Послаблення міжнародної напруги. На початку 50-х років відбулись зміни у керівництві США і СРСР, що позначилось на зовнішньополітичному курсі цих країн.
У 1953 р. СРСР відмовився від вимог до Туреччини стосовно чорноморських проток. Були нормалізовані відносини з Грецією та Югославією, розірвані у 1948 р. після конфлікту між Тіто і Сталіним, було досягнуто угоду про припинення війни в Кореї. У
1954 р. в Женеві була підписана домовленість про припинення війни в Індокитаї, чим покладено край авантюрі Франції щодо відновлення колоніальних володінь у Південно-Східній Азії. Суттєві зміни відбулися і в стосунках між СРСР та Заходом. У 1955 р. представники СРСР, США, Англії та Франції підписали Державний договір з Австрією. Вона була проголошена не залежною і нейтральною, з її території виводились окупаційні війська.
У 1959 р. відбувся перший візит глави радянського уряду в США.
У ці ж роки відбувається процес переосмислення радянським керівництвом проблеми взаємодії з національно-визвольними рухами в колоніальних і залежних країнах.
У період сталінського правління перевага надавалась китайському варіанту національного визволення, коли воно очолювалось комуністами. Проте ніде більше, крім самого Китаю, Північної Кореї та Північного В'єтнаму, цей варіант реалізувати не вдалось. У більшості країн, що визволились, комуністи не прийшли до влади. Нові лідери не викликали довіри у Сталіна.
М.Хрущов запропонував розглядати національно-визвольний рух як союзника соціалізму в його боротьбі проти імперіалізму. Тим самим було усунуто ідеологічні перешкоди для розвитку військово-політичного та економічного співробітництва з країнами, що визволились. Так, у 1956 р. СРСР підтримав у Єгипті націоналіста Гамаль Абдель Насера у боротьбі проти агресії Ізраїлю, Франції та Англії.
Відбулись зрушення у взаєминах між соціалістичними країнами. СРСР визнав нейтралітет Югославії; Китай перетворився на майже рівного СРСР партнера. Відносинам з східноєвропейськими країнами був наданий вигляд рівноправних.
Рух неприєднання. 29 країн Азії та Африки, що визволились, у квітні 1955 р. в Бандунгу (Індонезія) скликали конференцію, яка схвалила принципи мирного співіснування і співробітництва держав з різним суспільним ладом. Конференція висловила рішучість народів Азії та Африки повністю і назавжди покінчити з колоніалізмом, засудила агресивні блоки, поставила вимоги заборонити ядерну зброю.
Країни-учасниці конференції виробили такі основні принципи своєї політики:
1. Незалежна від наддержав політика.
2. Підтримка національно-визвольних рухів.
3. Позаблоковий статус.
4. Заборона використання своєї території для іноземних військових баз.
Пізніше про підтримку цих принципів заявили й інші країни, що визволилися.
За ініціативою прем'єр-міністра Індії Дж.Неру, президента Югославії Й.Броз Тіто, президента Єгипта Г.А.Насера та інших у вересні 1961 р. у Белграді відбулась конференція 25 глав урядів, яка поклала початок Руху неприєднання. Учасники Руху, більшість з яких вважали, що США та СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість і гонку озброєнь, проголосили неприєднання до воєнно-політичних блоків, підтримали боротьбу народів проти колоніалізму, за незалежність, за ліквідацію економічної нерівності у світі, за мирне співіснування.
Рух неприєднання став важливим самостійним чинником світової політики. З 1973 р. конференції Руху неприєднання проводяться регулярно кожних три роки.
Нестійкість послаблення міжнародної напруги. У Західній Європі в 50-ті роки відбувається становлення ідеї європейської єдності. Створюється Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).
Відлига дозволила розблокувати діяльність ООН - до її складу було прийнято 16 нових країн.
Ці зміни призвели до деякого послаблення біполярності світу. Разом з тим вони не зламали логіку "холодної війни" і воєнно-блокового мислення. Незважаючи на гнучкість радянської дипломатії, Радянському Союзу не вдалось досягти домовленостей з Заходом з деяких важливих питань. Так, були зірвані домовленості щодо Німеччини та Японії, незважаючи на те, що в 1955 р. СРСР оголосив про припинення стану війни з Німеччиною, а в 1956 р. з Японією, і з ними були встановлені нормальні дипломатичні відносини та економічні зв'язки, проте мирні договори так і не були укладені.
США та їх союзники звикли до жорсткого стилю радянської дипломатії, а тому серйозно не сприймали нових пропозицій СРСР. Захід продовжував політику "відкидання комунізму". В 1953 р. ЦРУ і Інтелледженс сервіс (англійська розвідка) здійснили переворот в Ірані, а в 1954 р. в Гватемалі. Причиною переворотів стало те, що уряди цих країн обмежили права американських і англійських монополій. У 1955 р. ФРН було включено до НАТО.
Це викликало відповідну реакцію СРСР. 14 травня 1955 р. Радянський Союз та його союзники підписали Варшавський договір і тим самим створили воєнно-політичну організацію на сході Європи.
XX з'їзд КПРС відкрив нову сторінку в історії СРСР. В країні почалась "відлига", в тому числі і в зовнішній політиці. У період 1955-1960 pp. СРСР висунув низку мирних ініціатив щодо припинення гонки озброєнь і скорочення воєнних потенціалів країн світу. В односторонньому порядку Радянський Союз скоротив збройні сили на 3980 тис. чол. і військовий бюджет. Були ліквідовані військові бази в Порт-Артурі і Порккала-Удд.
Результати цих дій були обмежені. Підписання угод впиралось в питання контролю. Гонка озброєнь не припинилась, а навпаки, посилилась. З'явились міжконтинентальні балістичні ракети і бомбардувальники, атомні підводні човни. Короткочасне потепління переросло в гострі міжнародні кризи: 1956 р. - Близький Схід і Угорщина, 1957 - Сирія, 1958 - Ліван, Тайвань, 1961 - Берлінська криза, 1962 р. - Карибська криза і т.д.
Відновлення конфронтації. Перша причина відновлення конфронтації пов'язана з суб'єктивним чинником - особистими рисами лідера СРСР Хрущова як політичного діяча. Хрущов був людиною надто емоційною і болісно реагував, коли його зусилля щодо покращання міжнародного становища не зустрічали розуміння і підтримки протилежної сторони. Хрущовський стиль дипломатії дратував Захід, коли висунуті Радянським Союзом пропозиції раптово змінювались іншими. Такі дії СРСР розцінювались Заходом не більше як пропаганда. Негативну роль у відносинах із Заходом відіграла заява Хрущова про те, що він поховає капіталізм.
Другою причиною стала поява ракетної зброї у СРСР, що загрожувало безпеці США, оскільки у радянських лідерів з'явилась ] можливість силового тиску на США.
Третя причина відновлення конфронтації полягала в досить успішному економічному розвитку СРСР в 50-х роках, що стало підставою для думки про те, що рівень промислового виробниц- І тва у СРСР перевищить рівень виробництва в США і найближ- і чим часом капіталізм зникне як такий.
Четверта причина: в 1960 р. на нараді компартій КПРС була проголошена авангардом світового комуністичного руху. Тим самим вона закріпила за собою право визначати "правильність" або "неправильність" курсу комуністичних урядів, що відразу ; призвело до конфронтації з Югославією та Китаєм.
П'ятою причиною став активний розпад в 50-60-х роках колоніальної системи під ударами національно-визвольних рухів, що підтримувались Радянським Союзом. Ним було підписано 20 утод з молодими державами про співробітництво і надання кре-дитів. Це призвело до протидії з боку західних країн. Підтримка Радянським Союзом національно-визвольних рухів була розцінена на Заході, як спроба поширити радянську систему союзів на 1 весь світ і тим самим відірвати Захід від сировинних джерел. Блок j НАТО в цих умовах почав посилювати тиск на СРСР. У 1956 р. приймається "доктрина взаємозалежності", а в грудні 1957 р. -рішення про розміщення в Європі ядерної зброї. США та їхні союзники почали силою зброї протидіяти змінам в країнах, які ще не були в зоні радянського впливу і робили спроби повалення урядів, які проводили лінію на співробітництво з СРСР. Так, на І початку 60-х років ареною протидії стала Республіка Конго.
Берлінська і Карибська кризи. Відносини між СРСР і США значно загострились у зв'язку з проблемою Західного Берліну. Західний Берлін був відкритим анклавом капіталізму в середині соціалістичної НДР. Це викликало роздратування урядів НДР та СРСР. З 1958 р. Хрущов почав домагатися зміни статусу міста, ) погрожуючи односторонніми діями. В травні 1960 р. в Парижі було скликано конференцію представників США, СРСР, Англії і Франції на вищому рівні. Напередодні цієї події радянські засоби протиповітряної оборони збили над Уралом американський розвідувальний літак У-2. На конференції Хрущов ультимативно зажадав припинити такі польоти над територією СРСР. Президент США Ейзенхауер відхилив цю вимогу. Конференція була зірвана. Не відбувся візит Ейзенхауера до СРСР. На зустрічі з новим американським президентом Джоном Ф.Кеннеді в квітні 1961 р. у Відні Хрущов в ультимативній формі зажадав зміни статусу Берліна. Знову виникла загроза блокади Берліну. Американці
на цей випадок навіть підготували план обмеженого ядерного удару по радянських військах в НДР.
19 серпня 1961 р. вздовж всього кордону Західного Берліну було збудовано загорожу, а потім мур , який став символом "холодної війни". Оскільки блокади не було, США обмежились незначною демонстрацією сили. Керівництво СРСР побачило в цьому свій безсумнівний успіх і з легкістю пішло на наступний крок, який викликав серйозну загрозу ядерної війни (Карибська криза).
В 1959 р. СРСР визнав уряд Фіделя Кастро, який прийшов до влади в результаті революції на Кубі, поваливши диктатуру генерала Батісти. В 1960-1961 pp. активно розвивались торгово-економічні відносини між СРСР та Кубою. Проникнення СРСР на американський континент і прорадянська орієнтація режиму Кастро викликали занепокоєння уряду США, який організував збройну інтервенцію на Кубу. Проте інтервенти були розбиті в бухті Плайя-Хірон. СРСР надав Кубі допомогу зброєю. Остерігаючись прямої агресії з боку США на "Острів Свободи", СРСР і Куба домовились про розміщення на острові балістичних ракет з ядерними боєголовками, які мали стати гарантом миру в регіоні. Розміщення ракет призвело до кризи радянсько-американських відносин. США встановили морську блокаду Куби, щоб запобігти подальшому постачанню острова радянською зброєю. 23 жовтня 1962 р. радянський уряд розцінив дії США як агресивні і заявив, що завдасть відповідного удару у випадку розв'язання війни. Заява була розрахована на те, що США відступлять. Американці не були зацікавлені у війні з СРСР. Конфлікт зайшов надто далеко і для його вирішення Д.Кеннеді та М.Хрущову необхідно було проявити політичну мудрість і далекоглядність.
26-28 жовтня 1962 р. між лідерами СРСР і США були досягнуті домовленості, згідно з якими Радянський Союз виводив з території Куби свої ракети і бомбардувальники Іл-28, а США повинні були зняти блокаду і дати гарантії невтручання у внутрішні справи Куби.
США мали вивести ядерні ракети з Туреччини. Пізніше на випадок необхідності в контакті між Кремлем та Білим домом був встановлений прямий телефонний зв'язок, так звана "гаряча лінія".
Карибська криза показала безперспективність політики з позиції сили і те, що зростання небезпеки ядерної війни може привести до катастрофи. СРСР став проводити більш помірковану політику щодо підтримки революційних рухів в країнах "третього світу" і більше не загрожував застосуванням ядерної зброї в кризові моменти.
Карибська криза змусила наддержави вжити заходів для того, щоб зробити гонку ракетно-ядерних озброєнь більш керованою, а значить, більш безпечною. У 1963 р. між США, Англією, СРСР був укладений договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космосі і під водою. Під час переговорів була втрачена можливість домовитись про заборону випробувань ядерної зброї під землею. Сторони не дійшли згоди в питанні контролю. СРСР розцінював контроль як форму шпіонажу.
У 1967 р. було укладено договір про заборону розміщення ядерної зброї в космічному просторі.
Цим договорами був покладений край міжнародним відносинам, в яких переважали воєнно-політичні методи вирішення конфліктів між великими державами. Проте суперництво між ними не припинилось і прогресу в стосунках не відбулось. Суперництво лише перемістилось на периферію і набуло форми регіональних конфліктів, які надовго заблокували мирний процес.