Напад Німеччини на Польщу. Польща якнайкраще підходила для випробування на практиці стратегії "блискавичної війни". Спільний польсько-німецький кордон простягався на 1750 миль і, за визнанням фахівців, захистити його не могла жодна армія світу, оскільки противник міг розпочати наступ у будь-якому напрямку. Серйозних оборонних споруд і природних перешкод на польсько-німецькому кордоні практично не існувало.
За планом "Вайс", затвердженим ще у квітні 1939 p., стратегічне зосередження й розгортання німецьких військ завершилося 25 серпня, але наступ було відкладено через виявлену Англією готовність виступити на боці Польщі і нерішучість Муссоліні.
На кінець серпня німецька армія довела до штатного розкладу свої ударні, моторизовані й танкові дивізії.
Загалом на польському кордоні вермахт зосередив понад 50 із 75 дивізій. їх підтримували два повітряні флоти, що мали у своєму розпорядженні 1 тис. бомбардувальників і 1050 винищувачів. Загальна кількість солдатів і офіцерів, які мали взяти участь у цій кампанії, сягала близько 2 млн.
Німецьким військам протистояла армія, що налічувала 1 млн. 750 тис. солдатів і офіцерів, але яка не мала достатньої кількості танків, літаків, гармат.
Вторгнення на територію Польщі розпочалось 1 вересня 1939 р. Йому передувала провокація гітлерівців у прикордонному містечку Глівіце.
Вже в перші дні наступу організований опір польської армії було зламано. 8 вересня її головні сили були розгромлені. Значна їх частина опинилася в оточенні або була захоплена в полон. Опір чинили лише армія Кутшеби, що обороняла варшавський напрямок, і столичний гарнізон. Героїчною сторінкою польської історії стала оборона півострова Вестерплятте, міст Варшави, Кракова, Гдині.
17 вересня, коли крах Польщі став уже очевидним, польський кордон перейшли радянські війська. На вимогу Гітлера Червона армія форсовано просувалася в напрямку Коломиї-Косова, щоб перетнути відступаючим польським солдатам і біженцям дорогу в Румунію.
Відповідно з домовленостями, досягнутими на переговорах 23 серпня і зафіксованими у таємному протоколі, німецьке командування відвело свої війська за демаркаційну лінію від Львова й Бреста. Перед тим у Бресті, Гродно, Ковелі й Пінську відбулися спільні паради військ-переможців. 22 вересня було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 вересня у Москві Ріббентроп за дорученням Гітлера підписав разом з Молотовим договір про дружбу і кордон і таємні протоколи про поділ сфер впливу і співпрацю між двома державами. Цей договір зафіксував розділ Польщі і уточнив лінію радянсько-німецького кордону. За домовленістю вона була пересунута на схід порівняно з умовами секретного протоколу від 23 серпня 1939 р. і проходила приблизно по етнографічному кордону проживання поляків, з одного боку, українців, білорусів з іншого. Землі з чисто польським населенням залишились в складі Німеччини, а взамін СРСР отримав у свою сферу впливу Литву. Таким чином, до Німеччини відійшло 48,6% території Польщі і 69,9% її населення, а до СРСР 51,4% території і 30,1% населення. Попри усю злочинність і негативні сторони цього поділу незалежної держави між двома тоталітарними режимами, цей факт мав і одну позитивну рису - нарешті дві частини братніх народів, українського і білоруського, - об'єдналися в єдиних республіках, хоча і в рамках антинародного сталінського репресивного режиму. Такі зміни дали змогу радянському керівництву називати агресію і поділ Польщі як "визвольний похід" заради возз'єднання Західної України і Західної Білорусії відповідно з УРСР та БРСР. Вони також свідчили про небажання радянського керівництва давати привід Англії і Франції до оголошення війни СРСР, тому що Червона армія так і не перетнула "лінію Керзона", яку самі англійці визначили як оптимальний радянсько-польський кордон.
"Дивна війна" на Заході. З вересня Англія, а згодом за нею й Франція, після марних спроб схилити Гітлера стати на шлях переговорів і вивести війська з території Польщі й окупованої частини Чехословаччини оголосили Німеччині війну. Переходити в наступ союзники не поспішали. Період війни між 3 вересня 1939 р. та Ю травня 1940 р. дістав назву "дивної війни", оскільки, формально оголосивши війну, жодна сторона її фактично не вела.
Французькі війська відсиджувалися за "лінією Мажіно" - системою укріплень на кордоні з Німеччиною протяжністю 360 км. , На захід від бельгійського кордону союзники споруджували нову лінію укріплень аж до самого Північного моря. Не бажаючи втягуватися у затяжні криваві бої, як це було в роки першої світової війни, союзники приступили до блокади Німеччини й СРСР.
Відразу після розгрому Польщі Гітлер наказав генералам вермахту готуватися до наступу на заході. Генеральний штаб сухопутних військ переконував його у неможливості розпочати наступ восени. Гітлер видав директиву про підготовку наступу, де він підкреслив, що тривала війна проти Франції неможлива і її треба розгромити блискавично. Штаб змушений був розробити новий план наступу через Арденнську ущелину в обхід "лінії Мажіно" з виходом ударних груп в район Кале - Дюнкерк.
Окупація Німеччиною Данії, Норвегії, Голландії, Бельгії і Люксембургу. Поразка Франції. 9 квітня 1940 р. гітлерівські війська без оголошення війни напали на Данію та Норвегію. Данія капітулювала відразу після нападу, Норвегія вчинила опір агресії. На допомогу норвежцям був надісланий англо-французький експедиційний корпус, що спробував затримати просування загарбників вглиб країни. Однак у командуванні норвезькою армією активізувались прихильники фашистів на чолі з колишнім військовим міністром Квіслінгом. У червні 1940 р. у зв'язку із загрозливим становищем на Західному фронті десант союзників був евакуйований до Англії. Вся Норвегія з її незамерзаючими фіордами була окупована гітлерівськими військами.
10 травня 1940 р. німецька армія вторглася в Бельгію, Голландію і Люксембург. Гітлер обрав цей напрям, щоб обійти з півночі добре укріплену "лінію Мажіно". 15 травня голландська армія капітулювала, а 20-го танки генерала Гудеріана вийшли до Ла-Манша. В районі Кале-Дюнкерка було відрізано й притиснуто до моря 40 англійських, бельгійських і французьких дивізій. 28 травня склала зброю бельгійська армія. Спроби англо-французького командування організувати контрудари успіху не мали. Але несподівано Гудеріан одержав особистий наказ Гітлера зупинити свої війська.
Це дало змогу забезпечити евакуацію солдатів та офіцерів (переважно англійської армії) на Британські острови. Генерал Горт, що стояв на чолі британських експедиційних сил, за визнанням англійського фельдмаршала Б.Монтгомері, виявив повну нездатність командувати великою масою військ в умовах, не схожих на стратегію й тактику Першої світової війни. Всього в Англію було переправлено 338 тис. чол., переважно англійців, 40 тис. французьких солдат було залишено на поталу ворогу. На узбережжі залишилося 82 тис. автомашин та інших транспортних засобів, 2,4 тис. гармат, 90 тис. гвинтівок, 8 тис. кулеметів, чимало іншого військового спорядження. Під впливом успіху німецьких військ війну союзникам оголосила Італія, яка прагнула взяти участь у поділі Франції.
5 червня німецькі війська розпочали наступ на південь. Спроби генерала де Голля організувати лінію оборони на підступах до Парижа успіху не мали. 14 червня німці увійшли в Париж. Уряд Франції подав у відставку. Новий глава уряду маршал Петен звернувся до німецького командування з проханням про перемир'я. 22 червня його було підписано в Комп'єнському лісі у доставленому з музею штабному вагоні маршала Фоша. У цьому вагоні 1918 р. Німеччина підписала перемир'я, яке означало поразку Німеччини у Першій світовій війні.
Напередодні перейшли кордон Франції італійські збройні сили. Зустрівши організований опір кількох французьких дивізій, війська Муссоліні не змогли просунутись хоч трохи вперед.
У боях за Францію німецькі війська зазнали порівняно незначних втрат - 27 тис. убитих, 111 тис. поранених, 18,4 тис. пропало безвісти.
За умовами перемир'я Франція втрачала понад дві третини своєї території, що переходила під контроль окупаційних властей. Маріонетковий уряд Петена контролював так звану "вільну зону", що не мала виходу до Атлантики, а лише до Середземного моря. Місцем його розташування було обрано містечко Віші, від якого він успадкував свою назву - "режим Віші".
Доля Західної України, Західної Білорусії, Північної Буковини, Бессарабії, держав Прибалтики. Тим часом, як Німеччина була зайнята на Заході, СРСР "упорядковував" свою "зону впливу", відведену йому за таємними протоколами 23 серпня і 28 вересня 1939 р.
Вступ радянських військ у Західну Україну і Західну Білорусію був неоднозначно сприйнятий населенням. Частина населення привітала Червону армію як визволителя, інша сприймала її як окупантів.
У 1939 р. в Західній Україні було заборонено діяльність українських національних партій, багатьох громадських, культурних, наукових, торговельних та промислових товариств і установ. Перестали діяти, зокрема, "Просвіта", наукове товариство імені Т. Шевченка, їхні часописи. ОУН змушена була піти у підпілля.
Для розв'язання питання про суспільний лад і державну владу на території Західної України були проведені вибори до Народних зборів. На основі звернення Народних зборів позачергова сесія Верховної Ради СРСР у листопаді 1939 р. прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР. На території Західної України було створено шість областей - Львівську, Станіславську (згодом Івано-Франківська), Волинську, Тернопільську, Рівненську й Дрогобицьку, яку в 1959 р. було об'єднано з Львівською. Аналогічно вирішилась доля Західної Білорусії, яка була включена до складу Білоруської РСР.
Наступним об'єктом експансії СРСР стали країни Прибалтики. 28 вересня 1939 р. у Москві було підписано пакт про взаємодопомогу з Естонією, за яким СРСР одержав право ввести на її територію свої війська. Подібні договори було підписано також з Латвією і Литвою. У всіх договорах радянська сторона брала на себе зобов'язання не втручатися у внутрішні справи Прибалтійських держав.
Влітку 1940 р. СРСР приступив до другого етапу територіально-політичної перебудови в Прибалтійських республіках, пред'явивши їхнім урядам необгрунтовані ультиматуми про порушення зобов'язань, а також надіславши туди своїх спеціальних емісарів - Жданова в Естонію, Деканозова в Литву та Вишинського в Латвію. Відповідно до ультиматумів на територію Литви, Латвії та Естонії увійшли радянські війська. Під наглядом окупаційних властей у країнах було проведено вибори до нових органів влади, а в серпні 1940 р. Прибалтійські республіки включено до складу СРСР.
У 1940 р. ускладнилися відносини й з сусідньою Румунією. Користуючись тим, що головні сили вермахту перебували на заході, радянські війська у червні зайняли територію Бессарабії і Північної Буковини. Це викликало обурення в Берліні, оскільки територія Буковини не значилася в таємному протоколі як зона впливу СРСР.
Напад СРСР на Фінляндію. Тривалий час між Фінляндією й СРСР велися переговори, в ході яких Радянський Союз вимагав від фінської сторони поступитися на його користь значними територіями в районі Ленінграда (тепер Санкт-Петербург) та узбережжям Фінської затоки в обмін на болотисті й лісисті території на півночі, що ніяк не компенсувало втрату Виборга і стратегічно важливої "лінії Маннергейма" - системи фінської оборони, спорудженої в 1927-1939 pp.
Уряд Фінляндії не погодився на цю пропозицію. На світанку ЗО листопада 1939 р. великі сили радянських військ перейшли в наступ на фінську армію, що займала прикордонні укріплення.
Угруповання радянських військ налічувало 240 тис. чоловік, 1915 гармат різних калібрів, 1131 танк та 967 бойових літаків. 140-тисячна фінська армія мала на своєму озброєнні 400 гармат, 60 танків і 270 літаків. Похапцем розроблений план агресії і шапко-закидацькі настрої призвели до того, що окремі радянські дивізії потрапили в оточення.
30 грудня наступ радянських військ припинився. Зазнав поразки й Балтійський флот. Сталін ужив жорстоких методів для наведення порядку у військах.
Безперервним потоком на фронт надходило озброєння та спорядження. Маленька Фінляндія фактично опинилася наодинці з могутнім агресором. Англія й Франція обмежувалися лише закликами продовжувати опір і обіцянками висадити на півночі десант. Проти цього була Норвегія. її уряд не бажав порушувати нейтралітет і пропускати через свою територію війська союзників. На допомогу Фінляндії озброєнням і добровольцями прийшла Швеція. Німеччина висловила готовність надати допомогу СРСР і навіть стала на перешкоді Італії, яка хотіла направити до Фінляндії ешелони зі зброєю. США також усунулися від надання Фінляндії прямої військової допомоги. 11 лютого 1940 р. розпочався другий наступ радянських військ. Він завершився проривом "лінії Маннергейма". В наступальних діях брали участь 1,5 тис. танків і 3 тис. літаків. Ціною великих втрат ( 234 тис. чол. убито, поранено, обморожено та взято в полон ) радянські війська домоглися перемоги і головнокомандуючий фінською армією К.Маннергейм змушений був дати згоду на початок мирних переговорів.
12 березня за посередництвом і під тиском німецької дипл матії СРСР і Фінляндія підписали мирний договір, за яким же~ ва агресії втрачала значну частину своєї території, де до вій мешкало 450 тис. осіб, тобто 1/8 населення країни. Тяжкими бу міжнародні наслідки війни й для СРСР. Ліга націй виключ СРСР зі своїх членів, ускладнилися його відносини практично з усіма європейськими країнами та США. В листопаді 1940 р. нейтральна напередодні конфлікту Фінляндія приєдналася до агресивної "осі" Берлін-Рим-Токіо. Значної шкоди престижу СРСР завдав той факт, що на території Росії було сформовано маріонетковий уряд О.Куусінена (так званий "уряд Теріокі"), з яким Сталін уклав договір про взаємодопомогу, прикриваючи цим протиправним актом агресію проти незалежної країни. Ці маневри не врятували сталінський режим від міжнародної ізоляції. З нападом Німеччини на СРСР у червні 1941 р. усі здобуті такою великою ціною території знову були відвойовані військами гітлерівської Німеччини та Фінляндії.
Повітряна війна над Англією. Боротьба за Атлантику. Після поразки Франції Англія залишилась віч-на-віч з Німеччиною. 16 липня 1940 р. Гітлер підписав план операції "Морський лев", яка передбачала завоювання Англії. Як показували підрахунки, можливостей здійснити масову висадку військ на Британські острови у Німеччини не було. У неї не вистачало потрібної кількості плавучих засобів.
Тоді Німеччина вдалась до повітряного наступу на англійські міста з метою примусити Великобританію капітулювати. У бомбардуваннях взяли участь майже 2,5 тис. літаків. Повітряний наступ розпочався 15 серпня, а завершився пізньої осені. Бомбардування продовжувались і далі, але вже не мали такого розмаху. Британія вистояла, зазнавши значних матеріальних і людських втрат. Так, місто Ковентрі було стерто з лиця землі. Важливу роль у боротьбі відіграли мужність англійських льотчиків та створення в Англії мережі радіолокаційних постів.
Другим серйозним випробуванням для Англії була боротьба за Атлантику. Отримуючи водними шляхами 50% стратегічної сировини і продовольства, Англія могла опинитись у скрутному становищі, якби Німеччині вдалося перерізати атлантичні комунікації.
Завоювання Франції, Норвегії, Данії дало можливість Німеччині перейти у рішучий наступ. Згідно з концепцією головнокомандуючого німецьким флотом гросадмірала Редера вирішальна роль у цій боротьбі відводилась лінкорам "Бісмарк", "Тірпіц" та іншим. Але ця армада зазнала поразки, не завдавши значних втрат Англії.
Результативніше діяли німецькі підводні човни, якими командував адмірал Деніц. Влітку 1940 р. Англія змушена була використовувати свої стратегічні резерви. Недооцінка їхньої ролі напередодні війни не дала можливості Німеччині мати необхідну кількість підводних човнів і блокувати Британські острови. Навесні1 1941 р. німецькі підводники застосували тактику "вовчих зграй" для боротьби з англійськими конвоями. Англійський флот зумів вистояти, а після вступу у війну США союзники поступово відновили контроль над Атлантикою.
Фашистська агресія на Балканах. Ще 28 жовтня 1940 р. у розпал битви над Англією Муссоліні без попередніх консультацій з Гітлером розпочав наступ двох своїх армій з території Албанії на Грецію, прагнучи реалізувати плани створення середземноморської імперії. Прем'єр-міністр Греції Метаксас оголосив загальну мобілізацію й звернувся за допомогою до Великобританії. Хоч Англія була стурбована становищем у Єгипті і переживала не найкращі часи, все ж вона перекинула у Грецію та на острів Кріт деякі сухопутні й авіаційні частини і надіслала на допомогу грекам кілька кораблів. Італійський наступ дуже швидко захлинувся і грецька армія, перейшовши в контрнаступ, відкинула італійські дивізії за албанський кордон.
Гітлер у січні 1941 р. мав намір надати Муссоліні допомогу в Греції. Болгарський уряд не поспішав погоджуватись на розгортання на території Болгарії німецьких військ. Тоді Гітлер вдався до дипломатичних маневрів. Під тиском з боку Німеччини Югославія підписала 25 березня 1941 р. договір про приєднання до Антикомінтернівського пакту, а також Троїстої угоди. Патріотично настроєні офіцери на чолі з генералом Д.Сімовичем здійснили державний переворот і звернулися з проханням до Москви підписати у Белграді договір про взаємодопомогу. У відповідь на Югославію напали німецькі війська. Спільно з ними діяли армії Болгарії та Угорщини, до агресії проти Югославії приєдналась Італія. Лідер хорватських усташів А.Павелич проголосив утворення Незалежної Хорватської держави (НХД), що згодом приєдналася до держав "осі". Королівство Югославія припинило своє існування.
Без затримки з території Югославії німецька армія почала наступ на територію Греції з метою оточити грецькі дивізії й англійські експедиційні сили. Грецькі армії капітулювали перед німецькими військами. Під тиском переважаючих німецьких сил англійські експедиційні сили відкочувалися до Афін. Згодом довелось залишити і їх. Рештки англійських військ зосередились на острові Кріт. Проти англійців німецьке командування провело небачену повітряно-десантну операцію, в результаті якої острів було захоплено. Обидві сторони понесли значні втрати. Німецькі повітряно-десантні війська так і не відновили своєї колишньої чисельності і боєздатності й надалі не застосовувались як самостійна бойова одиниця.
Перевагами, що їх здобула Німеччина після захоплення Бал-канського півострова й острова Кріт, Гітлер не зміг скористатися, так само як і успіхами генерала Роммеля в Єгипті. На черзі був . напад на СРСР, а новий театр воєнних дій вимагав напруження й концентрації усіх сил рейху.