Навуходоносор прилучив її до Вавилонської держави. Але Tip боронився вперто, й вавилонські війська осягнули тільки те, що впродовж 13 років не допускали тірійців до інших фінікійських пристаней. У 539 р. Фінікія ввійшла до складу Перської держави. Тоді знову перше місце зайняв Сидон. Фінікійський флот допомагав персам у боротьбі з греками, бо греки для Фінікії були найнебезпечнішими конкурентами на морі. Коли Александр Великий рушив на підбій Перської імперії, фнпкшські міста відчинили йому ворота. Тільки Tip, хоч і вислав переможцеві золоту корону, не хотш допустити грецьку залогу у свої мури. Александр наказав засипати протоку, що відділяла тірський острів від суші, й по семи місяцях облоги здобув горде-місто. По смерті Александра у Фшікії перехрещувалися впливи Єгипту й Сирії.
Фінікійська культура. Про релігію фшікіян давніше було відоме те, що переказали грецькі письменники, особливо Філон із Біблоса (І ст. по Хр.). Але в 1929 р. в місцевості Рас-Шамра були відкриті клинові тексти XIII ст. до Хр., і тільки на їхшй основі ми докладно довідуємося про вірування ФіїнкІЇ. На чолі всіх фінікійських богів стояв Е л ь—бог Сонця. Йому підлягала вся природа, за його наказом ріки вливалися до моря. Називали його «батьком рокш», а символом його був бик. Друге місце займав Б а а л («пан»), або Г а д а д, — бог громів і дощів. Блискавкою, немов пилою, він перерізував дерева. Син Баала, Алеї н, був опікуном рослин, доглядав джерела і постачав вогкістю землю. Мот, син Еля, був богом літніх спек і жнив. Між обома богами велася безнастанна боротьба, що символізує дві пори року на Сході: сухе літо й багату на дощ зиму. Коли приходить літня спека й рослинність гине, вмирає також Алеїн. Але як месниця виступає його сестра Анат, зі своїми псами нападає на отари Мота і врешті дістає його в свої руки. «Мотикою розбиває його, пришкає на вогні, розтирає в жорнах і розсипає по ріллі, щоб покласти край неврожаєві».
У пізніші часи велике значення мала у Фшіїсії богиня А ш т а р т, або Астарта. В Гублі називали її панею міста. Культ її лучився з шануванням молодого бога Ешмуна, якого греки прозвали Адонісом. Він згинув на ловах, убитий диком, і Астарта зайшла до підземного світу й воскресила його.
Своїх богів фінікіяни вшановували на «високих місцях», тобто на горбах з далеким видом. На найвищому місці була каплиця, де стояв священний камінь, що звався «бетиль», а поруч — дерев'яний стовп — «ашера». Ці два символи означали, мабуть, Астарту й Адоніса. В сусідстві містилося джерело або священний гай. Богам складали різнорідні жертви — молоко, олію, птахів, домашніх і диких звірят. Бували також жертви з людей. У Карфагені вони утрималися до третього століття християнської ери, і на місцях святинь знаходять там урни з кістками малих дітей.
Найбільш поширене свято—це А д о н і ї на честь Адоніса, що відбувалися під час жнив. Тоді відбувалися поминки померлих і спільний жертовний обід. Під час того свята засаджували до малих горщичків зерна, що скоро прозябали, — звали це городами Адоніса, а ніжні рослини, що в'янули по кількох днях, були символом короткого життя молодечого бога. Під час іншого свята палили святочно статую божества, що відроджувалося у вогні.
Мистецтво Фінікії досліджене тільки в деяких напрямах. Не знаємо дотепер пам'яток фінікійської архітектури, хоч вона, безперечно, існувала. В однім із релігійних оповідань з Рас-Шамра описується будова святині Баала, яку вирішувала богиня-мати — Ашерат. Всі боги допомагають у цьому ділі: бог-митець Гійон будує золотий престол і стіл із золота, Амат виробляє цеглу, Латпон ставить мури, сам Баал рубає кедри на будову даху, а Алеїн прибирає внутрішню комору святині.
Багато відкрито гробових пам'яток2, деякі з яких мають вигляд пекарських печей. Вхід до гробівця замикали каменем. В Гублі відкрито величавий саркофаг короля Агірама з XIII ст. до Хр. Він спочиває на чотирьох левах, вгорі є зображення короля, а на стінах зображені похоронні сцени, жінки-плачки3 з піднесеними руками й поминальний обід. Багато саркофагів збудовано в єгипетській спосіб, і знати на них впливи мистецтва з-над Нілу.
Промисловість і торгівля. Фінікія лежала на перехресті різних культур і в своїй промисловості використовувала винаходи різних народів. У фінікійських гробівцях знайдені найрізнорідніші вироби, як статуетки з теракоти, прикраси з різаного каменю, металеві нашийники, медальйони, персні, оздоби із слонової кості, скляний посуд та ін. У цих виробах фінікіяни показалися великими майстрами. Мало давали свого оригінального, але вміло використовували чужі мотиви. Можна віднайти в них впливи єгипетські, вавилонські, ассирійські, хеттські, кіпрські, грецькі, не раз злучені в гармонійну цілість. Але дослідники помітили цікаве явище, а саме, що фінікіяни не мали змислу для монументальності, а головну увагу звертали на декоративний бік: поза зверхньою орнаментацією пропадає не раз основна форма предмета.
Фінікіяни вдосконалили вироблення скла. В Єгипті зустрічаємо тільки одностайно забарвлене, непрозоре скло; фінікіяни перші вміли робити чисте, прозоре скло. Особливо славні були гути в Сидоні. Виробляли в них всякий посуд, також прикрашений різними оздобами у вигляді риб, мушель, рослин або й різнобарвною інкрустацією. Фінікіяни пробували також виробляти штучні перли й Самоцвіти.
Фінікіянам приписують винахід порфіру (пурпуру) — чер-вонозабарвленого сукна. Фарбу вони брали з одного роду морських слимаків, що живуть при фінікійському узбережжі, їхнє сукно цінувалося так, що східні володарі переховували його у величезних кількостях у своїх скарбівницях поруч з іншими дорогоцінностями.
Фінікіяни вели велику, всесвітню торгівлю. їхні купці заходили глибоко в азійські країни, до Африки, а потім і до Європи. Але фінікійська торгівля передусім звернулася на море. Фінікіяни були першим народом у світі, що розвинув мореплавство й розслідив далекі моря. Фінікійські кораблі були сильно будовані, забезпечені веслами й вітрилами. Під час попутнього вітру вживали вітрила, в противному разі послуговувалися веслами.
Свої відкривчі подорожі фінікіяни розпочали від найближчих околиць. Дуже скоро допливли вони до острова Кіпр, що був відомий мідною рудою. Вони опанували східну частину острова і постачали мідь як до своїх робітень, так і до Єгипту та Вавилонії. На Егейському морі вони осіли на островах Родос, Парос, Мелос, Фасос, Кіфера, Лемнос і на Кріті. Тут вони пошукували промислові сирівці і, наприклад, на Фасосі добували золото. Не маємо певних відомостей, чи бували фінікійські кораблі на Чорному морі, але деякі знахідки виправдовують такий здогад. Багато своїх осель заснували фінікіяни в Африці, як Утика, Гадрумет і врешті Карфаген — «нове місто», засноване з Тіра коло 814 р. до Хр. З африканського побережжя фінікіяни сягнули до Сицилії, де постали їхні факторії Панормос (Палермо), Солунтум та ін. Потім до фінікійських рук дісталися побережжя Піренейського півострова, де вони заснували Гадес (Кадикс), Новий Карфаген. Далі вони попливли на Атлантичний океан, були в Галлії, у Британії, де експлуатували цину, а за бурштином допливали до Балтійського моря. Відвідували також Західну Африку, бували в Сенегалі й на Ка-нарських островах. За дорученням фараона Нехо вони об'їхали кораблями довкола всієї Африки.
Практичний купецький змисл виявили фінікіяни також у тому, що винайшли спрощене звукове1 п и с ь м о. Коли інші народи Король хеттів-хадо то р-до х?-вживали важкі й малопрак-
тичні системи писання, вони своє письмо обмежили до двадцяти кількох літер і таким чином дальшим поколінням полегшили культурну працю.
Фінікіяни прислужилися для нас і тим, що здобутки східної культури перенесли до Європи. Хоч самі вони не мали ніяких культурницьких намірів, але сам факт, що вони поширили серед напівварварських народів різні вироби й винаходи, ставить їх високо серед цивілізаторів Заходу.
Мала Азія. Хетти. Мала Азія — це півострів, замкнений Чорним, Егейським та Середземним морями. Високі довколишні гори — Понтійські на швночі, Тавр на полудні, Вірменські на сході — ще збільшують недоступність цеї країни. Тільки вузькими провалами можна було з Малої Азії дістатися на схід і південь. Зате на заході малоазійський півострів має вигідний доступ до Егейського моря. Цим шляхом завжди йшла жива комунікація, тут поставали найвизначніші міста й порти. Мала Азія із самої природи була злучником між азійськими країнами та Європою.
Через неї, немов по вигідному помосту, діставалися східні купці на захід і західні — на схід. Тут також відбувалися великі воєнні походи, тут розігрувалася боротьба між двома частинами світу.
Населення Малої Азії у стародавні віки було дуже різнорідним, бо тут сходилися з собою племена індоєвропейські, семітські, турецькі1.
їжак на коліщатах. Еламітська дитяча іграшка, коло 2000 р. до Хр.
Особливий вплив завжди мала Месопотамія, й малоазійська культура завжди стояла в тісних зв'язках із країнами над Євфратом.
Коло 2000 р. до Хр. в Малій Азії настали важливі етнографічні зміни. Тоді почалося велике переселення індоєвропейських народів, що зі своїх відвічних осель у Східній Європі почали розходитися на всі сторони. В той час із Фракії передерлося до Малої Азії войовниче плем'я, що опісля прийняло назву хетгів. Цей народ відзначався лицарським побутом, мав свою шляхту, що творила воєнні дружини, вживав коней і залізну зброю. Близько 1900 р. до Хр. існувала вже сильна Хеттська держава, до якої належали майже всі малоазійські народи. Близько 1800 р. до Хр. король Лапарнас поширив хеттські границі на Північну Сиріїо і здобув собі таке значення, що його ім'я стало титулом хеттських володарш, так, як пізніше ім'я Цезаря — в Римі.
Могутня Хеттська держава забезпечила собі мир і розвинула високу цивілізацію, вміло сполучаючи елементи місцеві з ассирійськими й єгипетськими. Головними божествами хеттів були Даттас, бог громш, та його дружина Аріїша — богиня Сонця. Богів зображували часто з їхніми улюбленими звірями. Хетти мали також своїх жерцш — чоловків і жінок. Ь Месопотамії перейшло до хеттів клинове письмо, але хетти вживали також власне, образкове письмо. Доволі високо стояли тут також астрономія, астрологія та релігійна література. У хеттській столиці, Таттусас, археологи відкрили велику хеттську бібліотеку, що дала можливість висвітлити минуле цього помітного народу.
Державна організація хеттів значно відрізнялася від устрою інших східних народів. Король у них не був необмеженим володарем, а мав при собі раду вельмож, що вирішували важливі справи. Хеттський устрій можна б назвати феодальним. Шляхта мала у своїх руках великі земельні маєтності, але була зобов'язана повнити воєнну службу, й король міг у непослуш-них васалів забрати їхні землі. Зв'язки між лицарством та королем спиралися на ідею вірності. Деякі дослідники в тому вбачають характеристичні риси індоєвропейського устрою, що дуже різнився від східного деспотизму. Хеттські закони були також лагідніші, ніж сучасні їм вавилонські. Кару смертю вживали рідко, частіше карали грошовими оплатами.
Т? зв. «стара» Хеттська держава тривала до 1650 р. до Хр. Потім проходить півтора століття, з якого нема ніяких джерел про місцеву історію. За «нової» держави наймо-гутнішим володарем був Суппілуліумас І (коло 1395— 1355 pp. до Хр.), що завоював державу Мітанні в Північній Сирії. Через те хетти ввійшли у суперництво з Єгиптом, що намагався втримати Сирію під своєю владою. Між обома державами не раз приходило то до війни, то знову до миру, який скріплювали подружжя між обома династіями. Хеттська держава занепала коло 1200 р. до Хр., коли до Малої Азії вдерлися нові народи з півночі — фрігійці, лідійці та ш.
Фрігійці були, здається, фракійського походження. Вони заснували невелику державу на заході Малої Азії, але завдяки близькості до моря й розвиткові торгівлі дійшли до значного добробуту. З перших королів найвизначніший був Міта, або Мідас І (коло 733—714 pp. до Хр.). Але Фрігійська держава тривала недовго: знищили її кіммерійці, що в VII ст. до Хр. залили Малу Азію. Останній король Мідас II покінчив життя самогубством.
В Vfl і VI ст. до Хр. серед малоазійських держав на першому місці стояла Лідія. Спочатку панував тут рід Гераклідів, потім нову династію заснував король Гіг (687—652 pp. до Хр.). Лідія була господарським посередником між Сходом та Заходом, розвинула високо промисел, особливо ткацтво й золотарство, і вела жваву торгівлю. Добробут і багатство лідійців були широко відомі у всіх сусідів. Коло 700 р. до Хр. лідійські королі почали бити першу в світі монету із золота, срібла та мішанини обох металів (т. зв. електри). Останній лідійський король Крез (580— 546 pp. до Хр.) увійшов у приповідку через свої нечувані багатства. З культурного боку лідійці дедалі більше піддавалися під грецькі впливи. Лідійська держава впала в зустрічі з Персією.
Прибічна сторожа перського короля з палати Дарія І в Сузах. КОЛО 500 р, до Хр.
Іран. Мідійці. Іран, так само, як і Мала Азія, був країною, замкнутою довкола горами. Тільки що простір Ірану є далеко ширшим і гори його ще більші. Комунікація з сусідніми краями йшла долинами уздовж рік або гірськими провалами. Континентальне підсоння з невеликими опадами не дозволяло розвивати хліборобство. Поля управляли за допомогою штучного наводнювання. Коло 3200 р. до Хр. Іран мав значну цивілізацію, а саме продукував мідні вироби й мальований посуд.
Гончарство стояло найвище у країні Е л а м, недашеко від Месопотамії, де було найбільше місто Сузи. Тут знайдено найстарші керамічні вироби з багатою орнаментикою, в якій часто зустрічаємо постаті людей, звірів, птахів, вплетеш в геометричні мотиви.
Коло 2500 р. до Хр. в Еламі зустрічаємо окреме образкове письмо, що втрималося тут довгі часи поруч з ассирійським клиновим письмом. Еламіти мали також свій окремий календар, обчислений на основі рухів планети Венера. Еламська держава постала з об'єднання дрібних князівств і дійшла в другім тисячолітті до значної могутності. Характеристичне було те, що король не мав духовної влади, як в інших східних державах, але при ньому стояв начальний жрець, що мав велику пошану. Головним ворогом Еламу була Ассирія, що все намагалася підбити цю багату країну.
Коло 1000 р. до Хр. до Ірану ввійшли з півночі індоєвропейські племена — мідійці та перси. Вони залишили свою прабатьківщину, що була десь у Полудневій Україні, й, мабуть, кавказькими провалами дісталися на іранську височину. З того часу індоєвропейці обійняли тут провідну роль.
Наперед постала М і д і й с ь к а держава. Мідійці займалися найбільше скотарством — славилися їхні коні, але поволі перейшли також до хліборобства в надрічкових долинах. Спочатку не мали спільної влади, а ділилися на шість окремих племен. Через те не могли опертися ассирійцям, що їх поневолили. Але в VII ст. до Хр. вони об'єдналися під проводом князя Дейока, утворили військо й почали нападати на сусідів. Князь Фраорт підбив слабих ще тоді персів і виступив проти Ассирії. Але сильна ассирійська армія розбила мідійську кінноту, й хоробрий Фраорт поліг у бою в 633 р. до Хр. Його наслідник К і а к с а р (633—584 рр, до Хр.) переорганізував своє військо на ассирійський спосіб і знову рушив на Ассирію. Був уже під Ніневією, коли на Мідію напали північні скіфи, й він мусив поспішно повернутися, щоб рятувати свою державу. Він уклав мир із скіфами й пустив їх на Ассирію. Ассирійська держава, ослаблена степовою ордою, не мала сили протиставитися завойовникам, і мідійці разом із вавилонцями здобули в 612 р. до Хр. Ніневію. Тоді Кіаксар прилучив до своєї держави Північну Ассирію разом із Вірменією і Каппадокією, аж по ріку Галіс на заході. Столицею його була Екбатана. Політику Кіаксара продовжував Астіаг (584—550 pp. до Хр.). Мідійці підпали тоді під культурний вплив ассирійців. Але Мідійська держава тривала недовго — її завоювали перси.
Перська держава. Перси, так само, як і мідійці, спочатку ділилися на кілька племен, потім об'єдналися в одну державу під проводом роду Ахеменідів. К і р II (по-перськи Кураїн, 602—559 pp. до Хр.) визволив персів з-під влади мідійців, здобув і зруйнував Екбатану й утворив велику Перську імперію. Він звернувся наперед на захід, проти держави лідійців. Лідійський король Крез організував протиперську коаліцію, до якої ввійшли Вавилонія, Єгипет і Спарта. Він виступив проти Кіра над рікою Галіс. Під Птерією прийшло до кривавого бою, після якого Крез мусив був завернути до своєї столиці Сардів. Кір вислав за ним свою швидку кінноту, погромив лідійців і здобув столицю в 543 р. до Хр. Крез потрапив у полон, але переможець великодушно дарував йому життя. Лідія стала частиною Перської держави. Тоді також грецькі колонії на узбережжі Егейського моря мусили визнати владу Кіра.
З черги1 Кір повів свої війська на схід і в завзятих боях, що тривали кілька років, завоював країну між Яксартом (Аму-Дар'я) та Індом. Покінчивши зі Сходом, розпочав він війну з Вавилонією. Під Опісом у 539 р. до Хр. розбив вавилонську армію, а союзник його, князь Губару, здобув Вавилон і взяв у полон вавилонського короля. Невдовзі перси заволоділи також Сирією і дійшли до Границь Єгипту.
Останні роки життя Кір присвятив організаційній праці, стараючись скріпити суцільність держави і забезпечити її" перед наїздами варварів. Він поліг у боротьбі з кочови-ками-массагетами десь у Туранських степах. Гробниця Кіра залишилася у Пасаргадах, де була його столиця.
Наслідником Кіра був його найстарший син — К а м б і з (529—522 pp. до Хр.). Він убив свого молодшого брата Бар дію, якому Кір віддав деякі провінції, і став самодержцем. Щоб докінчити завоювання батька, рушив походом на Єгипет. Грецький генерал Фанес із Галікарнаса провів військо Камбіза через пустелю. Там він порозумівся з бедуїнами, й вони допомогли йому довозити харчі для війська. Під Пелусієм Камбіз розбив єгипетське військо і без труду дійшов до Мемфіса. Спочатку він хотів порозумітися з фараоном Псамметіхом III, але коли дізнався, що той проти нього приготував змову, детронізував його, а сам прибрав титул фараона та єгипетське ім'я. Дав також обітницю, що не порушить єгипетську релігію, й наказав на кошт держави оновити святині, знищені перськими військами.
Але посідання Єгипту не заспокоїло його амбіцій. Він вирішив підкорити ще інші африканські держави. Перш за все задумав підбити Карфаген — колишню фінікійську колонію,* що тоді опанувала торгівлю над Середземним морем. Але фінікійці не хотіли доставити йому кораблів, і вш мусив вислати військо через Лівійську пустелю. Похід не вдався, і військо десь запропастилося. Що з ним сталося — невідомо. Так само безуспішно закінчилася експедиція на Нубію. Війську не стало поживи, й воно повернулося від катаракт. Камбіз, розчарований цими невдачами, немов впав у божевілля, почав зневажати єгиптян, висміював їхню релігію, навіть власноручно поранив священного бика — Апіса. З такою самою люттю ставився до своїх генералів. Врешті вирішив повертатися до Персії. По дорозі дізнався, що в його великій державі піднялися повстання й якийсь жрець Гаумата проголосив себе його братом, Бардією, і взяв владу в свої руки. Камбіз тоді наклав на себе руки й помер у Сирії.
Правним королем Персії був тепер його свояк, син Гістаспа, — Д а р і й І (521—485 pp. до Хр.). По п'ятирічній боротьбі він поконав різних претендентів, заспокоїв збунтовані провінції й засів твердо на перському престолі. На шляху з Вавилона до Екбатани, під Бегістуном, на великій скелі поставив він пам'ятник своєї перемоги. Король стоїть у велетенській постаті серед своєї дружини — перед ним бранці, «несправжні королі», з пов'язаними руками, над ними—крилата постать бога Агура-Мазди. Напис у трьох мовах—перській, вавилонській та еламітській—оповідає про славні діла Дарія.
Дарій завів у своїх країнах однопільну державну організацію. Різним провінціям він залишив їхні право, звичаї, релігію, деколи навіть місцевих князів.-Але верховну владу мали всюди королівські намісники. Система управи була уладжена так, що владу ділили між собою три урядовці. Найвище становище мав с а т р а п (у перській мові «кшатрапа»), що заступав особу короля й мав найвищу адміністративну та суддівську владу. При ньому був секретар, що вів канцелярію й мав обов'язок висилати королеві повідомлення про діяльність сатрапа. Третім високим урядовцем був генерал, що мав провід над військовими силами провінції. Таким чином, ці три достойники взаємно доповнювалися і контролювалися. Між головними містами Перської імперії владжено пошти, й окремі посланці постійно перевозили всякі урядові доручення. Від часу до часу володар висилав іще спеціальний контроль — т. зв. «очі й вуха короля», що з надзвичайними повноваженнями несподівано з'являвся і вирішував на місці найважливіші справи.
Підбиті народи платили податки й на королівський двір, й на утримання сатрапів. Але самі перси були вільні від усяких данин і давали королеві тільки добровільні дарунки, коли він переїздив їхню територію. Податки збирали в натурі або грішми. Частину добутого золота переливали в штаби й переховували в державній скарбниці, з частини вибивали монети. Дарій за прикладом Лідії почав бити золоті монети. На них був образ короля з луком і списом. Називали їх да рейками. Вони поширилися дуже на заході, бо у східних провінціях по-давньому важили золото на вазі.
Перська держава займала простори ще ширші, ніж перше Ассирійська: сягала від глибини Ірану до Єгипту й Егейсь-кого моря. Але войовничі перси рвалися до ще дальших походів. У 512 р. до Хр. Дарій виправився на Індію і завоював її аж по ріку Інд. Грецький генерал Скілак перший дійшов до Індійського океану, об'їхав його узбережжя й повернувся Червоним морем. Індія стала перською сатрапією.
Потім Дарій звернувся на захід, до Європи. Рухливі грецькі племена опанували узбережжя Егейського моря й почали втручатися в політичні відносини Малої Азії. їхній демократичний устрій підважував перську деспотію. Не маючи флоту для морської експедиції на Грецію, король задумав ударити на греків суходолом із півночі. Перська армія перейшла Босфор і опанувала Фракію. Звідти король виправився ще над Дунай, переправився через ріку й увійшов в українські степи, щоб завоювати іранський народ скіфів, що непокоїв Фракію. Але кочовики побоялися змірятися з перською армією й перейшли в дальші околиці, так що Дарій не міг їх досягнути. Та хоч скіфський похід не вдався, все-таки Фракія була забезпечена, і звідти перси могли вдарити на Грецію.
Тим часом греки викликали повстання в Малій Азії і спалили Сарди, де резидував перський сатрап. П'ять років потребував Дарій на те, щоб наново підкорити зворохоблені міста. Найбільше потерпів Мілет, що вів провід у повстанні. Місто було спалене, а мешканці виведені на заслання. В 492 р. до Хр. Дарій розпочав похід на Грецію, але свіжоорганізова-ний перський флот розбила буря біля пригірка Афон. В 490 р. перські війська причалили до Аттики, але в славнім бою під Марафоном Мільтіад погромив їх. Дарій, розлючений невдачею, готувався до помсти й почав організовувати нову армію. Тим часом вибухнуло повстання в Єгипті й не дозволило йому покінчити з греками. Серед цих заходів він помер.
Наступник Дарія, Ксеркс (485—465 pp. до Хр.), підкорив наново Єгипет і мусив заспокоювати Вавилон, що також почав виходити з послуху. Врешті в 480 р. з незчисленними військами виправився на Грецію. Але в бою під Саламіном греки розбили перський флот, а роком пізніше під Платеями погромили головні перські сили на суходолі.
Від того часу Перська держава починає занепадати. При кожній зміні престолу приходило до боротьби в королівській родині. Провінції безнастанно бунтувалися, а деякі сатрапи ставали незалежними володарями. Артаксеркс І (465— 424 pp. до Хр.) мусив визнати незалежність грецьких міст у Малій Азії. Дарій II Нотос (424—405 pp.) пробував здобути впливи для Персії серед греків через союз зі Спартою. Проти Артаксеркса II Мемнона (405—359 pp.) підняв повстання його брат Кір, військо якого складалося вчасти з грецьких найманців. Але під Кунаксою у Вавилонії в 401 р. переміг король, і Кір поліг у бою. Переговорами зі Спартою, у т. зв. мирі Анталькіда, [у] 386 р. Персія здобула знову владу над малоазійськими греками. Зрештою велися завзяті війни з Кіпром та Єгиптом, що скинув з себе перську владу. Артаксеркс III Oxoc (359—336 pp.) впорядкував відносини на заході, здобув могутній Tip і підкорив Єгипет. Також поборював він усюди Македонію, бачачи в ній грізного ворога для майбутності Персії.
Останнім королем Давньої Персії був Дарій III Кодоман (335—330 pp.). Александр Великий, спираючись на сили, організовані його батьком Філіппом, як представник грецького світу рушив до бою з ненависною Персією. У боях під Іссосом і Арбелою Александр розбив перські війська, а Дарій загинув, убитий зрадником — сатрапом Екбатани.
Перська культура. Перська культура найдавнішої доби репрезентує два протилежні явища: в мистецтві — наслідування чужих зразків, в етиці — оригінальні моральні цінності. Пам'яток перського будівництва залишилося небагато: майже все було зруйноване під час походів Олександра Великого. У Дарієвій столиці, Персеполі, залишилися тільки останки кам'яних мурів, сходи, портали, колони. Видно на них вплив Ассирії і всюди характеристичні ассирійські бики та фантастичні крилаті постаті. Але місцями видно й єгипетські зразки, навіть капітелі, оздоблені квітом лотосу. Проте в трактуванні орнаментики пробивається новий стиль — дедалі легший, стрункіший, виконаний ніжнішим долотом. Дослідники здогадуються, що тут працювали також іонійські митці. Стіни палат часто прикрашені сценами з щоденного життя, де виступає народ у різнорідних одягах — вояки, селяни, що приносять данину, висланни-ки із сатрапій. Трапляються також міфологічні сцени. Гробниці королів відзначаються простою будовою. Найбільш відомий гробовий пам'ятник КІра: звичайна комора, виставлена на підбудові, високій на шість поверхів. Ь предметів щоденного життя дійшло до нас небагато. Бронзові й золоті вироби вказують також деколи на ассирійські впливи, деколи — виказують грецьку руку.
У перській релігії в часи Ахеменідів виступають тільки три божества: Агура-Мазда (Ормузд), бог знання, Мітра, бог сонця, й Анагіта, богиня вод. Агура-Мазда виступає у вигляді крилатої істоти, так само, як ассирійці зображували божество Сонця. Пізніше зустрічаємо в перських віруваннях характеристичний дуалізм: на одному боці стоїть Агура-Мазда як бог світла й добра, на другому — Ангра-Майню (Ариман) — бог темряви й смерті. Творцем цеї релігії мав бути пророк Заратустра (Зороастер). Але серед учених нема згоди, чи існувала ця релігія вже за Ахеменідів, чи постала пізніше. Священна іранська книга, «Авеста», з'являється пізніше (за династії Сасанідів). Та можливо, що зачатки цих вірувань існували вже тоді, особливо серед мідійських магів, що переховували релігійні таємниці. Боротьба між обома божествами почалася тоді, коли Агура-Мазда створив світ. Його супротивник поборює Агура-Мазду за допомогою злих духів, і ця боротьба триватиме аж до кінця світу.
З цими віруваннями лупилися моральні погляди іранців. Людина бере участь у боротьбі між обома божествами і своїм чистим життям та працею може причинитися до перемоги Агура-Мазди. Праця має навіть більше значення, як жертва. «Той є святий, хто на землі побудує дім, утримує в ньому вогонь, дбає про свою жінку й дітей та про гарні череди. Хто засіває зерно, хто управляє польові овочі, той є праведник. Він виконує цим закон Агура-Мазди так само, якби складав жертви». Навіть найбільший грішник може здобути ласку, якщо управляє неродючу землю й нищить шкідливих звірів.
Про виховання молодих персів Геродот оповідає таке: «Молодь від п'ятого до двадцятого року життя вчать тільки трьох речей: їздити на коні, стріляти з лука й говорити правду. Перед п'ятим роком дитину не показують батькові, але ховають її між жінками. Це роблять тому, щоб батько не мав журби, якщо дитина вмирає в немовлячому віці. Хвалю цей звичай».
Геродот наводить ще інші перські звичаї: «Коли два перси зустрінуться на дорозі, легко можна пізнати, що вони є рівні, бо не промовляють до себе, а цілуються. Коли один дещо нижчий гідністю, цілуються в лице, а коли хтось дуже низького походження, падає перед другим на коліна. Найбільше поважають найближчих мешканців, а найменше тих, що від них мешкають найдалі. Охоче приймають чужі обичаї. Наприклад, носять мідійський одяг, бо вважають його за кращий від свого, а під час воєнних походів уживають єгипетські панцирі. Також охоче заживають різних приємностей, що їх пізнали в чужих. За воєнною чеснотою найбільше цінують того, хто має численну родину. Тому, хто має найбільше дітей, король надсилає дарунки впродовж цілого року».