Початки Єгипту. Доісторична доба, що тривала ділі тисячоліття, дала людині основи цивілізованого життя. З цих починів на вищий рівень першими піднялися країни Стародавнього Сходу, до яких зараховуємо Єгипет, Месопотамію, Сирію, Іран, а з дальших східних земель —Індію та Китай. Ці вищі культури постали переважно над великими ріками у хліборобських країнах, де населення найскоріше дійшло до достатнього й вибагливого життя. Культури Стародавнього Сходу названо потамічними, тобто надрічковими. Тільки значно пізніше осередки людського життя пересунулися над моря й океани.
Найдавніші початки вищої культури поверх2 4000 років до Хр. знаходимо в Єгипті. Це—невелика країна, покладена над Долішнім Нілом від першої катаракти3 до дельти над Середземним морем. Нільська долина сягає тут понад 1200 км уздовж і ледве 15—50 км у ширину. З обох боків замикають її гори, що підносяться над рівнем ріки пересічно на 30—60 м, у деяких місцях — до 300 м. За горами простягаються пустелі — Лівійська на заході, Сирійсько-Арабська на сході. І сам Єгипет, покладений у сухій смузі, був би також пустелею, коли б не те, що Ніл щорічно виливає і своїми водами наводнює всю долину. Родючий намул, що його залишає ріка, забезпечив розвиток хліборобства, а з поступом хліборобської культури розвинулися високо всі ділянки життя.
Початки єгипетської історії сягають до чотирьох тисяч років перед Христом. Один із найвизначніших знавців історії Стародавнього Сходу — Едуард Майєр — виказав4, що вже коло 4241 р. до Хр. в околиці Мемфіса вживали точно обчислений сонячний календар, — отже, цю дату можна вважати за найдавнішу в історії Єгипту.
Поділ єгипетської історії встановив жрець Мането, що жив за часів Птолемея І (305—285 pp. до Хр.), у своїй хроніці, писаній грецькою мовою. Довгий ряд відомих йому фараонів він поділив на ЗО д и н а с т і й, або королівських родів. Хоча його поділ не цілком точний, але він утримався в науці. У новіші часи поділено ще історію Єгипту на епоху держав Стародавньої, Середньої, Нової і т. зв. Реставрації, з добами чужих завоювань між поодинокими1 епохами.
У найдавніші часи Єгипет ділився на кільканадцять дрібних держав, що їх греки називали просто округами (номами). На чолі кожної такої держави стояв князь, що мав своє столичне місто і збирав данину від довколишнього населення. З цих малих князівств постали дві більші держави — Долішня, над Нільською дельтою, та Горішня — в горішній частині долини. Столиця Долішньої держави була спочатку в Саїсі, пізніше — в Буто. За відзнаку королів вважали цвіт папірусу, а державний колір був червоний, тому королівська скарбниця звалася «червоний дім». НаДолішню державу часто нападали дикі племена Лівії, і чимало лівійців осіло в дельті, але завдяки корисному положенню та буйній землі ця країна дійшла скоро до добробуту й вищої цивілізації. Горішній Єгипет мав більш однорідне населення, але розвивався повільніше. Королі перебували в місті Бехдет і за герб обрали собі лілею, а за державний колір — білий. Вони мали свій «білий дім».
Могутність Єгипту починається від часу, коли Долішня й Горішня держави злучилися в одну цілість. Це сталося в дуже давні часи, перед 4200 р. до Хр., під проводом королів Долішнього Єгипту, що резидували в Геліополі. Але об'єднання тривало недовго, і тільки близько 3400 р. до Хр. постала знову одна держава. її творцем мав бути король Менее. Історики довгий час вважали його за міфічну постать, але новітні досліди виказали, що він справді має заслугу засновника Єгипетської держави. Менее походив із Горішнього Єгипту, з міста Tic. Звідти він завоював Долішню державу в Нільській дельті. Це був хоробрий войовник і добрий організатор, що вмів широкою рукою тримати у своїй владі все населення. Геродот оповідає, що Менее побудував на Нілі велику греблю, так що повернув ріку в іншому напрямі. На цьому місці постало місто Мемфіс — пізніша столиця Єгипту, з великим замком, який звали «білим муром»—від білого кольору Горішнього Єгипту. Менее володарював довгі роки, й завдяки тому його ім'я не пропало у сутінках давнини.
Наслідники Менеса з двох перших династій (коло 3400—-2900 pp. до Хр.) вважали за найважливішу державну справу тісніше об'єднання Долішнього Єгипту з Горішнім. Спочатку обидві держави були злучені тільки персональною унією, маючи поза тим кожна свою окрему управу. Коли новий володар сідав на престол, він святкував особливо святочно день «об'єднання обох країн», щоб відзначити вагу тісної злуки всієї держави. Але незважаючи на це Долішній Єгипет не раз повставав проти своїх завойовників. Один із фараонів, Нармер, під час однієї такої ворохобні взяв у полон 120 000 лівійців із дельти і перевів їх на інше місце. Інший, Хасехемуї, покарав 47 209 бунтівників. У цій внутрішній боротьбі немало потерпів добробут дельти. Але вся держава розвивалася успішно й навіть почала вже поширюватися поза природні межі країни. Фараон Семерхет уладив копальні міді на Синайському півострові, і єгипетському війську довелося проводити тут боротьбу з бедуїнськими племенами, що замешкували ці околиці. Єгипет мав також зв'язки з островами Середземного моря, про що свідчать знахідки грецьких передмікенських посудин у гробницях фараонів біля Абідоса.
Стародавня держава. На початку III тис. перед Христом столицю Єгипту [було] перенесено до Мемфіса. Так почалася Стародавня держава, якою володіли фараони від ПІ до VI династії упродовж понад п'ятисот років (2895—2360 pp. до Хр.). Це — часи найбільшого розвитку Давнього Єгипту.
Першою могутньою постаттю ПІ династії був фараон Д ж о с е р. Своїми успіхами вш завдячував значною мірою мудрому дорадникові, яким був жрець Імхотеп — славний учений, будівничий, лікар і чародій. Слава Імхотепа жила в Єгипті довгі віки. Писарі вважали його за свого особливого патрона, і хто був дуже побожний, [той] складав йому жертву з води, якою розпускав писарську фарбу. Лікарі зробили з нього бога лікарського мистецтва, його знали навіть греки під іменем Імутеса і порівнювали його зі своїм Асклепієм. Довгі століття народ повторював мудрі приповідки Імхотепа. Фараон Джосер уперше мав увести в Єгипті будівлі з каміння, бо в давніших часах будівлі були з самої цегли. У пустелі недалеко [від] Мемфіса залишилася гробниця цього фараона, збудована з каміння, — т. зв. ступнева1 піраміда.
Джосер дбав про те, щоб побільшити межі держави, утримував під владою Єгипту Синай, а на полуднє поширив свої володіння поза першу катаракту.
Ще більш могутнім був фараон С н о ф р у з кінця Ш династії. Він побудував нові дороги у Нільській дельті й сильними твердинями забезпечив Синай та Суецький перехід. Снофру поширив владу Єгипту на деякі лівійські оази. Але головним його ділом була побудова великого торговельного флоту. Єгипетські кораблі розмірами своїми доходили вже до 50 м довжини. Снофру зав'язав зв'язки з Фінікією й вислав флот, що складався із 40 кораблів, до фінікійських міст, щоб привезти звідти ліванський кедр, потрібний йому для будов. Він уладив похід на Нубію і привів звідти 7000 бранців і 200 000 штук худоби. Займався пильно будівництвом, і його гробниця мала вже вигляд правильної піраміди.
Фараони IV династії уславилися як засновники найбільших пірамід. Перший із них — X у ф у (докладніше Хнум-хуфу — «бог Хнум опікується мною»), по-грецькому Хеопс — побудував найбільшу піраміду — високу на 146 м. Геродот оповідає, що на цій будові працювало впродовж 20 років 100 000 робітників, і новочасні розсліди виказали, що це цілком можливо. Скільки праці треба було докласти на таку будівлю, видно хоч би з того, що вона складається з 2 300 000 кам'яних блоків, з яких кожний важить понад дві тонни! Камінь добували на східному березі Нілу, на південь від Каїра, і перевозили кораблями під час повені. При горбі, на якому мала стати піраміда, фараон побудував велику греблю, по якій втягали камінь догори. Будівництво цієї греблі тривало десять років. В якій [же] могутності і в якому добробуті була держава, яка могла дозволити собі таке величезне підприємство!
Другий великий фараон-будівничий, X є ф р є н («Ре — моя слава»), залишив другу велику піраміду і правдоподібно був засновником найбільшого сфінкса. Третя величава піраміда була твором Менкаури, якого греки звали Мікерін. Але ця піраміда найменша, — мабуть, вже вичерпалися сили держави й фараон не зміг докінчити на велику міру задуману будову.
Про життя й державну працю великих засновників пірамід не знаємо нічого певного. «Три перші століття найбільшого розквіту Єгипту ми пізнаємо майже виключно на основі монументальних пам'яток. Треба собі уявити, що це значить. Це є те, коли б ми хотіли писати історію Афін часів Перікла й не мали інших джерел, крім святинь, різьби, ваз та інших залишків того часу. Не треба забувати, що пам'ятки Стародавньої держави, що справляють на нас таке могутнє враження, — це не що більше, як кістяк, якому бракує тіла, крові і всього буйного життя, бо найважливіші літературні пам'ятки того часу запропастилися. Важко нам поза тими титанічними пам'ятками уявити собі рухливий світ торгівлі, промислів, управління, громадянства, мистецтва й літератури, з якого вони виросли. Про півстоліття мінливих політичних відносин, про поразки й узурпації, про зріст і занепад державних уладжень, про намісників, що безпомічно стояли під сильною рукою фараонів, про обставини, що допровадили до розбиття держави, — про все те маємо тільки слабкі й випадкові натяки, а про не одне скоріше здогадуємося, ніж маємо певні відомості» (Брестед).
Кінець старих часів. Про кінець могутньої IV династії не знаємо нічого певного. Здається, її усунули насильно єгипетські жерці. При святині бога Ре (Ра) в Геліополі здавна існувала сильна організація жерців, що були рівночасно ученими. Вони доходили до все більшого впливу у публічному житті і врешті захопили державу у свої руки. Нова, V династія виводила свій рід від бога Ре і в усьому керувалася вказівками жерців з Геліополя. Кожний новий фараон мав обов'язок побудувати нову святиню для опікунчого божества. Намісники фараонів походили знову з жерців бога Птаха — у такий спосіб і тут духовенство мало свій вплив.
Із фараонів цієї династії найвизначніше місце займає С а х у р а, котрий так само, як і Снофру, опікувався єгипетським флотом. Він вів війну з Фінікією, єгипетський флот ходив у морський похід і привіз здобич та бранців. Сахура висилав свій флот також на Червоне море й до країни Пунт, тобто Сомалі. Його експедиція привезла звідти 80 000 мір мірри та інших пахощів, дорогоцінне дерево, золото та срібло. Від того часу єгипетська торгівля сягала все далі на південь.
Коло 2540 р. до Хр. управа Єгипту перейшла до рук VI династії. Як це сталося, не знаємо. Можливо, це була революція князів, чи начальників провінцій, котрі усунули впливи жерців. Ці князі мали дідичну владу і з часом стали майже цілком незалежними від фараонів. Вони титулувалися «великими панами» і відважувалися навіть вміщувати свої імена при імені «сина Сонця», що колись вважалося за богохульство. Фараони VI династії присвятили найбільшу увагу південній границі. Там простягалася країна негрів — Нубія. Це були варварські племена, які жили у брудних селах, у хатах, збудованих із глини, випасали худобу й управляли скупі ріллі вздовж ріки. Єгиптяни старалися опанувати всю довжину Нілу, щоб дійти до Судану, що славився золотом, слоновою кісткою, страусами та різними видами дорогоцінного дерева.
Африканський пігмей із часів Стародавньої держави. Ці карлики слугували в Єгипті за тпанцюристів і смішаків
Фараони підбили1 погра-ничні муринські2 племена та присилували їх доставляти собі людей до війська. Ці муринські відділи3 утворили свого роду жандармерію, яку фараон висилав на карні експедиції, найбільше на бедуїнів, що непокоїли си-найські копальні Єгипту. Фараон М є р є н р а опанував першу Нільську катаракту, або «південні ворота», й на ній побудував п'ять каналів для плавби. Це надзвичайно полегшило транспортування нубійських гранітів, які єгиптяни спроваджували на будову саркофагів. Меренра особисто відвідав першу катаракту — це зробило надзвичайне враження в Єгипті. Тут фараон прийняв чолобитну нумідійських старшин. Меренра став фараоном у молодечих роках і володарював усього чотири роки. Його гробниця заховалася, і його мумія була першою з фараонських мумій, яку археологам пощастило віднайти (1881 p.).
Пізніше одна єгипетська експедиція дійшла до країни пігмеїв у Середній Африці. Ці малі, кривоногі, з поганим лицем люди дуже цінувалися в Єгипті: вважали їх за подібних до веселого бога Беса і привчали до танців. Тодішній фараон Фіопс утішився надзвичайно вісткою, що привезуть йому таке чудище, і вислав до голови експедиції докладну інструкцію, як перевозити пігмеїв, як їх берегти, щоб не зустріло їх яке нещастя, особливо щоб не потонули в Нілі; сторожі [було] обіцяно велику нагороду.
Стародавня держава тривала п'ять століть і дала основи під могутність і культуру Єгипту. Вся країна з'єдналася під одною владою, і хоч виявлялися відцентрові змагання, все-таки єдшсть не зломилася. Державу утримувала своїм авторитетом влада фараонів, яким допомагав стан жерців. У ці часи Єгипет став хліборобською країною, почав порядкувати систему каналів, побудував вигідні дороги. Розвивалися також промисли, а єгипетська торгівля шукала собі доріг на півночі й на полудні. Дер-* жава осягнула свої природні границі і пробувала здобутків1 поза ними. Величні міста, святині, піраміди і гробниці свідчили про високий рівень культури. Це були часи свіжої енергії й молодечої творчості єгипетського народу.
Середньовічна2 держава. З яких причин занепала Стародавня [Єгипетська] держава, про це не знаємо нічого певного. Це був якийсь великий кривавий переворот. Знищено тоді [було] багато святинь, побито статуй фараонів, через Єгипет пройшла страшна руїна. Довго ще потім життя не могло прийти до ладу й миру. Це — темна епоха VII та VIII династій, про які не залишилося докладних відомостей. Тільки по трьох десятках літ порядок у Єгипті повернули володарі з Гераклеополя, що утворили IX і X династії (2445—2160 pp. до Хр.). Грізну пам'ять залишив [по собі] перший із нової черги фараонів — Ахтой, якого єгипетські літописці називали найгіршим із королів усіх часів. Під кінець він нарешті впав у божевілля і став жертвою крокодила. Єгипет розпався тоді на окремі князівства, й різні князі, кожен у своїй окрузі, старалися відбудувати нормальне життя й добробут. Могутній князь із Сіута оповідає про свою провінцію: «Кожен урядовець був на своєму становищі3, ніхто не воював, ані не стріляв із лука; не вбивали дітей при їхніх матерях, ані горожан при жінках; не було нікого, що робив би зло або припускався насильства над чужим домом».
Коло 2160 р. до Хр. влада над усією країною перейшла до володарів міста Фіви в Горішньому Єгипті. Полудневі провінції знов одержали провід над Північчю. Починається т. зв. Середньовічна держава, що розвивалася під XI і XII династіями (2160—1788 pp. до Хр.). Добре ім'я полишили по собі фараони з роду Ментухотепів, що пильно займалися господарством країни і старалися підняти значення Єгипту супроти сусідніх держав. Наново було відкрито шлях до Червоного моря, а для торгових караванів побудовано в пустелі колодязі й цистерни та при них осаджено нові колоші.
Новий ряд могутніх володарів розпочав фараон АменемхетІ (2000—1970 pp. до Хр.), що усунув попередню династію й увів на престол власний рід. Це був зручний політик та організатор. Своїх суперників поконав зброєю, інших князів приєднав до себе ласкою й дарунками. Хоч залишалися й надалі окремі князівства, проте всі вони визнавали владу фараона й піддавалися його контролю. Особу володаря стерегло наймане військо з чорних нубійців.
Аменемхет перед смертю залишив своєму синові поуку, як {той] має правити державою: «Слухай, що я тобі кажу, щоб ти був володарем на землі, щоб володів країнами і помножував добро. Показуй тверде серце усім підданцям: народ поважає того, хто тримає його в страху. Не наближайся до них сам. Не дозволяй своєму серцю любити брата, не приєднуй до себе ніякого приятеля, не довіряйся нікому, бо нема в людей добра. Коли спиш, бережи сам своє серце, бо в дні нещастя людина не має нікого певного. Я обдаровував старців, піклувався сиротами, допускав до себе нижчих так само, як і значніших, але ті, що їли мій хліб, повстали проти мене, а ті, кому я подавав руку, наповнили мене жахом...» Як видно, фараон у своєму житті зазнав багато прикрого від своїх улюбленців, коли з таким недовір'ям ставився до всіх людей.
Із наслідників Аменемхета найвизначнішим був Сесостріс, чи Сенусерт III (1887—1819 pp. до Хр.) Він успішно проводив підбій Нубії' та приєднав до Єгипту країну Куш — між першою та другою катарактою. На границях своїх володінь він поставив стовпи з написом: «Південний кордон, який визначив його величність володар Горішнього й Долішнього Єгипту, що втішається вічним життям. Нехай негр не переходить його ніколи, ні водою, ні суходолом, ні кораблем, ні з чередами. Може перейти його тільки негр, що йде на торг в Екен, або посол. Ці останні будуть прийняті приязно. Але не вільно жодному негрові їхати кораблем уздовж ріки». Сесостріс побудував наново канал на першій катаракті завдовжки 80, завширшки 40 і завглибшки 8 м. Канал цей дістав назву «Гарні є дороги Хекуре» (це друге ім'я Сесостріса). Твердині, що боронили границі, звалися «Хеку ре Фараон Аменемхет III, засновник озера Меріє, коло 1800 p. до Хр.
Сесостріс старався також поширити впливи Єгипетської держави на найближчі азіатські краї. Торгові зв'язки з Сирією були вже доволі живі. Єгипетські купці відвідували Фінікію, знали шляхи до Єгипту також фінікійці. Аби полегшити комунікацію з Азією, недалеко [від] Суеца викопали канал від Нілу до Червоного моря. Подорожні, що приїздили з Азії, не потребували мандрувати пустелею, а могли тут сідати на кораблі і пливти ними до столиці. Сесостріс спробував накинути свою владу також Сирії й вислав своє військо на країну Секмен. Похід закінчився щасливо, й фараон щедро обдарував вождя, що поконав азіатів. «Він дав до моїх рук палицю золотосрібну, лук і кинджал, оздоблені золотом і сріблом, до того ще зброю бранців», — оповідає про це відзначений вождь. Багаті синайські копальні від того часу були знову в руках фараонів. На пустельному суецькому шляху [були] побудовані постійні криниці та цистерни, доми для робітників і урядників, а також укріплення на випадок нападу бедуїнів.
Син і наслідник Сесостріса III, АменемхетШ (1849—1801 pp. до Хр.), уславився мирним володінням1. Головну увагу він присвятив Нілові, що давав основу для розвитку єгипетського господарства. Він перший зайнявся вимірами виливів ріки. На скелях другої катаракти єгипетські інженери рік-річно зазначали, як високо сягає рівень ріки під час повені. Цікаво, що Ніл виливав тоді на 7—9 м вище, як у наші часи. Щоб зужиткувати надмір води в особливо вогкі літа, Аменемхет уладив у Долішньому Єгипті великий ба-сейн-збірник, який греки називали озером Меріс. З лівого боку ріки, в Лівійській пустелі, простягалася велика улоговина, широка й довга на 60 км. Під час повені Ніл заливав її водою. Фараон використав цей природний збірник, обвів його довкола мурами завдовжки 40 км і збудував канал, яким можна було регулювати доплив води. В роки великої повені воду Нілу збирали в басейн — коли ж приходив сухий рік, то
Сирійські бедуїни в Єгипті. Мальовило з гробівниці. Так, мабуть, виглядали гіксоси — завойовники Єгипту вода басейну збільшувала Нільську повінь. Обчислення но-вочасних інженерів показали, що озеро Меріс було таке велике, що води його могли стан води у дельті навіть подвоїти. При перебудові озера [було] осушено коло 11 000 кв. км родючої землі, й там за допомогою штучного наводнення засновано фараонські поля та городи з хліборобськими оселями й містами, як, наприклад, «місто крокодилів». Аменемхет при каналі поставив величезну споруду, що її греки назвали Лабіринтом. Тут містилися бюро урядовців, великі зали для нарад, каплиці, присвячені богам різних округ Єгипту, тощо.
Гіксоси і початки Нової держави. По трьох століттях добробуту Єгипетська держава попала знову в стан безладдя. Почалася боротьба між князями-претендентами, й Єгипет розбився на незалежні провінції й округи. Ця незгода дуже зруйнувала багату країну: підупала каналізаційна1 система, бо не було влади, що пильнувала б життєдайний Ніл, занепали хліборобство і промисли, населення збідніло. Остаточну руїну Єгипту спричинив напад войовничих азіатських племен, що звалися гіксосами. Цю назву тлумачать як «королі пастухів» або «королі країн». Правдоподібно, це були семіти — сирійці або бедуїни. Є здогад, що вони мали свою велику державу в Західній Азії і до неї прилучили Єгипет. Про їхній прихід (коло 1675 р. до Хр.) один з пізніших істориків писав: «Ми мали фараона іменем Тімайос. За його володіння сталося — не знаю з якої причини — [так], що Бог був нами невдоволений. Несподівано з'явилися люди низького роду із східних країв, відважилися піти походом на .наш край і зайняли його легко, без бою. А коли підбили наших володарів, то, як дикуни, попалили наші міста, поруйнували святині богів і всіх мешканців переслідували, як ворогів: одних убили, а дітей і жінок інших забрали в неволю». Пізніше ці гіксоси заснували собі столицю Ауаріс у східному краю Нільської дельти, обрали собі короля, розіслали залоги по всьому Єгипту й тримали край у неволі. Часи занепаду Єгипту і гіксоської влади давні історики відносять до часів володіння XIII—XVII династій, разом коло двох століть (1788—1580 pp. до Хр.).
Із чужинецького завоювання визволив Єгипет фараон Я х м є с І (1580—1558 pp. до Хр.), з XVIII династії. Він походив із Фів, із місцевої княжої родини. За допомогою інших князів почав він боротьбу з наїзниками1, здобув їхню столицю Ауаріс і прогнав їх з Єгипту. Аби не допустити нового нападу ворога, він виправився до Сирії й там розгромив останки гіксоської держави. Потім фараон узявся відбудовувати авторитет влади. Князів і вельмож, що допомагали йому у визвольній боротьбі, він нагороджував землями й урядами, а до тих, що в'язалися з ворогами й не хотіли визнати його владу, він не знав милосердя, нещадно нищив їх, а їхні посілості прилучав до фараонських земель. Провідне місце в країні зайняла тепер нова верства войов-ників. У довгій боротьбі з наїздниками єгиптяни, за природою мирні та невойовничі, перетворилися на хоробрих жовнірів. Представники середніх станів охоче вступали до війська, де їх чекали почесті й нагороди. Після війни в їхніх руках залишився адміністративний провід. Єгипет став мілітарною державою. Поруч із лицарським станом великий голос мали також фіванські жерці, а опікуном держави став фіванський бог Амон.
Оновлена держава взялася за нові підбої. Фараон Т у т м о с (Тутмес) І знову підбив Нубію й сягнув аж до четвертої катаракти — на 600 км далі, як Середня держава. Сам фараон цілий рік перебував у здобутій країні, особисто доглядаючи її організацію, а на чолі місцевої влади поставив свого намісника, який мав титул «королівського сина Нубії». Після цього Тутмос звернув свою зброю на північ, а саме проти Сирії. Семітські народи, котрі замешкували ці околиці, дійшли вже в ті часи до великого культурного розвитку. Надморські фінікійські міста вели торгівлю в усій Західній Азії й довкола Середземного моря, а також утримували живі торговельні зносини з Єгиптом. Але на ці багаті землі почала простягати свої впливи Вавилонська держава, що також дійшла тоді до розвитку. Тутмос пішов походом проти Сирії' й десь над Середнім Євфратом розгромив азшські війська. На цьому місці фараон побудував пам'ятник із написом, як далеко сягали границі Єгипетської держави.
Королева Хатшепсут у вигляді сфінкса — перша у світі жінка-володар. Коло 1500 р. до Хр. Хатшепсут і Тутмос III. Тутмос І хоч [і] мав такі великі заслуги перед Єгиптом, не втримався довго на престолі. Невідомо з якої причини могутні фіванські жерці детронізу-вали його. Можливо, що він утратив право на корону, коли вмерла його жінка з давньої фа-раонської родини. На його місце королевою Єгипту стала княгиня Хатшепсут (1505— 1484 pp. до Хр.) — перша відома в історії жінка-володар. Жерці обрали їй за чоловіка молодого князя Тутмоса ПІ, що був посвячений на «божого слугу» і перебував при святині Амона в Карнаку. Цей вибір відбувся дуже урочисто під час щорічного свята на честь Амона. Жерці у святочній процесії обносили статую божества по колонадах святині, немовби бог когось розшукував; коли побожний Тутмос упав лицем до землі перед святощами, сам Амон підняв його й завів до вівтаря — на місце, де міг стояти тільки фараон. Священики проголосили зібраному народові божу волю, і Тутмос III став фараоном (1501 р. до Хр.).
Але новий фараон упродовж двадцятьох літ був тільки співрегентом королеви. Амбітна Хатшепсут не хотіла випустити владу з рук і сама керувала всіма державними справами. Це була талановита володариня. Першим її ділом була побудова великої святині опікуна династії — Амона. При святині вона заклала великий" парк на терасах і прикрасила його невідомими до того часу в Єгипті деревами мірри. Ці дерева росли далеко на полудні, в країні Пунт (Сомалі). За наказом Амонової пророчиці Хатшепсут вислала туди експедицію на п'ятьох великих кораблях і цим відновила єгипетську плавбу на Червоному морі. її висланники привезли не тільки щепи мірри, але й великі скарби в золоті, слоновій кості, пахучому дереві, а також мавп і пантер. Серед великого натовпу населення купецький караван привіз усі ці здобутки до фараонської палати у Фівах. Хатшепсут посадила дерева коло Амонової святині та в написі, поміщеному на стіні, зазначила: «Завела я йому Пунт в його саді так, як він мені наказав. Сад доволі великий, щоб він міг по ньому прохо-джатися». Святиню Амона королева прикрасила новими обелісками, найбільшими з усіх, які знаємо, — вони мають 29 м висоти. На захід від Фів Ха-тшепсут побудувала величаву похоронну святиню на терасах скелястого узгір'я — природа і мистецтво злучилися тут, щоб дали пам'ятку незвичайної краси й величі.
За володіння Хатшепсут панував мир, і добробут Єгипту піднісся високо. Але коли королева померла, її чоловік і співрегент з помсти за те, що вона не допускала його до управи, почав нищити сліди її пам'яті: на всіх пам'ятниках і написах ім'я Хатшепсут [було] витерто й загладжено. Тільки новітні історики відкрили світові ім'я і значення цієї визначної володарині.
Тутмос III двадцять років прожив у бездіяльному житті як жрець Амона, займаючись тільки релігійними справами. Спочатку він хотів взяти у свої руки всю владу, але партія Хатшепсут не допустила його до широкої діяльності. Він заховав у собі надмір енергії й виявив її аж тоді, коли вже, не зв'язаний ніким, міг здійснювати свої давно задумані плани. Відразу він кинувся до великих завойовницьких замірів. У 1479 р. до Хр. з ЗО 000 війська виправився на Сирію, щоб підкорити тамтешніх князів, що не хотіли визнавати влади Єгипту. До головних боїв прийшло на сточищах гір Кармелу. Азіати засіли у твердині Меджиддо, яка стояла над вузькою долиною, якою йшла головна дорога від моря до багатої країни Ездраельон. Тутмос сам став на чолі передового відділу своєї армії, щасливо перевів військо через гори й обступив довкола ворожу твердиню. Місто боронилося завзято, але голод присилував його до капітуляції. Єгиптяни здобули ще кілька інших міст і сильно осіли в Ездраельоні. Це був ключ до панування над усією країною. На цьому місці й пізніше відбувалися бої за Сирію, аж до славного походу Наполеона. Тутмос привіз із війни велику здобич — самих військових возів [було] здобуто 924. Серед здобутих скарбів були також скіпетри сирійських князів. Фараон уладив у Фівах величні «свята перемоги», а до святині Амона віддав найцінніші дари в золоті, сріблі й дорогоцінному камінні.
Таким чином, Тутмос відновив знову владарювання Єгипту над Сирією. Але це був тільки початок підбоїв. За першим походом пішли дальші. Фараон не вдоволився Південною Сирією й намагався здобути всю країну аж до Малої Азії. Ь сухопутним військом співдіяв єгипетський флот, що з Нільської дельти поплив уздовж фінікійського узбережжя. Ніколи ще ніхто не непокоїв Сирію з цього боку. Всі фінікійські торгові міста, не підготовлені До оборони, визнали протекторат Єгипту. Переможці святкували свій тріумф: «Військо його світлості зо дня на день було п'яне й намащене єлеєм, наче на якому святі в Єгипті». З побережжя Тутмос перейшов до середини краю. Тут завзятий опір поставило йому місто Кадеш — могутня твердиня в недоступному місці над Орон-том, між двома пасмами Лівану. Облога тривала пару місяців, від весни до літа, — врешті Кадеш [було] здобуто. Тутмос приборкав бунт фінікійців, які пробували скинути єгипетську владу, й далі провадив підбій Сирії. Тепер метою його стала Нагарина—«країна рік» над Горішнім Євфратом. У кількох битвах він зайняв тамтешні твердині. Під Каркеми-шем він звів бій із володарем держави Мітанні, іранського походження. «Жодний не дивився за себе, а всі втікали, як отара Овець», — читаємо про перемогу фараона. Тутмос перейшов ріку Євфрат і на східному березі ріки поставив пам'ятну таблицю.
На тому походи Тутмоса не скінчилися. Рухливі сирійські племена все ворохобилися проти єгипетської влади, й тому треба було знову висилати проти них війська. Єгипетські літописці підрахували, що сам фараон сімнадцять разів виправлявся до Азії. Врешті він остаточно приборкав усі повстання й на довгі часи приєднав Сирію до єгипетських володінь.
Завоювання Тутмоса зробили велике враження в усій Західній Азії. З усіх сторін до могутнього фараона поспішали посольства з дарунками. Так, зав'язала з ним зв'язки Ассирійська держава, що тоді вже стояла досить високо. Ассирійський король прислав Тутмосові всякі дорогоцінності та славетних ассирійських коней. Ь далекого Вавилону прийшли посли з оздобними предметами, виробленими з ляпіс-лазурі. Держава хеттів із Малої Азії також виявила свою приязнь. Король Кіпру погодився стати васалом Єгипту.
Для Єгипетської держави настали знову часи добробуту й величі. Надзвичайно розвинулася закордонна торгівля, в якій посередниками стали фінікіяни. З Азії рік-річно напливала данина від підбитих племен — найбільше в золоті й сріблі. Так само Нубія постачала дорогоцінні метали, слонову кість, гебан1, худобу, збіжжя. Після кожного походу приводили до столиці тисячами бранців, котрі ставали невільниками єгипетських вельмож. Скарбниця фараона була переповнена всякими коштовностями, так само багаті були [й] святині богів, особливо Амона у Фівах. Фараон відбував безнастанно інспекційні подорожі по всій країні, контролював намісників, стежив за справедливістю, поліпшував комунікації, доглядав будови святинь.
Історики вважають Тутмоса III за найвизначнішого з володарів Давнього Єгипту. Жодний інший фараон не виявляв стільки невтомної енергії, як він. Це був політик із широким поглядом, мудрий організатор державного життя і передусім великий полководець — перший полко-водець-завойовник Стародавнього Сходу. «Його володіння означає епоху не тільки в єгипетській історії, айв історії всього тодішнього світу. Ще ніколи перед тим один мозок не робив стільки в житті великого народу, не централізував так його життєвих сил і не дав йому таких тривких і водночас рухливих форм, щоб вони цілими роками мали вплив на цшшй континент. Генш, що вийшов із темного жрецького стану й осягнув уперше* в історії так багато, нагадує нам Александра Великого або Наполеона. Тутмос створив першу справжню світову державу і став першою індивідуальністю з універсальними рисами — першою визначною героїчною постаттю» (Брестед).
Тутмос III помер у старечому виц, після 54-літнього володіння (1501—1447 pp. до Хр.).