Головними ідейно-політичними течіями в країнах Європи та Північної Америки були консерватизм, лібералізм, соціалізм, які склалися у XVIII-XIX ст., та фашизм, який виник у другому десятилітті XX ст.
Консерватори (від латинського "консерваціо" - збереження) прагнули збереження колишніх традиційних порядків та установ. Не заперечуючи взагалі можливості реформ, вони все-таки прагнули уникати їх. Реформи, згідно з їхними переконаннями, не повинні зачіпати традиційні суспільні відносини та інститути. Консервативні партії виступали за збереження і зміцнення "устоїв суспільства": сім'ї, соціальної ієрархії, порядків, традицій. Консервативні партії підтримували головним чином селяни, землевласники, чиновники, частина промисловців, банкірів та ін. Консервативні партії традиційно називаються правими.
Ліберали (від латинського "лібераліс" - вільний) захищали свободу особистості і право приватної власності. Вони виступали за свободу слова, друку, віросповідання, свободу політичної діяльності, свободу торгівлі і підприємництва. Одним з головних пунктів ліберальної доктрини було засудження державного втручання в торгівлю та промисловість. На їхню думку, держава повинна спостерігати за порядком і захищати країну ("нічний охоронець"). Ліберали користувалися значним впливом у США, Великобританії та деяких країнах Західної Європи. їх підтримували торговці, підприємці, частина інтелігенції, робітників, службовців. Ліберали, розуміючи, що в умовах погіршення становища найманих робітників можливий соціальний вибух (повстання, революції та ін.), прагнули зменшити соціальну напругу шляхом покращання становища населення. Така політика, яка отримала назву буржуазного реформізму, стала активно проводитись лібералами на початку XX ст.
У 20-30-ті роки, вплив лібералів неухильно падав. На політичній арені їх активно витісняли соціалісти, які запропонували ширшу програму соціальних реформ.
У цей же час ліберальна доктрина трансформувалась в неолібералізм під впливом ідей Кейнса про регульований ринок. Тим самим вони відмовились від своєї провідної ідеї невтручання держави в економічне життя суспільства. Яскравим прикладом неолібералізму став "новий курс" Ф.Рузвельта в США.
Ліберальні партії традиційно вважаються центристськими, або правоцентристськими.
Соціалісти (від латинського "соціаліс" - суспільний, товариський) прагнули замінити капіталістичне суспільство, засноване на прибутку і приватній власності, новим, справедливішим суспільним устроєм - соціалізмом, де пануватиме суспільна власність на засоби виробництва, влада належатиме робітникам, буде знищено експлуатацію людини людиною.
Соціалістичне вчення знаходило свою опору в середовищі робітників, інтелігенції, дрібних власників, підприємців, службовців. У XX ст. воно істотно трансформувалось.
Поширеним соціалістичним вченням був марксизм. Марксисти керувалися теорією, згідно з якою головною рушійною силою суспільного прогресу є класова боротьба, а робітничий клас покликаний покінчити з капіталізмом і побудувати безкласове суспільство.
Марксистська течія не була однорідною: вона поділялась на лівих та правих, на прихильників революції та реформ.
Прихильники революційних методів боротьби (комуністи) вважали, що перехід до соціалізму можливий лише в результаті всесвітньої соціалістичної революції (російські комуністи згодом почали відстоювати ідею можливості побудови соціалізму в окремо взятій країні) і встановлення диктатури пролетаріату.
Прихильники реформ (соціал-реформісти) вважали, що до соціалізму можливо перейти в результаті поступових реформ.
Яскравим прикладом впровадження в життя комуністичних ідей стала революція в Росії і подальші соціальні експерименти більшовиків.
Зразком реалізації соціал-реформістських ідей стали реформи шведських соціал-демократів у 30-ті і подальші роки.
Поза марксистським вченням стояли англійські прихильники поступового мирного перетворення капіталізму в соціалізм - фабіанці (названі так по імені римського полководця Фабія Максима, який успішно користувався тактикою вичікування). Фабіанці покладали головну надію на пропаганду соціалістичних ідей. Вони вважали, що згодом суспільство переконається у перевазі соціалізму і з допомогою держави здійснить необхідні реформи.
Близьким до соціалізму був анархізм, заснований російським революціонером Бакуніним, який, на відміну від соціалістів, заперечував необхідність державної влади. В робітничому русі анархізм існував у формі анархо-синдикалізму.
Опорою анархізму були маргінальні прошарки суспільства, робітники дрібних підприємств. Анархізм був поширений в Росії, Іспанії, Франції, Швейцарії, Латинській Америці, США.
Соціалістичні (соціал-демократичні, комуністичні, робітничі), анархістські партії традиційно називають лівими.
Фашизм - переважно європейський політичний рух XX ст. і особлива форма державного правління.
Саме слово "фашизм" італійського походження. Спочатку воно використовувалось тільки стосовно італійської дійсності 20-х років. Згодом ним почали називати і аналогічні рухи в інших країнах. Німецькі фашисти називали себе "нацистами", "наці".
Фашизм як політичний рух має ряд рис, які визначають його специфіку.
Перша - це націоналізм, що переходить у шовінізм і расизм. Для фашистів інтереси нації вище індивідуальних, групових, класових. Останні безумовно повинні приноситись у жертву першим. Фашизм неначе увібрав у себе всю хвилю шовінізму і націоналізму часів Першої світової війни. До того ж найбільший розмах цього руху в Німеччині та Італії пояснюється образою національних почуттів народів цих країн, які завершили своє об'єднання пізніше інших і вийшли з Першої світової війни не тільки ослабленими, але й приниженими: Німеччина - умовами Версальського миру, Італія - тим, що її інтересами знехтували на Паризькій мирній конференції.
Для фашистів демократія це синонім хаосу, альтернативою якому вони вважають порядок і дисципліну.
Зближувало фашистів з традиційно правими возвеличення держави: і ті, й інші вбачали в ній зосередження національного духу, основу стабільності і порядку.
І ті, й інші були проти будь-якої модернізації, вони закликали до механічного повернення до джерел, коріння, національних святинь.
Крім поглядів правих, фашизм увібрав у себе і нові риси, не притаманні старому консерватизму правих.
Фашисти висунули і прагнули реалізувати на практиці не просто ідею сильної держави, а держави тоталітарної, яка поглинає громадянське суспільство. У Німеччині реалізація цієї ідеї породила конфлікт фашистів з церквою, яка прагнула зберегти свою автономію. Традиційні праві не допустили б такого конфлікту в силу своєї прихильності до церкви. До того ж вони були, на відміну від фашистів, нечисельною елітою (родові аристократи, великі фінансисти і промисловці). Фашизм - це масовий рух, в якому брали участь ремісники, селяни, дрібні торговці і підприємці, службовці, ветерани війни.
Потворною рисою фашистів є схильність до насильства, яке вони стверджували, робили з нього культ. На насильстві вони прагнули побудувати новий світовий порядок. Розуміння насильства як необхідного атрибуту політичної боротьби споріднювало фашизм з ортодоксальними соціалістами і комуністами.
Фашизм виступав і з антикапіталістичними гаслами. На відміну від соціалістів і комуністів, у вільній конкуренції і індивідуалізмі вбачалась загроза для національної єдності.
Запозичивши у соціалістів ряд гасел та ідей, фашизм вважав соціалістів і комуністів основними своїми ворогами. Антикомуністичні гасла сприяли об'єднанню італійських фашистів, німецьких нацистів і японських мілітаристів у Антикомінтернівський пакт. Соціалістів вони не сприймали за їхню "вину" у поразці в Першій світовій війні.
У різних країнах фашистський рух мав свої специфічні риси. Будучи націоналістами, його прихильники не докладали зусиль, щоб виробити спільну програму.
У німецькому фашизмі націоналізм набрав крайніх форм. В італійському цього не було. На думку німецьких фашистів, історія людства була вічною боротьбою за існування різних рас і народів. У цій боротьбі перемагає сильніший. Переможений повинен загинути або підкоритись. Найбільш життєздатною вони вважали арійську нордичну расу, до якої відносили себе. її історична місія - завоювати світове панування.
Італійський фашизм зразком для наслідування вважав Римську імперію і прагнув перетворити Середземне море в "італійське озеро".
Іспанський фашизм значною мірою був реакцією на революційні виступи населення і проникнення комунізму. Основою його слугував монархізм, клерикалізм і антикомунізм.