Передумови і перші результати розрядки. Розрядка 70-х років заклала фундамент подальшого руху до обмеження арсеналів зброї масового знищення. Вона показала можливість досягнення домовленості з усіх питань міжнародної безпеки. Новий тип відносин формувався в період 1963-1973 рр^Характерною рисою їх стали методи мирного врегулювання конфліктів. Основними передумовами розрядки були: по-перше, між США та СРСР наприкінці 70-х років був встановлений військово-стратегічний паритет; по-друге, в результаті гострих криз і небезпечних регіональних конфліктів керівництво обох наддержав переконалось у згубності "балансування" на грані війни.
У липні 1968 р. був відкритий до підписання договір про не-розповсюдження ядерної зброї, який вступив у силу в 1970 р. На теперішній час його підписали понад 160 країн. У 1995 р. його продовжили безстроково. Проте є держави (Індія, Пакистан, Ізраїль та ін.), які в силу різних обставин відмовилися підписати цей договір.
За умовами договору держави, які володіють ядерною зброєю, зобов'язуються не передавати будь-кому ядерні вибухові пристрої або контроль над ними, а також не допомагати і не сприяти неядерним державам у виготовленні і придбанні зброї масового знищення. Неядерні держави беруть зобов'язання не отримувати, не контролювати (ні прямо, ні опосередковано), не виробляти, не домагатися і не приймати допомогу у виробництві ядерних пристроїв. Країни, що підписали договір, можуть розвивати мирну сферу застосування атому, але під контролем МАГАТЕ (Міжнародне агентство по атомній енергії, утворене в 1955 р.).
Розрядка принесла відчутні зрушення в Європі. Початок їм поклав прихід до влади в ФРН у 1969 р. коаліційного уряду соціал-демократів і вільних демократів на чолі з Віллі Брандтом. Попередні уряди ФРН в зовнішній політиці виходили з того, що європейські кордони є неостаточними і відмовлялись визнавати НДР як суверенну державу. Така політика відповідала конфронтаційній схемі "холодної війни". По мірі зміцнення економічних позицій ФРН вона гальмувала процес поширення політичного впливу ФРН і позбавляла її маневру на Сході. Брандт запропонував "нову східну політику", складовою частиною якої було визнання реалій, що склалися в Європі, і нормалізація на цій основі стосунків з СРСР і країнами Східної Європи.
У серпні 1970 р. між ФРН та СРСР була укладена угода, яка грунтувалась на відмові західнонімецької сторони від претензій на перегляд європейських кордонів.
З вересня 1971 р. між СРСР, США, Англією та Францією була досягнута угода відносно Західного Берліну, згідно з якою місто отримувало особливий статус і не повинно було належати ФРН.
Угоди також були укладені між НДР і ФРН, ПНР і ФРН, ЧССР і ФРН. Усі сторони відмовлялись від взаємних територіальних претензій.
Гельсінський процес. Підсумком розрядки в Європі стала нарада з питань безпеки і співробітництва на континенті, яка відбулась у столиці Фінляндії Гельсінкі в три етапи:
На першому етапі 3-7 липня 1973 р. нарада міністрів закордонних справ виробила порядок денний і визначила основні напрямки роботи.
На другому (18 вересня 1973 р.- 21 липня 1975 р.) експерти підготували основні документи наради з питань безпеки, економічних та гуманітарних проблем.
1 серпня 1975 р. керівники 33 європейських держав, а також США і Канади підписали Заключний акт наради. Його серцевиною є Декларація принципів, якими держави-учасники будуть керуватися у взаємних відносинах.
Декларація включає такі принципи:
1. Повага до суверенітету.
2. Незастосування сили чи загрози силою.
3. Непорушність кордонів.
4. Територіальна цілісність держав.
5. Мирне врегулювання суперечок.
6. Невтручання у внутрішні справи.
7. Повага прав людини і основних свобод.
8. Рівність і право народів розпоряджатися власною долею.
9. Співробітництво між державами.
10. Сумлінне виконання зобов'язань з міжнародного права.
Крім Декларації, були прийняті такі документи, як "Співро-,
бітництво в галузі економіки, техніки, навколишнього середовища", "Співробітництво в гуманітарних та інших областях", "Питання безпеки співробітництва у Середземномор'ї", "Про заходи зміцнення довір'я і деякі аспекти безпеки і роззброєння".
Гельсінська нарада стала переломною подією періоду розрядки. Навіть повернення до конфронтації на початку 80-х років не змогло пересилите значення гельсінського процесу.
Результати розрядки в радянсько-американських відносинах. Одночасно з поглибленням розрядки в Європі відбулась нормалізація радянсько-американських відносин. У відносинах з Радянським Союзом адміністрація Р.Ніксона змінила доктрину "гнучкого реагування" на більш наближену до нових реалій - так зване "реалістичне стримування". Наслідком цього була низка радянсько-американських договорів про відвернення загрози війни, обмеження гонки озброєнь, нормалізацію відносин між двома країнами.
У травні 1972 р. відбувся візит президента США Р.Ніксона до СРСР, в ході якого були прийняті "Основи взаємовідносин між СРСР та США" та Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО). Вперше дві наддержави уклали угоду про заходи в галузі обмеження стратегічних і наступальних озброєнь (ОСО-1). Під час візиту Л.Брежнєва до США у червні 1973 р. керівники двох держав підписали угоду про запобігання ядерної війни.
Згідно з цими угодами були встановлені жорсткі обмеження випробувань ядерної зброї. Ратифікація договору і угод була зірвана у зв'язку із новим загостренням міжнародного становища наприкінці 70-х років.
Процес розрядки поширився і на інші регіони світу. У 1971 р. в Східній Бенгалії, яка належала Пакистану, населення при підтримці Індії після тривалої боротьби отримало незалежність. На політичній карті Азії з'явилась нова держава - Народна Республіка Бангладеш, а Індія перетворилась в регіональну наддержаву.
У 1972 р. про вихід із СЕНТО оголосив Пакистан. У 1977 р. блок СЕНТО припинив своє існування. Через деякий час припинив існування і блок СЕАТО.
У 1973 р. була укладена Паризька угода стосовно В'єтнаму, яка припинила пряму американську інтервенцію проти цієї країни.
Регіональні конфлікти. Новий і останній виток "холодної війни". На тлі розрядки продовжували виникати регіональні конфлікти. Розрив відносин між Китаєм і СРСР наприкінці 60-х років призвів у 70-ті роки до нормалізації стосунків КНР із США. В 1971 р. відбувся таємний візит в Пекін помічника президента США з національної безпеки Генрі Кіссінджера, який домовився про візит в КНР президента США. В тому ж році США зняли своє вето в Раді Безпеки ООН, що дозволило КНР зайняти місце Китаю в ООН, яке до того часу займали представники уряду Гоміндану, який зазнав поразки у громадянській війні і знайшов укриття на о. Тайвань під захистом США. Візит Р.Ніксона став сенсацією в світовій політиці. У 1979 р. були відновлені дипломатичні відносини на рівні послів.
Нормалізація відносин КНР з США дозволила Китаю продовжити протистояння з СРСР. Ареною протистояння стала Пів-денно-Східна Азія. В'єтнам після об'єднання в 1975 р. зайняв чітку прорадянську позицію. В сусідній Камбоджі в цей час до влади прийшли прокитайські сили - "червоні кхмери". Це спричинило загострення відносин між В'єтнамом і Камбоджею, яке вилилось у збройний конфлікт. У січні 1979 р. в'єтнамські війська скинули владу "червоних кхмерів". Китай у відповідь здійснив напад на Соціалістичну Республіку В'єтнам, але зазнав поразки (радянські війська в цей час були зосереджені в Монголії і перекинуті у В'єтнам).
У 1973 р. відбулась "жовтнева", або "семиденна", арабо-ізраїль-ська війна, ініціатором якої були арабські країни. Основні бойові дії розгорнулись в районі Суецького каналу. Єгипетська армія, успішно переправившись через канал, нанесла поразку ізраїльській армії, але сама опинилась в оточенні. В свою чергу, ізраїльська армія, форсувавши канал, активно просувалась на Каїр. В цей момент між Єгиптом і Ізраїлем було укладено перемир'я і сторони відновили довоєнне становище. Ця війна переконала єгипетське керівництво у неможливості вирішити близькосхідну проблему воєнним шляхом. Після невдачі скликати міжнародну конференцію з питань близькосхідного врегулювання під егідою СІЛА і СРСР воно пішло на укладення в 1979 р. сепаратного миру з Ізраїлем у Кемп-Девіді (США). Це стало серйозним ударом по позиціях Радянського Союзу на Близькому Сході.
Економічна криза 70-х років і завершення процесу деколонізації позначились на міжнародних відносинах. Країни Заходу, зосередившись на внутрішніх проблемах, послабили контроль над своєю зоною впливу.. Цим відразу скористався Радянський Союз для проникнення в нові регіони. Так можна оцінити прихід до влади уряду С.Альенде в Чилі (1971 p.), переворот в Ефіопії (1974 p.), прихід до влади прорадянських сил в Анголі і Мозамбіку після "революції гвоздик" у Португалії (1975-1976 pp.), об'єднання В'єтнаму в єдину державу (1975 р.), встановлення прорадянських режимів в Лаосі і Камбоджі, квітневий переворот в Афганістані (1978 р.), утвердження режиму Д.Ортеги в Нікарагуа (1979). Зміна співвідношення сил на міжнародній арені не могла не викликати відповідних дій з боку США, що знову призвело до загострення "холодної війни". США організували воєнний переворот в Чилі (1973 p.), пішли на зближення з Китаєм, примусивши СРСР тримати значні сили на Далекому Сході. В Африці США та їх союзники зробили ставку на Південно-Африканську Республіку, на режим Сіада Барра в Сомалі, на сепаратистські рухи в Ефіопії. Таким чином, вони виснажували СРСР, який змушений був підтримувати прорадянські сили.
Розрядка 70-х років не стала довгостроковою політикою. Не була подолана логіка "холодної війни" і підозрілість між великими державами. На згортанні розрядки позначилось економічне відставання СРСР і консервативні тенденції у внутрішній і зовнішній політиці. Немалу роль відіграла і економічна криза 70-х років розцінена радянським керівництвом, як криза капіталізму взагалі, якою потрібно скористатись для утвердження соціалізму у всьому світі. Протистояння між Заходом і Радянським Союзом вступило у вирішальну фазу.
До кінця 70-х років намітилось різке загострення міжнародного становища. Стало зрозуміло, що марно покладати серйозні надії на гельсінські домовленості. СРСР не поспішав виконувати свої зобов'язання в гуманітарній сфері, Захід же не намагався відмовитись від силового протистояння комуністичному блоку.
У відповідь на розміщення радянських ракет середньої дальності в Східній Європі сесія Ради НАТО у Вашингтоні в травні 1978 р. схвалила довгострокову програму збільшення військових витрат на 3% на рік протягом 20 років. 12 грудня 1979 р. в Брюсселі було прийнято рішення про розміщення у Великобританії, Бельгії, ФРН, Італії 574 крилатих ракет і ракет "Першинг-2".
У грудні 1979 р. СРСР ввів свої війська в Афганістан. Підтримка Радянським Союзом непопулярного в країні режиму викликала піднесення патріотичних почуттів і масовий опір населення. Іран і Пакистан відкрили свої території для розміщення баз повстанців. США, арабські країни, Китай надали значну воєнну допомогу повстанцям. СРСР отримав свій В'єтнам з таким же шансом на успіх. СРСР засудила світова громадськість, США не ратифікували договір ОСО-2 і наклали ембарго на продаж зерна в СРСР. Навіть деякі країни соціалістичного табору не підтримали дії радянського керівництва, багато країн бойкотувало Олімпіаду 1980 р. в Москві. Розрядку було остаточно поховано.
На кінець 1970-х років припадає різке загострення відносин між США та Іраном. В лютому 1979 р. в Ірані відбулась революція, в результаті якої було повалено монархію і влада перейшла до рук фундаменталістського духовенства на чолі з Аятоллою Хомейні. Революція в Ірані відкрила нову сторінку в міжнародних відносинах. Вона стала показником подальшого розмивання біполярної системи світу. Революція дала поштовх поширенню ідей фундаменталізму в ісламському світі, поглибила протистояння між християнською та ісламської цивілізаціями. Почастішали випадки міжнародного тероризму, який став загальним лихом для багатьох країн.
Події в Ірані завдали серйозного удару по престижу США. Це призвело до падіння адміністрації президента Картера. Розвиток подій остаточно переконав американців у необхідності проведення більш жорсткої зовнішньої політики. На президентських виборах 1980 р. перемогу одержав республіканець Р.Рейган, який пропонував відмовитись від розрядки і провести переозброєння американської армії.
Нова американська адміністрація схвалила стратегію "суперництва", згідно з якою планувалось розвивати перспективні озброєння, максимально використовуючи науково-технічні досягнення, в яких США мають пріоритет. Ця стратегія повинна була не тільки забезпечити воєнну перевагу, а й економічне виснаження СРСР. У рамках даної стратегії була розроблена політика "прямого протиборства", яка передбачала рішуче використання військової могутності для досягнення політичних цілей. Важливою її особливістю є положення про підготовку США до розв'язання воєн різних масштабів і інтенсивності.
23 березня 1983 р. президент США Р. Рейган зробив заяву про розробку в США програми СОІ (стратегічна оборонна ініціатива). Програма передбачала створення глобальної протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь. Це означало, що гонка озброєнь переноситься і на космічний простір, а всі домовленості про обмеження стратегічних озброєнь фактично втрачають силу. До участі в цій програмі запрошувався і СРСР.
Реакція Радянського Союзу на програму була різко негативною. Розробка анти-СОІ потребувала великих ресурсів, матеріальних витрат, яких би радянська економіка не витримала. Фактично програма СОІ стала блефом і водночас провокацією США, щоб розвалити економіку СРСР, адже СОІ не давала абсолютної гарантії захисту території США і їх союзників.
У 80-х роках основною ареною протистояння двох воєнно-політичних блоків знову стала Європа. ОВД і НАТО активно розміщують тут ядерну зброю першого удару, збільшують арсенали неядерних озброєнь. При збереженні відносного паритету СРСР і його союзники мали перевагу в бронетанковій техніці у З рази, артилерії в 6 разів, засобах ППО в 5 разів. Блок НАТО мав перевагу в протитанкових засобах, бойових вертольотах, флоту. Перевазі СРСР в наступальних озброєннях НАТО вирішує протиставити нову оборонну стратегію. У листопаді 1984 р. Комітет по плануванню НАТО схвалив план головнокомандуючого НАТО Роджерса. В основу плану була покладена ідея глибокого удару по другому ешелону військ противника з застосуванням неядерних високоточних систем озброєння .
Поряд із загостренням становища в Європі продовжувалось протистояння і в країнах "третього світу". Лінія протиборства між СРСР США проходила через Афганістан, Центральну Америку і Південь Африки.
Прихід до влади в 1979 р. в Нікарагуа сандіністів, які отримали значну допомогу Куби і СРСР, успіхи партизанської боротьби в Сальвадорі і Гватемалі непокоїли США. Вони організували і озброїли антисандіністський рух в Нікарагуа, переозброювали армії Сальвадору й Гватемали. У 1983 р. США здійснили агресію проти Гренади під приводом недопущення побудови на острові бази стратегічних бомбардувальників СРСР.
В Африці ПАР, яку таємно підтримували США та інші країни Заходу, здійснювала періодичні збройні інтервенції проти "прифронтових" держав - Анголи, Мозамбіку, підтримувала антиурядові угруповання в цих країнах.
На початку 80-х років знову загострився арабо-ізраїльський конфлікт. На цей раз ареною протиборства став Ліван, в якому йшла громадянська війна між християнами і мусульманами. Ізраїльське керівництво намагалось шляхом короткочасної військової операції при допомозі ліванських християн знищити бази палестинців на півдні Лівану, з яких вони здійснювали напади на Ізраїль. Але швидка операція не вдалась. Ізраїльські війська пов'язли в боях з сирійцями в долині Бекаа, у вуличних боях в Бейруті і сутичках з партизанами на півдні країни. Навіть виведення палестинських загонів з Лівану не принесло спокою Ізраїлю: на їх місце стали загони проіранської організації "Хезболлах" і ліванські партизани. Втручання США, Англії, Франції теж не принесло миру на ліванську землю, а ще більш ускладнило становище в країні. США були втягнуті в бої з сирійцями і ліванцями. Спроба нав'язати Лівану сепаратний мир на зразок Кемп-Девідського теж не вдалась. Зазнавши значних втрат, ізраїльські війська були виведені з країни, крім 20-кілометрової зони на Півдні Лівану. Американські, французькі, англійські війська теж змушені були покинути країну. Події в Лівані вкотре переконали, що близькосхідний конфлікт можна вирішити лише мирними засобами.
У 1980 р. розпочалася війна між Іраном і Іраком. Не дивлячись на причини, які викликали її, вона стала складовою частиною глобального протистояння СРСР і США.
З остраху перед ісламською революцією та намагаючись розв'язати внутрішні проблеми за рахунок сусідніх держав, президент Іраку Саддам Хусейн 22 вересня 1980 p. розпочав агресію проти Ірану. Спочатку воєнний успіх сприяв агресору. Влітку
1982 р. у результаті контрнаступу війська Ірану повернули всю втрачену територію. Війна набрала запеклого позиційного характеру. У 1983 р. СРСР вирішив переозброїти Ірак. Не забарились і США, які через посередників постачали зброю Ірану. У США на віть з цього приводу розгорівся політичний скандал - так званий Ірангейт. Воюючі сторони, починаючи з 1985 p., намагалися нанести один одному якнайбільших економічних збитків. Ірак почи нає бомбардування нафтових терміналів і міст Ірану, Іран систематично обстрілює прикордонні міста, мінує води Перської затоки. Такі дії призвели до нарощування воєнної присутності великих держав у цьому регіоні і до небувалої напруги. Так, американський військовий корабель збив іранський пасажирський літак, іракський літак наніс ракетний удар по американському фрегату, відбулись сутички між американським і іранським флотами, на мінах підривались танкери, що загрожувало екологічною катастрофою тощо. Лише влітку 1988 р. за посередництвом ООН була підписана угода про припинення війни.
Загострення міжнародного становища в першій половині 80-х років було не меншим, ніж в 50-60-х роках. Як і раніше протистояння супроводжувалось пропагандистською риторикою. Радянський Союз закликав до миру і в той же час направляв свої війська в Афганістан. Президент США оголосив СРСР "імперією зла" і закликав до "хрестового походу" проти комунізму. При цьому значно збільшились ядерні потенціали країн. В світі нараховувалось 50 тис. ядерних зарядів сумарною потужністю 16 тис. мегатон. Всім цим управляли автоматизовані системи. У таких умовах надзвичайно небезпечними ставали навіть незначні технічні помилки. Найбільша кількість ядерних озброєнь була зосереджена в Європі: 20 тис. одиниць ядерної зброї, 25 тис. літаків, 120 тис. танків, 11 млн. військовослужбовців. У разі широкомасштабного конфлікту, навіть без застосування ядерної зброї, Європа із її 200 атомними реакторами, розвинутою хімічною і нафтопереробною промисловістю перетворилась би на руїни.
Яскравим прикладом цього безглуздя було знищення радянськими засобами Протиповітряної оборони (ППО) 1 вересня
1983 р. південнокорейського літака над о. Сахалін, у результаті чого загинуло 296 пасажирів.