У роки Другої світової війни значна кількість діячів культури - Е.Хемінгуей, А.де Сент-Екзюпері, Л.Арагон та інші зі зброєю в руках воювали проти фашистів. Твори в галузі літератури, музики, мистецтва, кіно відігравали важливу роль в загартуванні морального духу народів, наближаючи перемогу над фашизмом. Осмислення причин і наслідків війни, її жорстокостей, поведінки людей в екстремальних умовах стало важливою темою світового мистецтва.
В умовах "холодної війни" ідеологічний бік творчості став переважати над художнім. Періодичні загострення соціально-економічних суперечностей, масові суспільні рухи обумовили появу різних форм контркультури ("розгнівані", рокери і т.д.). Вони ніби протистояли бездуховності масової культури та класичній культурі минулого. Назрівання екологічної катастрофи, гонка озброєнь, гострі міжнародні кризи сприяли зростанню настроїв песимізму, передчуття апокаліпсису.
Розпад колоніальної системи сприяв підвищенню ролі країн, що розвиваються, у світовій культурі. Міжнародне визнання отримали індійський кінематограф, африканські і латиноамериканські музикальні ритми й мелодії.
Одним із наслідків науково-технічної революції (НТР) став прискорений розвиток засобів масової комунікації, що створило матеріальну основу для небувалого розквіту масової культури і появи рок-музики.
Після війни образотворче мистецтво розвивалось двома напрямками.
Прихильники реалізму продовжували вважати, що завдання мистецтва полягає у створенні таких образів, які б легко впізнавались людиною, були їй доступними і зрозумілими. Вони почали шукати нових засобів впливу на внутрішній світ людини.
В той же час спалахнув загальний інтерес до напрямку, який здобув назву абстракціонізму. Якщо в реалізмі в центрі твору є людина, предмети, що її оточують, природа, то в абстракціонізмі митець прагне висловити свої почуття, думки, поривання через образи, що їх неможливо зустріти в реальному світі. Тобто митці абстрагувались (відчужувались, відходили) від світу речей і жили в своєму окремому світі. Це міг бути світ кольорових плям, геометричних фігур, переплетених ліній.
Поділ мистецтва на реалізм і абстракціонізм є умовним. Насправді існує безліч різних напрямків, жанрів, в яких застосовуються різноманітні прийоми зображення.
Піднесення після війни демократичного руху сприяло виникненню різновиду критичного реалізму - неореалізму. Його засновниками були італійські кінорежисери Р.Росселіні, Д.де Сантіс, Л.Вісконті, М.Антоніоні. Неореалізм поставив за мету показати "розгримоване життя", розгорнувши перед глядачами панораму життя трущоб, озлоблених злиднями людей, боротьбу за соціальну справедливість. Митці не приховували прихильного ставлення до героїв, стверджували ідеали доброти та людяності. Особливістю їхнього методу була точна передача деталей, залучення непрофесійних акторів, використання народної мови і місцевих діалектів. Це зближувало художнє кіно з документальним.
Принципи неореалізму мали значний вплив на світовий кінематограф, який творчо був використаний у кінострічках Стенлі Крамера (США), Акіри Куросави (Японія), Анджея Вайди (Польща), Олексія Германа (СРСР).
Неореалізм проник в образотворче мистецтво (Р.Гуттузо, А.Фужерон, Е.Уайет) і в літературу (Е. де Філіппо, М.Міллер, Д.Олдрідж).
Віхами художнього осмислення фронтової війни стали післявоєнні романи німецьких авторів А.Зегерс, В.Бределя, Е.-М.Ремарка, Б.Апіца. Долі обдурених нацистською пропагандою, мораль фізично покаліченого покоління були головною темою творів письменника Г.Бьолля і скульптора Фріца Кремера. Останній створив немало скульптурних композицій, передаючи почуття і силу духу в'язнів концтаборів.
Бурхливі події XX ст. дали багатьом письменникам привід до історичних паралелей. Ролі насильства в історії, видатної особи і народу, долі творчої інтелігенції у переломні епохи присвячено твори Ліона Фейхтвангера (1884-1958) "Лисиці у винограднику", "Мудрість дивака", "Гойя". Латиноамериканський роман, яскраво представлений творами Ж.Амаду (Бразилія), М.Асуела (Мексика), Г.Маркеса (Колумбія). Творчо переробивши досягнення світової літератури, вони розповіли про трагічну долю корінного населення, засилля монополій, зловживання диктаторських режимів, боротьбу селян за землю. Латиноамериканська проза відрізняється епічним характером розповіді. У центрі уваги найчастіше не особа, а колектив - село, місто, народ. Самостійним персонажем нерідко є природа.
У 50-х роках у літературі з'являються "розгнівані молоді люди" - англійські письменники К.Еміс, Д.Уейт, Д.Осборн та ін. їх твори відрізнялись антифашистською спрямованістю, переживанням за долю молоді, презирством до респектабельності й фальші. Вони відстоювали свободу особи та її право на самовираження. "Розгнівані" й американські "бітники" стали ідейними попередниками рок-руху.
Реалізм став важливим знаряддям у висвітленні злободенних проблем сучасності. Так, у творчості американського художника і письменника Рокуелла Кента (1882-1971), романі Д.Олдріджа "Мисливець" показано нерозривний зв'язок людини з природою, загибель якої веде до виродження особи й суспільства загалом.
Гірка правда про війни у Індокитаї і Алжирі представлена в романах П.Курдата і А.Стіля, у кінострічці О.Стоуна "Взвод". Злочинна діяльність спецслужб відображена в романах Грема Грі-на (1904-1990) "Тихий американець", "Наша людина у Гавані", у кінострічках Д.Даміані і С.Поллака.
Найбільшого поширення реалізм набув у СРСР (соціалістичний реалізм), де він вважався частиною офіційної ідеології.
Революції 40-х років у Східній Європі і деяких країнах Азії, зростання комуністичного і робітничого руху призвели до поширення соціалістичного реалізму. Основними його рисами прийнято вважати: присутність нового героя - революціонера-про-летарія, комуніста; оспівування комуністичних ідеалів; відображення і оцінка життєвих ситуацій з точки зору марксизму-ленінізму; багатогранність художніх форм і проявів. Деякі дослідники відкидають існування соціалістичного реалізму, стверджуючи, що це різновид критичного реалізму.
У мистецтві країн, які називали себе соціалістичними, домінували теми Другої світової війни, класової боротьби, революції, пафосу перетворень. Починаючи з 60-х років, у офіційному мистецтві і масовій культурі посилились парадність, ейфоричне захоплення дійсністю, гігантоманія.
У 50-60-х роках розгорнулась кампанія проти абстракціонізму, боротьба з інакомисленням, а насправді проти всіх авангардних течій. Вона призвела до ігнорування творчості митців, які не вписувались у рамки соцреалізму. Вирішальне значення мала партійна приналежність. Тому авангардисти-комуністи - П.Пі-кассо, Р.Гуттузо, П.Елюар та інші - залишились поза серйозною критикою.
Після подій в Угорщині (1956 р.) і Чехословаччині (1968 р.) посилились гоніння проти політичного й художнього інакомислення, розширилась сфера закритих для мистецтва тем, що призвело до масової еміграції діячів мистецтва з "соціалістичного раю". Такою була доля поета, прозаїка Бориса Пастернака. У 1958 р. він за роман "Доктор Живаго" був удостоєний Нобелівської премії. У СРСР він був підданий моральному гонінню. Його змусили відмовитись від премії, звинуватили в запроданстві.
У 1970 р. інший російський письменник О.Солженіцин був удостоєний Нобелівської премії. Після публікації першого тому книги "Архіпелаг ГУ ЛАГ", в якій він розкрив правду про систему радянських концтаборів, О.Солженіцин був висланий з країни і позбавлений радянського громадянства (1974 p.).
Не мав змоги друкуватися в СРСР поет Йосип Бродський. Він був навіть засуджений за "дармоїдство". У 1972 р. виїхав за кордон, а в 1987 р. отримав Нобелівську премію за поетичні твори.
На противагу офіційному мистецтву почало розвиватись нелегальне мистецтво "андеграунд", яке прагнуло до творчої свободи, незалежності від державних і партійних структур. Проявом цього був самвидав, підпільні рок-групи, неформальні художні об'єднання. Творча інтелігенція стала однією з впливових сил в демократичних революціях 1989-1991 pp.
У мистецтві соціалістичного реалізму є немало досягнень. В СРСР кінорежисер С.Герасимов, письменник А.Платонов, художник Д.Шмаринов створили низку талановитих творів. Визнання отримала творчість французького письменника Л.Арагона (1897-1980). Його роман "Пристрасний тиждень" (1958) історично і психологічно правдиво зображує митця під час "ста днів" Наполеона, тиждень важких роздумів і хитань, принципових рішень про сутність свого життя як офіцера, громадянина, людини, митця. У літературі Радянського Союзу популярністю користувались твори М.Шолохова, О.Гончара, Ч.Айтматова.
Продовжував свої пошуки іспанський художник Сальвадор Далі. У його творах відображаються потаємні закутки людського розуму. Більшість його образів нагадують химер з людськими рисами. Реальні люди на картинах зображувались нам у вигаданому середовищі. Його картини збуджують думку і змушують замислитись над філософськими проблемами людства.
Чилійський поет Пабло Неруда (1904-1973) став відомим завдяки збірці віршів "Іспанія в серці", надрукованій під час його дипломатичної роботи в Іспанії в роки громадянської війни. Головним його твором стала епічна поема "Загальна пісня", присвячена долі Латинської Америки з найдавніших часів до середини XX ст. Цей твір є одним з шедеврів світової літератури і пам'ятником самосвідомості латиноамериканців.
Глибокий слід у мистецтві залишили художники-комуністи Ренато Гуттузо і Андре Фужерон, які втілили в живопису принципи неореалізму. Всесвітньо відомими стали малюнки Херлуфа Бідструпа і Жана Еффеля, які працювали в жанрі коміксу, надавши йому гуманістичного і політичного забарвлення.
Пошуки нових форм у реалізмі призвели до поширення у 60-х роках гіперреалізму. У творах гіперреалізму сюжет не має ніякого значення. Використовуючи майстерну техніку, художники намагаються документально передати колір і форму предмета, імітуючи фотографію.
У другій половині XX ст. загальною рисою театрального мистецтва стало захоплення соціальною і політичною проблематикою.
Етапом розвитку театрального мистецтва став епічний театр Бертольда Брехта (1898-1956). У своїй творчості він змушував глядача аналізувати те, що відбувається на сцені. Увага приверталась не до розв'язки, а до ходу подій. Для цього застосовувався ефект "відчуження": розгляд загальновідомих істин з нетрадиційної точки зору, звернення до залу, виконання пісень, не пов'язаних з сюжетом, чергування віршів і прози, діалогів і пісень, заміна декорації при відкритій завісі, використання масок. П'єси Брехта були зрозумілі людям у всіх куточках світу. Очолюваний Брехтом Берлінський Ансамбль став одним з найвидатні-ших театральних колективів.
В Англії "література розгніваних" прямо увійшла в театр через творчість Дж.Осборна, Шійли Ділені, Брендана Біена та інших. Театр цього напрямку відзначався непримиренністю до суспільного лицемірства, подвійної моралі, крайнього індивідуалізму.
У Західній Європі пропагував критичний напрям так званий "театр абсурду" (Семюель Беккет, ірландський драматург, Ежен Іонеско, французький драматург). Головна ідея творів - безглуздя навколишнього світу, який може лише породжувати хаос, страх, нерозумні вчинки людей - від відчаю до бунту.
У післявоєнні роки розвивалась "документальна драма", яка зосередила увагу на подіях німецької історії періоду зародження нацизму.
Американський театр захоплювався психологічним аналізом вчинків людей (Теннессі Уільямс і Артур Міллер).
Яскраво заявив про себе молодіжний театр - французький, англійський.
Видатним явищем стали "інтелектуальні драми" Макса Фріша і Фрідріха Дюрренматта (Швейцарія).
Не дивлячись на ідеологічний тиск, розвивалось театральне мистецтво в СРСР. "Театр на Таганці" став одним з осередків духовного дисидентства.
Розвиток засобів масової комунікації - преси, радіо, телебачення, кіно, звуко- і відеозапису, книговидання, їхня прибутковість і здатність впливати на суспільну думку і уподобання стимулювали небачений розвиток масової культури. її головна мета - отримання максимального прибутку, а головні якості - доступність і розважальність. Масова культура породила специфічні жанри - шоу, тріллер, бойовик, шлягер, комікс. Загальною їхньою властивістю є пропаганда індивідуалізму, фізичної сили і насильства, а нерідко - ідеологічна і шовіністична спрямованість. Рисою масової культури є культ "зірки" - нерідко штучне створення популярності письменників, художників, співаків, акторів, спортсменів, а також "приручення" різноманітними способами талановитих людей з метою їх комерційної й ідеологічної експлуатації.
У соціалістичних країнах, де масова культура була монополізована державою, її комерційний характер був замінений організацією пропаганди офіційного політичного курсу, формуванням культу вождів. Розважальність проявлялась у організації різних ідеологічних шоу, романтизації класової боротьби і революції, подвигів розвідувальних і правоохоронних органів.
В образотворчому мистецтві проявом масової культури став поп-арт (популярне мистецтво), який прийшов на зміну незрозумілому більшості абстракціонізму. Твори поп-арту будуються на поєднанні фотографії, муляжів, репродукцій з консервними банками, деталями машин і т.д. Бездуховність і популяризація дурного смаку представники поп-арту намагаються компенсувати доступністю своїх творів будь-якому глядачеві.
Театральна і телевізійна різновидність поп-арту - хеппенінг -грунтується на влаштованих режисером екстремальних ситуаціях. Потрапляючи в них, глядачі стають активними учасниками подій.
З'явилась "масова література", розрахована на невибагливі смаки. Творилася вона в найдоступнішій формі, подаючи складні явища у спрощеному, іноді примітивному вигляді. "Масова література" покликана розважати читача. Основними її темами є пригоди, опис жахів, злочинність тощо. Деякі герої "масової літератури", як наприклад агент 007 Джеймс Бонд, стали всесвітньо відомими персонажами. Типовий герой цієї літератури - супермен, благородний юнак, який виходить на бій зі злом, покладаю-чись на мужність і фізичну силу.
У своїх проявах масова культура існує як засіб для розваг. Орієнтуючись на специфічні потреби і смаки, вона іноді породжує справжні таланти. Створений нею надприбуток частково вкладається у розвиток інших видів культури.
Після Другої світової війни отримала розповсюдження філософія екзистенціалізму (існування) і мистецтво абсурду. їх ідеологами були французькі письменники і філософи Жан Поль Сартр (1905-1980) і Альбер Камю (1913-1960). На їхню думку, екзистенцію (буття) зрозуміти не можливо, його можна лише відчути. Тому основу своєї філософії вони виклали не в наукових працях, а в художніх творах. В центрі їхньої уваги - особистість, її стосунки зі світом, суспільством, Богом. За їхніми переконаннями, історія XX ст. свідчить, що "Бог помер", і тому буття не має сенсу. Життя людини полягає в інтуїтивному гонінні за маревом-політикою, мораллю, свободою, уява про які змінюється із зміною обставин. Будь-які людські цінності - абсурд. Єдиною силою, яка здатна йому протистояти, є мистецтво- постійний творчий бунт.
Песимістична філософія екзистенціалізму, поширилась в літературі, драматургії, кіно, породила "антитеатр" (Е.Іонеску - театр парадоксів) і "антироман" (А.Роб-Грійє, Н.Саррот, Ф.Саган). Твори відзначаються відсутністю сюжету, аморфним характером персонажів, спонтанністю їх поведінки, яку неможливо пояснити, незрозумілістю діалогів. Життя персонажів - трагічний фарс, а ідеали, як правило, відсутні.
Як і в образотворчому мистецтві, у музиці існують два головних напрями - класичний і модерністський. У СРСР і соціалістичних країнах переважав класичний напрям. Це з одного боку, було позитивним, тому що формувались музичні смаки, поширювалась класична музика. З іншого боку, це викликало протест і нігілізм, особливо у молоді.
У повоєнні роки сформувалось сузір'я видатних композито-рів, виконавців, співаків. Серед них російські композитори Сергій Прокоф'єв, Родіон Щедрін, Артур Шнітке, американські Леонард Бернстайн, Джан Карло Менотті.
Вершин мистецтва досягли піаністи Давид Горовіц та Ван Клі-берн (США), Святослав Ріхтер (Росія), скрипалі Павло Коган, Давид Ойстрах та його син Ігор (Росія), Ієгуді Менухін (США), співаки Лучано Паваротті (Італія), Маріо Ланца (США), Євгенія Мірошниченко, Анатолій Солов'яненко (Україна) та багато інших.
Феноменом художнього життя 60-х років став рок-pyx, який сформувався у Англії і США, а згодом охопив весь світ. Вийшовши з надр масової культури, творці року - Елвіс Преслі, групи "Бітлз", "Ролінг Стоунз" та інші виконавці - порвали з нею, висловивши стихійний протест молоді соціальній невлаштованості, війнам, мілітаризму, расовій дискримінації. Тексти пісень були відверті, їх образ підкреслено демократичним, а їхня поведінка кидала виклик нормам моралі. Музичне дарування виконавців, підвищені звуки, ритмічні мелодії викликали захоплення, перетворювались на силу, здатну об'єднати молодь.
Творчість легендарної групи "Бітлз" у зародковій формі містила ідейні й стильові напрямки року, які згодом склалися у самостійні течії. їхні пісні стали неофіційними гімнами молоді. День народження і день трагічної загибелі Джона Леннона відзначаються молоддю багатьох країн світу.
Рок зв'язаний з передовими рухами. Міжнародний рок-фестиваль 1968 р. засудив війну у В'єтнамі. З того часу стали популярними фестивалі "Рок проти..." (расизму, мілітаризму, наркоманії).
Рок-музиканти проводили екологічні й благодійницькі акції.
Неоднорідність рок-руху дозволила бізнесу вихолостити бунтарство багатьох груп і використати їх у комерційних цілях, повернувши рок у лоно масової культури.
Рок інтегрувався не лише з масовою, але і з класичною культурою. Знаменною подією музичного життя стала рок-опера Уеб-бера і Райса "Ісус Христос - суперзірка", яка поєднала досягнення року з традиційною оперою.
Завоювавши світове визнання, рок тривалий час залишався англомовним. Лише у 70-х роках виникли групи, які співали на рідній мові. їхня творчість поклала початок національним рок-рухам.
У Радянському Союзі рок-музика набула розповсюдження в 60-х роках. Вона таврувалась офіційною ідеологією як прояв буржуазної культури. Тому рок-музика існувала напівлегально, іноді підпільно. Поступово рок-музиці вдалось вийти на широку аудиторію. Лідерами радянського року стали групи "Машина времени", "Аквариум", "ДДТ", "Кино" й інші. З часом рок став не лише музикою, а й стилем життя і мислення молоді. Він характеризується відкритістю, внутрішньою і зовнішньою свободою, пацифізмом, нетерпінням тоталітаризму, презирством до цінностей "ситого" суспільства.
В архітектурі завжди поєднуються два елементи - суто мистецький і прагматичний. Будівлі покликані прикрашати міста й села, задовольняти матеріальні потреби людей. Крім того, архітектура може використовуватись і для досягнення якихось ідеологічних цілей. Так, після перемоги над Німеччиною радянське керівництво увіковічнило цю подію в архітектурі. Наприкінці 40-х - у 50-х роках у Москві були зведені помпезні тріумфальні висотні будинки. Найвідоміший з них- Московський університет. За прикладом СРСР парадні будівлі споруджувались і в інших соціалістичних країнах. їхні фасади були перенасичені прикрасами, через що створювалось враження відсутності у їхніх авторів хорошого смаку.
Тим часом європейські зодчі пішли шляхом розвитку так званої "нової архітектури". Для неї характерні раціональність, чіткість форм і ліній, застосування нових технічних конструкцій, таких матеріалів, як бетон, метал, скло. Проте недоліками "нової архітектури" були універсальність, однотипність, схожість будинків. Проти такої тенденції виступили представники національних архітектурних шкіл.
Спроби поєднати кращі світові надбання з національними особливостями яскраво проявились у творчості видатного бразильського архітектора Оскара Німейєра.
Французькі архітектори здійснили сміливі проекти, що поєднали споруди минулих часів з сучасними архітектурними можливостями.
Нинішня індустрія дає змогу архітекторам здійснювати найс-міливіші фантазії. У спорудах поєднуються прямі і гнуті лінії, надзвичайної форми конструкції. З'являються будівлі у вигляді трапецій, кулеподібні.
На першому етапі розвитку "нової архітектури" майже все підпорядковувалось зовнішній формі, людина нерідко "розчинялась" у гігантських приміщеннях. Поступово архітектори почали долати цей недолік. Виникла мета поставити архітектуру в залежність від людського чинника. Утім деякі архітектори сприйняли це як заклик відійти від традиційних форм. Зводяться будинки, вигляд яких не відповідає вимогам житлових приміщень.
Нині архітектори продовжують шукати досконаліші форми, які б гармоніювали з природою.
Закінчення "холодної війни" і оздоровлення міжнародного життя мали позитивний вплив на духовне життя суспільства. Світ, нарешті, прийшов до розуміння пріоритету загальнолюдських цінностей. Відкрились перспективи культурного співробітництва.
Демократичні революції у країнах з тоталітарними і авторитарними режимами дали поштовх небувалому розвитку культури. Почали розвиватися різні школи і напрямки.
Водночас у сучасній культурі простежуються тривожні тенденції. В умовах економічної кризи скорочуються видатки на культуру, зростає її комерціалізація. Національна культура без державної підтримки не витримує конкуренції з масовою культурою.