Уже в давніх упанішадах («Чхандогья», «Мунда-ка») «...йдеться про існування кількох самостійних видів звання..., в переліку яких крім Вед і різних магічних мистецтв згадуються хронологія, логіка (риторика), етимологія, граматика, наука чисел, астрономія, військова наука» [1].
Виникненню логіки в Індії сприяли філософські диспути, на яких представники різних течій відстоювали свої погляди і спростовували думки опонентів. Тому логіка тривалий час була тісно пов'язана з риторикою, теорією ораторського мистецтва.
В історії індійської логіки виділяють три основних періоди, по-різному окреслюючи хронологічні межі.
За В. Донченком
— перший період: VI ст. до н.е. — II—III ст. н.е.;
— другий період: II—III ст. — X ст.;
— третій період: XII—XVII ст. За М. Кондаковим [39]:

— перший період (рання буддистська логіка) — VI—V ст. до н.е. — II ст. н.е.;
— другий період (діяльність шкіл вайшешика і ньяя) — III—V ст.;
— третій період (розквіт буддистської логіки) — VI—VIII ст.
Перший період
Уже в ранній буддистський період (буддистська логіка до Дигнаги) були написані трактати про те, як ефективно вести диспути. При цьому в центрі уваги стояло питання про сутність, види та місце виголошення промов. Важливого значення надавали психології мислення (не радили виступати з промовами у стані перевтоми, суму, гніву чи якогось іншого сильного збудження) і власне ораторському аспекту промови (якими засобами слід впливати на аудиторію). Звертали увагу й на логічну переконливість промов та необхідність дотримання правил логіки.
Тогочасні мислителі розрізняли шість видів промов1:
— промова про себе;
— красива промова, що дає насолоду (художнє слово);
— промови диспутів, у яких співбесідники, втягнуті в дискусію, висловлюють протилежні думки з приводу певної тези;
— «нерозумна промова», в якій викладається хибне вчення;
— правильна промова, яка узгоджується з істин
ним ученням і ставить за мету донести до слухачів іс
тинне знання;
— промова, в якій викладається істинне вчення.
Вважали, що перший і другий види промов можуть
бути як «розумними», так і «нерозумними»; і це треба брати до уваги. Третій і четвертий — завжди «нерозумні», тому їх необхідно уникати. А п'ятий і шостий — завжди «розумні», їх треба завжди застосовувати. Розрізняли промови і за місцем виголошення:
— перед царем;
— перед правлячими;
— на великому зібранні;
— перед тими, хто добре знає вчення;
— перед брахманами;
— перед тими, хто любить слухати істинне вчення.
Детально було розроблено тему «прикрашення промов». Вважалося, що промову прикрашають, по-перше, досконале знання як своєї системи, так і тих учень, проти яких доводиться виступати, а по-друге — досконалість зовнішньої форми. Досконалою визнавалася, промова, вільна від грубих, неоковирних, неграмотних висловів; легка, природна, проста; ясна; складна, послідовна; цікава за змістом.
Прикрашенням промови вважали і такі моменти: високий авторитет її автора, довір'я і прихильність до нього; готовність вислухати виступ з боку аудиторії; відсутність боязні в оратора; знання помилок супротивників і переконання в перевагах власної тези; вміння швидко сприймати висловлене супротивниками; здатність швидко вникати в їхні думки і знаходити на них відповіді; вміння захоплювати аудиторію «чарами» промови; здатність якнайкраще передати смисл аргументів; не виявляти депресії під час дискусії; не бентежитися; не затинатися; не втрачати самовладання; не виявляти втоми.
Існували такі вимоги до промов: виразність (зокрема чіткість дикції), уникнення ущипливих зауважень, роздратованості, гніву, грубощів. Під час дискусії мають добре працювати пам'ять і розум, виявлятися кмітливість.
Детально було розроблено і вчення про недоліки промов. Виділялося кілька груп недоліків, до першої входили:
— визнання власної помилки й істинності тези супротивника;
— різні форми ухилення від продовження дискусії;
— синтетичний недолік, який містив такі дев'ять різновидів промов: промова навмання, шалена, темна, непомірна (надто коротка чи надмірно тривала), бездумна (що містила десять різновидів, зокрема доповідь, доведення, яке саме потребує доведення, доповідь, що ґрунтується на алогічних чи хибних доктринах), суперечна, неясна, нескладна.
Перед тим, як розпочинати дискусію, рекомендувалося попередньо визначити такі обставини:
— чи буде дискусія мати якусь користь;
— чи чесний, неупереджений учасник дискусії;
— чи має він знання і чи здатний належно вести дискусію.
При негативній відповіді на ці питання радили уникати дискусії.
Щодо власне логічного змісту промови («базису», або «опори» учасників дискусії), в останній розрізняли два елементи: те, що необхідно довести, і саме доведення.
Доказуване може бути або суб'єктом1, сутністю, або атрибутом, якістю. В першому випадку стверджується чи заперечується існування чогось (йдеться про судження, які зараз називають екзистенційними), а в другому — стверджується чи заперечується, що певна властивість або якість належить чи не належить суб'єкту (сучасні атрибутивні судження).
Доведення складається з восьми складових (їх перелік і визначення в різних джерелах різні): речення, основа (підстава), приклад, однорідність, різнорідність, пряма (безпосередня) перцепція, висновок, авторитет.
Речення — теза, в якій висловлюється певна точка зору на те, що має бути доведене2.
Воно або ґрунтується на науковому знанні, або є результатом незалежної інтуїції, або почутим від когось. Речення — це положення, яке учасник дискусії приймає добровільно і яке потребує доведення. Висловлюючись, потрібно дбати, щоб воно було зрозуміле іншим людям.
Основа — логічна підстава, яка випливає з прикладу, однорідності, різнорідності, прямої перцепції, висновку і авторитету.
Коли об'єкт, який має бути доведеним, не є очевидним, то основа полягає у знаходженні таких моментів, які зроблять його пізнаним.
Приклад — наведення загальновизначених або прийнятих наукою положень.
Однорідність — складова доведення, що виявляється в подібності сутності, атрибутів, причини і наслідку.
Однорідністю вважали і «застосування» — логічне правило, що полягало в наведенні інших фактів, які належать до того самого класу чи роду, для доведення атрибута логічного суб'єкта.
Різнорідність — складова доведення, що полягає у взаємному розрізненні сутності, атрибутів, причини і наслідку.
Мається на увазі логічний суб'єкт, поняття про предмет думки, той предмет, що є носієм властивостей і якостей.
2Терміни подаються згідно з тлумаченням їх тогочасною наукою.
Пряма перцепція — безпосереднє сприйняття відповідного предмета.
її відмітними рисами є очевидність, незалежність від уяви і помилок. До таких помилок відносили:
— ототожнення одного предмета з іншим (наприклад, міраж — з дійсністю);
— схильність вбачати в елементарному якийсь комплекс (так, уві сні людина може бачити два місяці замість одного);
— надання в уявленні предметові певної форми, тоді як насправді він її не має (наприклад, бачити вогняне колесо при швидкому обертанні предмета, що горить);
— помилка сприймання (при розладі органів чуття);
— приписування невластивої дії чому-небудь (наприклад, уявний рух дерев, коли швидко повз них проїжджаєш).
Висновок — розпізнавання об'єкта за умови, що він безпосередньо не сприймається.
При цьому називали такі види висновку:
— висновок про наявність об'єкта на підставі наявності його ознаки (наприклад, про наявність вогню на підставі наявності диму);
— висновок про існування несприйнятого з існування сприйнятого або із частини якоїсь сутності про несприйняту частину (скажімо, виводити минуле з теперішнього або існування воза з існування його частини, наприклад, колеса тощо);
— висновок через виведення із дії її причини (наприклад, якщо предмет, який ми бачимо здалеку, нерухомий, то робимо висновок, що це — дерево, а якщо він рухається, то це — людина);
— висновок про існування одних речей з наявності інших, коли ми знаємо про їх взаємозв'язок (наприклад, з факту народження робимо висновок про смерть);
— висновок-виведення понять, які співвідносяться як причина і наслідок.
Висновок виражає наше переконання у чомусь понад те, що випливає з безпосередньої перцепції. Авторитет — вчення мудреців, положення, викладені у священних книгах.
З усього сказаного випливає, що ранньобуддист-ська логіка була вплетена в загальнофілософські концепції, залежала від їх засад. До того ж, навіть у системі теорії ораторського мистецтва, риторики елементи логіки були незначними епізодичними вкрапленнями.
Другий період. Логіка школи ньяя
До другого періоду розвитку індійської логіки відносять діяльність споріднених філософських шкіл вайшешика і ньяя. Перша займалася переважно натурфілософськими проблемами, а друга — логікою.
Джерело походження системи ньяя вбачають у поміченій ще з часів упанішад схильності індусів до дискусій, яка підсилилася за умов розпаду індійської філософії та виникнення численних шкіл. Внаслідок цього з'явилася потреба у загальноприйнятому каноні, на який можна було б посилатися, обґрунтовуючи правильність своїх і помилковість протилежних міркувань.
Таким каноном логіки була система ньяя. Найдавнішою пам'яткою логіки ньяя, що дійшла до нас, є зібрання 538 сутр1 Готами в п'яти книгах. Перша з них складається з двох частин. У першій викладається вчення про дев'ять категорій, в яких розкриваються структура суперечки і послідовність таких її складових:
— «засвідчення своєї зброї», тобто знання канону логіки;
— розгляд об'єкта суперечки;
— спростування опонентом тези пропонента (за сучасною термінологією);
— проголошення мотиву спростування;
— орієнтація на приклад і досягнення згоди про те, що заздалегідь визнається учасниками суперечки чітко встановленим;
— формулювання положення, що визначає предмет дискусії;
.— доведення пропонентом своєї тези за всіма правилами відповідного мистецтва;
— спростування пропонентом протилежного твердження шляхом доведення, що з нього випливають неможливі наслідки;
— одержання доведеної істини.
У другій частині першої книги Готами у вигляді доповнення до перелічених дев'яти категорій наводять ще сім, в яких розглядають помилки, що трапляються в словесному змаганні. Останнє відрізняється від наукової дискусії тим, що ведеться заради простої пристрасті до суперечки і розраховане на те, щоб увести супротивника в оману.
Чотири наступні категорії пов'язували з підбором хибних доказів.
Друга—п'ята книги Готами присвячені розвитку думок, викладених у першій. У них ідеться про ті самі категорії, але розкриваються вони глибше, з детальною критикою інших поглядів за найважливішими пунктами системи.
Умовиводи в школі ньяя поділяли на три види:
— умовивід від попереднього до наступного, від причини до наслідку (наприклад, від констатації скупчення хмар до висновку про необхідне настання дощу);
— умовивід від наступного до попереднього, від наслідку до причини (наприклад, від констатації факту наявності великої кількості води в гірському потоці до висновку про зливу, що пройшла в горах);
— умовивід за аналогією.
Для кращого розуміння вчення про умовивід школи ньяя та інших індійських філософських шкіл необхідно зупинитися на теорії «проникнення». Звернемося до улюбленого в індійських підручниках логіки прикладу: «Я сприймаю, що на горі піднімається дим, а звідси роблю висновок про вогонь, який має бути на горі (хоч безпосередньо я його й не сприймаю)». Тут «дим» є ознакою, а «вогонь» — носієм цієї ознаки. Між димом і вогнем, між ознакою і носієм цієї ознаки існує відношення проникнення. При цьому ознака розглядається як «проникнуте» (бо, де дим, там завжди і вогонь), а вогонь — як «проникаюче», оскільки вогонь буває і без диму.
Стало традиційним порівняння саме такого розуміння зв'язку ознаки та її носія з арістотелівським розумінням умовиводу. Так, О. Маковельський писав з цього приводу: «В цьому пункті вчення індійської логіки наявна розбіжність із вченням Арістотеля і його послідовників. У логіці Арістотеля ознака виступає як загальніше, ширше поняття, ніж її носій (наприклад, «кінь — ссавець»). В індійській логіці, навпаки, «кінь» розуміється не як носій ознаки «ссавець», а як ознака, з якої випливає, що перед нами ссавець [56].
Щоб збагнути специфіку індійського вчення про умовивід, треба зважати на те, що його автори ще не могли чітко розрізняти світ речей і світ понять. Сучасні філософи теж нерідко не розрізняють поняття і предмет, який у ньому мислиться. Це стосується, зокрема, і цитованого автора: «ознака... загальніше поняття, ніж її носій». Поняття «ознака» слід зіставляти з поняттям «носій».
Вчення про доведення в школі ньяя будується так. Спершу мають бути встановлені вихідні положення, які всіма (передусім учасниками дискусії) визнаються незаперечними істинами, і чітко сформульоване положення, що слугуватиме тезою доведення. Потім дається теорія силогізму, в якій розкривається вчення про його складові — члени силогізму; їх нараховується в логіці ньяя лише п'ять (нагадаємо, що в ранньобуд-дистському доведенні їх було аж вісім).
До членів силогізму відносили такі складові: одне безперечно істинне положення, теза і третє положення, яке пов'язує два попередні. Причому те положення, що виконує роль тези, виступає і як висновок1. Двічі фігурує в силогізмі й те положення, що служить основою доведення.
Наприклад:
1. На горбі є вогонь (теза).
2. Оскільки на горбі є дим (основа).
3. Де дим, там є вогонь, як, наприклад, на кухні (приклад).

назад |  1  2 | вперед