СНД. Більшість країн Заходу була незацікавлена в розпаді СРСР. Вони всіляко підтримували спроби Горбачова зберегти імперію. Західні країни звикли до світового порядку, в якому існують дві наддержави, де кожна знайшла своє місце в системі міжнародних відносин. Поява нових держав обумовлювала нові міжнародні клопоти.
Беззастережною підтримкою користувались лише країни Прибалтики, перед якими Захід відчував моральну відповіріаль-ність.
Однак, коли розпад СРСР став фактом, країни Заходу стали визнавати нові держави. Натомість вони висунули низку умов:
- у новоутворених державах мусять бути гарантовані права людини;
- вони приєднаються до договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), а Україна, Білорусь і Казахстан до договору з обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1).
Новоутвореним державам (крім Росії, Білорусі і України) довелось пройти процедуру прийняття в ООН.
Міжнародне співтовариство, насамперед країни "G-7" ("Великої сімки"), погодились надати країнам СНД фінансову допомогу для виходу з економічної кризи, але при умові проведення ринкових реформ, запровадження приватної власності та дотримання міжнародних угод про права людини.
Країни СНД уклали між собою договори про дружбу і співробітництво. Крім того, кожна з них розширює свої міжнародні зв'язки. Мусульманські країни налагоджують зв'язки з мусульманським світом. Молдова відновлює зв'язки з Румунією, Україною й Росією, Казахстан і Білорусь орієнтуються на Росію. Україна намагається стати мостом між Заходом і Сходом, проводить багатовекторну політику.
При створенні СНД лідери України, Росії, Білорусі домовились, що координуючими органами СНД стануть іх Рада глав держав та Рада урядів. Місцем перебування визначено Мінськ.
Уже на перших засіданнях координуючих органів СНД виявилось, що у членів Співдружності різні підходи щодо подальшої долі організації.
Так, Україна, Молдова, Закавказькі держави, Туркменистан вважають, що завдання СНД- підготувати кожну з держав до того, щоб вона стала повністю незалежною.
Іншу позицію займають Росія і Білорусь. Вони прагнуть перетворити СНД на організацію, яка б нагадувала федеративну державу на зразок СРСР. На цьому шляху вже зроблено перші кроки: підписано Ташкентський пакт про воєнне співробітництво деяких країн СНД, з метою уніфікації законодавства створено Міжпарламентську асамблею, між Росією, Білорусією, Казахстаном і Киргизією створено митний союз. Росія і Білорусь заявили про співтовариство і узгодження дій з багатьох питань економічного і політичного життя.
Одна з найгостріших проблем у відносинах країн СНД є згортання господарських зв'язків між підприємствами. Головна причина руйнування цих зв'язків полягає в тому, що вони за радянських часів створювались для потреб військово-промислового комплексу (ВПК), який на теперішній час втратив свою могутність.
Серед країн СНД найбільш неврегульованими були відносини між Україною і Росією, між Азербайджаном і Вірменією. Зрештою у червні 1997 р. між Україною і Росією було підписано широкомасштабний договір, який Державною думою Росії ратифіковано лише у грудні 1998 р.
Розпад СРСР і утворення нових незалежних держав зумовили нову розстановку політичних сил у країнах СНД. Основне протистояння ведеться між демократичними і прокомуністичними силами, набираючи нерідко форм відкритої боротьби.
Росія. На першому з'їзді народних депутатів РРФСР 12 червня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет, яка проголосила, що вся повнота влади на території Росії належить її державним органам. У Декларації говорилось про "прагнення створити демократичну правову державу".
З Декларації про державний суверенітет РРФСР:
1. РРФСР є суверенна держава, створена народами, які історично об'єднались в ній.
2. Суверенітет РРФСР - природна і необхідна умова існування державності Росії...
3. Носієм суверенітету і джерелом державної влади РРФСР є її багатонаціональний народ.
4. Державний суверенітет РРФСР проголошується в ім'я вищої цілі - забезпечення кожної людини невід'ємним правом на відповідний життєвий рівень, на вільний розвиток і користування рідною мовою, а кожен народ - на самовизначення в обранні ним національно-державних і національно-культурних форм.
5. Для забезпечення політичних, економічних.і правових гарантій суверенітету РРФСР встановлюється:
- повна влада РРФСР при вирішенні всіх питань державного і суспільного життя...;
- верховенство Конституції і Законів РРФСР на всій території РРСФР...;
- виключне право народу на володіння, використання і розпорядження національними багатствами Росії;
- повноважне представництво РРФСР в інших союзних республіках і за кордоном...
Посада президента РРФСР була затверджена за підсумками референдуму, проведеного 17 березня 1991 р. (одночасно з всесоюзним референдумом про відновлення і збереження СРСР).
Перші вибори президента відбулись 12 червня 1991 р. На виборах переміг Б. Єльцин. ч
В основу державної політики Росії в кінці 1991 р. були покладені три головні фактори:
1. Демонстративний розрив з минулим (який зводився до розвалу СРСР і спрощеного антикомунізму).
2. Безсумнівний особистий авторитет і престиж Б. Єльцина.
3. Розрахунок на швидкий успіх радикальних економічних реформ.
Початок радикальних перетворень, а особливо скасування 6 ст. Конституції СРСР (1990 р.) дали могутній поштовх до формування багатопартійної системи.
Особливості:
1. Значна кількість партій і рухів (понад 100).
2. Нечисленність і нестабільність партій.
3. Формування партій під певного лідера.
4. Найбільш сильні і багаточисельні ліві і націонал-
патріотичні партії.
Вирішальною подією у становленні нової Росії став серпневий заколот у Москві 1991 р. Тільки завдяки рішучим діям Єльцина, який оголосив заколот злочином, і згуртованості москвичів вдалося без значних жертв подолати заколотників. Ці події зробили Єльцина "першою людиною" в країні, і він в умовах розпаду Союзу зробив рішучий крок до цивілізованого "розлучення".
Ставши повністю суверенною і незалежною державою, Росія відразу взяла курс на радикальні ринкові реформи, які пов'язують з іменем прем'єр-міністра Росії Є.Гайдара.
Мета реформ:
1. Лібералізація цін, відмова від їх державного регулювання, ліквідація "економіки дефіциту", насичення прилавків товарами.
2. Фінансова стабілізація, знищення інфляції шляхом скорочення державних витрат.
3. Лібералізація зовнішньої торгівлі.
4. Стимулювання структурної перебудови в промисловості шляхом використання ринкових механізмів.
5. Створення стійкої національної валюти, досягнення її кон-вертованості.
6. Приватизація промисловості, землі. Створення класу власників.
7. Аграрна реформа (становлення приватного фермерства; перетворення колгоспів, радгоспів у господарства, здатні адаптуватися до ринкових умов; створення кооперативів і зміцнення селянських господарств).
Наслідки реформ:
1. Лібералізація цін.
2. Інфляція. Зростання цін. Насиченість прилавків товарами.
3. Зростання експорту (за рахунок сировини).
4. Зростання зовнішньої заборгованості.
5. Спад виробництва.
6. Хронічна затримка з виплатою заробітної плати.
7. Зростання безробіття.
8. Зростання кримінальної злочинності.
9. Падіння життєвого рівня значної частини населення та стрімке збагачення невеликої меншості.
10. Соціальне розшарування населення. Створення класу власників. Загострення соціальних протиріч.
11. Приватизація значної кількості підприємств.
12. Кризові явища науки, культури, освіти.
Проти реформаторського курсу Гайдара відразу виникла опозиція, яку очолили голова Верховної Ради Російської Федерації Хасбулатов і віце-президент Руцькой. їхніми союзниками виступили націонал-патріоти, які мріяли про відродження імперії, та прокомуністичні сили.
Антиреформатори згуртували навколо себе більшість депутатів ВР і почали обмежувати повноваження президента.
Перше серйозне зіткнення відбулось на VII з'їзді народних депутатів РФ (1-11 грудня 1992 p.), після якого Гайдар пішов у відставку. Новим головою уряду став В.С.Черномирдін.
Після деякого затишшя політична боротьба між гілками державної влади РФ розгорілась з новою силою.
20 березня 1993 р. Єльцин у телевізійному виступі різко охарактеризував дії Верховної Ради і З'їзду народних депутатів Рф, які, на його думку, заважали продовженню реформ.
У відповідь на це законодавча влада терміново скликала позачерговий З'їзд народних депутатів, де було поставлене питання про усунення президента від влади. Але імпічменту не вийшло. Противники президента не набрали потрібної кількості голосів. Тоді було прийнято рішення про проведення 25 квітня 1993 р. референдуму, на який виносились питання про довіру президенту і Верховній Раді Російської Федерації.
На референдумі більшість голосів було подано за переобрання Верховної Ради, ніж президента. Отже, населення підтримало курс ринкових реформ.
Розуміючи, що протистояння ВР і президента може призвести до двовладдя в країні, Єльцин 21 вересня 1993 р. у "Зверненні до громадян Росії" повідомив, що підписав Указ "Про поетапну конституційну реформу в РФ", у відповідності з якою розпускалась Верховна Рада, і призначались вибори в новий представницький орган влади - Федеральні збори.
У відповідь Верховна Рада РФ зібралась на термінове засідання, а віце-президент О.Руцькой кваліфікував дії Єльцина як державний переворот і заявив, що приймає на себе повноваження президента.
Заклики громадськості до мирного вирішення конфлікту шляхом одночасних виборів парламенту і президента властями не були почуті. Лідери непримиримої опозиції вивели своїх збройних прихильників на вулиці Москви.
Президент ввів у Москву війська, які придушили виступ опозиції. Центр опозиції - будинок Верховної Ради Російської Федерації ("Білий дім") був розстріляний з танків, а потім був взятий штурмом. Лідери опозиції були заарештовані.
Придушивши виступ опозиції, Єльцин здійснив конституційну реформу.
12 грудня 1993 р. на референдумі була прийнята нова Конституція РФ і одночасно були проведені вибори у вищий представницький і законодавчий орган - Федеральні збори, які складаються з двох палат - Ради Федерації і Державної думи. У виборах активну участь брали лідери опозиції і лідери ГКЧП, які були амністовані. Відносну більшість місць у Федеральних зборах посіли представники Ліберально-демократичної партії Росії (ЛДПР) на чолі з Жириновським, комуністи і націонал-патріоти. Демократичні сили були представлені незначною кількістю депутатів.
У 1995 р. відбулись чергові вибори в Державну думу, на яких більшість набрали комуністи на чолі з Г.Зюгановим, друге місце посіла ЛДПР, третє - урядовий блок "Наш дом Россия", четверте - демократи.
За новою Конституцією значно розширились повноваження президента, що дало йому право діяти відносно самостійно, не рахуючись з думкою Федеральних зборів.
Болючою проблемою сучасної Росії є відносини з суб'єктами федерації, деякі з них проявляють сепаратистські тенденції. Прагнення зберегти єдність Росії призвело до трагедії в Чечні, в якій у 1992 р. утвердився режим Джохара Дудаева. Він повів політику за вихід зі складу Росії і створення незалежної держави Ічкерії.
У грудні 1994 р. росшське керівництво після невдалої спроби розпалити в республіці громадянську війну і привести до влади сили, лояльні Росії, вдалось до збройної інтервенції. Інтервенція, задумана як поліцейська акція, вилилась у тривалу війну. її жертвами стали понад 50 тис. осіб. Загони чеченців чинили впертий опір федеральним військам. Спроби мирним шляхом подолати конфлікт не мали успіху. Бойові дії спалахнули у різних районах Чечні і навіть за межами республіки. На початку 1996 р. Б.Єльцин оприлюднив програму мирного вирішення чеченської кризи. Російське керівництво погодилось на прямі переговори з Д.Дудаєвим, від чого раніше відмовлялось. Д.Дудаєв загинув від прямого ракетного удару.
Акція в Чечні стала ніби попередженням іншим суб'єктам Федерації, що Кремль ніколи не дозволить їм вийти зі складу Росії.
Війну в Чечні засудили російські демократи.
Росії довелось вивести війська з Чечні. Розв'язання чеченського конфлікту відкладено на майбутнє. Крім відносин з суб'єктами федерації, в Росії гострою залишається економічна проблема. Влітку 1998 р. її вразила фінансова криза, яка потягла за собою інфляцію, новий спад виробництва, масове розорення приватних підприємств, особливо банків. З кризою не зумів впоратись новообраний уряд на чолі з О.Кірієнко, він був замінений на посаді прем'єр-міністра Євгеном Примаковим.
Азербайджан. Серед країн, що утворились на території колишнього СРСР, Азербайджан поставив своєрідний рекорд за кількістю державних переворотів і заколотів. Така нестабільність пояснювалась боротьбою різних політичних сил, які спирались на закордонних покровителів. Основне, навколо чого йшла боротьба, це нафта. Політична боротьба посилювалась міжнаціональним конфліктом між вірменами і азербайджанцями, який вилився в тривалу війну 1988-1994 pp.
Перебудова в СРСР сприяла виникненню в Азербайджані національного руху, який оформився в Національний фронт Азербайджану. НФА став в опозицію до існуючого комуністичного І режиму. НФА об'єднав у своїх рядах весь спектр націоналістам- 1 них сил - від поміркованих до радикальних.
Демократичні процеси, започатковані в СРСР, дали змогу НФА взяти участь у парламентських виборах 1990 р. НФА мав настільки сильну підтримку, що комуністичні лідери втратили ! контроль над ситуацією.
Небажання комуністів поступитися владою призвело до того, що у НФА гору взяли радикальні елементи, які стали ініціаторами низки акцій:
- восени 1989 р. був ініційований страйковий рух;
- силовий тиск на владні структури республіки;
- ініційовано знищення прикордонних загорож і укріплень на кордоні з Іраном.
Спроба Москви врегулювати проблему шляхом переговорів між конфліктуючими сторонами не мала успіху. Напруга нарос тала з кожним днем. Масло в огонь підливала ворожнеча між ] вірменами і азербайджанцями. 20 лютого 1988 р. сесія Ради на родних депутатів Нагорно-Карабахської автономної області, в і якій проживало 98% вірмен, звернулась з проханням до Верховної Ради СРСР передати НКАО в склад Вірменії.
На початку грудня в Баку почались погроми помешкань вірмен. Через три дні після завершення погромів і евакуації вірменського населення в Баку введено війська під приводом захисту... вірмен. У місті розпочались бої між військами і загонами НФА. Про справжню мету цієї збройної акції згодом висловився маршал Язов: знищити структури НФА, що і було досягнуто.
На парламентських виборах 1990 р. в умовах надзвичайного стану, перемогли комуністи. Президентом Азербайджану став і А.Муталібов. Протриматись при владі йому вдалось до лютого і 1992 р.
Розпад СРСР позбавив комуністів основної опори - армії, і на виборах в лютому 1992 р. переміг НФА. Президентом країни був обраний А.Ельчібей. Була розпущена Верховна Рада республіки. Влада передана мінімеджлісу (національна рада з 50 осіб).
Комуністи не змирились з поразкою і 15 травня 1992 р. прихильники Муталібова повернули його до влади. Правив він країною лише до ранку 16 травня.
НФА, повернувшись до влади, взяв курс на зближення з Туреччиною і з іншими ісламськими державами. Був розроблений контракт з західними нафтовими компаніями про розробку покладів нафти на шельфі Каспійського моря.
Прихильники Муталібова вдались до державного перевороту з метою усунути Ельчібея. 4 червня 1993 р. командуючий азербайджанськими військами в Карабасі полковник С.Гусейнов у місті Гянджа підняв заколот і направив війська в Баку. Ельчібей, позбавлений підтримки військових, залишив Баку.
В той час, як на Баку рухались загони Гусейнова, владу в столиці перехопив Гейдар Алієв, колишній керівник Комуністичної партії Азербайджану. Гусейнову залишилось вступити в союз з Алієвим. Але цей союз був неприродним.
Восени 1993 р. Г.Алієв підписав нафтовий контракт, що відразу викликало заколот, центром якого стала знову Гянджа і очолив його знову Гусейнов. На цей раз заколот було придушено. Алієв закріпився при владі.
Прийшовши до влади, Алієв здійснив кроки, які забезпечили йому підтримку населення:
- були припинені бойові дії з Вірменією і переведено конфлікт в режим дипломатичних переговорів;

назад |  1  2 | вперед