РОЗДІЛ VI. МОРАЛЬ І ЕТНІЧНА КУЛЬТУРА

Одним із суттєвих елементів культури є її моральна орієнтація, що конкретизується в системі цінностей, принципів, норм даної історичної форми моралі. Через консолідацію всіх своїх елементів ця орієнтація постає у вигляді певної системи, котра відповідає рівневі розвитку суспільства, панівного в ньому типу світогляду. Мораль і визначальний для неї світогляд формують складну й багатозначну систему духовно-практичного, предметно-дійового та ідеального освоєння світу, систему етнічної культури.
Як уже мовилося, «етнос» перекладається з грецької як «народ», проте значення даного терміна істотно відрізняється від поняття «демос», також уживаного древніми. Якщо «демос» — певна соціально-політична частина народу, що протистоїть іншій її частині (бінарні опозиції: демос — аристократія, демос — олігархія), то під етносом звичайно розуміють усю сукупність людей, об'єднаних спільністю мови, походження, традицій, території, психологічного складу і т. д.
До однієї з найхарактерніших рис етнічної культури (це визначення, на наш погляд, точніше, оскільки не всі людські соціально-історичні спільноти розвивалися до рівня нації, багато їх досі перебувають на стадії народності, племені) слід віднести її самобутність, тобто ту сукупність рис духовного й матеріального життя, яке історично склалося й іманентне конкретній людській спільноті. Відмітною рисою даного феномена виступає цілісність — підпорядкування всіх елементів культури (права, моралі, релігії, мистецтва, філософії й багатьох інших) єдиним законам функціонування людських спільнот і їхнього духовного життя. В конкретному етнічному середовищі таке підпорядкування набуває свого власного самобутнього вираження. Для специфічної структури етнічної культури характерний особливий тип супідрядності її елементів: висунення якихось із них на перший план або, навпаки, невисокий їхній статус у межах системи (наприклад, гіпертрофована роль релігії в ряді культур арабо-мусульманського регіону або традицій у країнах тропічно-африканського регіону).
Диференціація між різними етнічними культурами може відбуватися й на основі надзвичайно суттєвих формаційних розходжень, і на рівні розходжень локальних історичних типів культури. Так, країнам, котрі належать до однієї й тієї ж самої суспільної формації, притаманний значний спектр розходжень і в сфері матеріального виробництва (особливо в доіндустріальних формаціях), і в політичній організації, і в сфері духовного життя.
Навіть побіжний погляд на реалії тих суспільств, які традиційно відносять до рабовласницької формації (Стародавній Єгипет, Стародавня Греція, Стародавній Китай, Стародавня Індія), дає уявлення про різноманітність усіх сторін їхнього буття. Причому це диференційованість настільки вражаюча, що викликає у деяких істориків прагнення до перегляду сталих класифікаційних принципів. Проте це не стільки викликане необхідністю, скільки пов'язане з труднощами поєднання історичного й логічного підходів у дослідженні конкретного суспільства.
Яскравим прикладом є широко відома й не завершена досі дискусія про так званий «азіатський спосіб виробництва». Не вдаючися в деталі цієї дискусії, а також у питання конкретної взаємодії історичного й логічного в спе-ціальнонауковому дослідженні (що вимагає серйозного самостійного аналізу), хотілося б виокремити два підходи до вивчення культури: формаційний, коли йдеться про культуру рабовласницьку, феодальну, буржуазну і т. д., й локально-історичний, коли мовиться про культуру давньоєгипетську, давньогрецьку, візантійську, середньовічно-арабську і т. п.
Формаційний підхід зосереджує увагу на загальноста-діальних, універсальних показниках розвитку культури, які залежать від соціально-економічної зрілості суспільства та безвідносні до його історично-унікальної визначеності, окремості, варіативності прояву загальної закономірності. Локально-історичний підхід вичленяє конкретно дане, особливе, неповторне як спосіб утілення в реальному бутті логічно-універсального. В цьому контексті спонукою є точка зору відомого дослідника культури Е. С. Маркаряна: «Поняття «суспільно-економічна формація» й «етнос» відображують два різних плани розгляду суспільного життя людей і абстрагування притаманних йому якісно відмінних історичних зв'язків.
У першому випадку предметом дослідження виступають загальні інваріантні властивості, зумовлені зміною способів матеріального виробництва. В другому випадку як об'єкт дослідження беруться конкретні одиниці історичного процесу» '.
Кожну конкретну одиницю історичного процесу, що постає в усьому багатстві своїх визначень, в усій своїй самобутності й специфічності проявів загального, доцільно розглядати як етнічну культуру, котра вносить елемент своєрідності майже в усі свої компоненти і, зокрема, в світогляд, що виступає головним компонентом у духовній культурі, її ядром. Тут під світоглядом мається на увазі похідний, структуротворчий принцип духовності, що пронизує всю культуру й визначає в ній міру її розвитку та консервації, річище її внутрішнього самовираження та поширення назовні.
У свою чергу культурно-історичний тип світогляду виступає як систематизація, осмислення того аморфного, ледве помітного феномена, котрий, одначе, цілком реально існує й може бути названий світосприйняттям епохи та культури. Зауважимо, що світосприйняття несе в собі величезну кількість елементів суспільної психології: окремих емоцій, уривчастих уявлень, поглядів, бажань і реакцій на природний і соціальний світ. Із цього первісного хаотичного стану й кристалізується світогляд як сукупність поглядів і переживань, підданих ґрунтовному опрацюванню розумом, ним систематизованих і впорядкованих.
В межах культури можуть співіснувати або протидіяти різноманітні варіанти світоглядів, котрі поза всякими суперечностями несуть у собі незгладимий слід спільності у відображенні рівня розвитку свого суспільства, його сильних і слабких сторін, переважання тих чи інших елементів усього соціально-економічного та духовного життя. Типи світоглядів, співвідносні в межах даної культури, створюють в усій різноманітності своїх проявів у філософії, політиці, праві, моралі, мистецтві, релігії суспільну ідеологію, котра має в кожному конкретному випадку національно-культурні особливості.
Через світоглядні орієнтації етнічна культура впливає на формування відповідної їй моральної системи. Саме тому історично визначена система моралі перебуває в межах ширшої цілісності культури, котра передбачає в імперативній за своєю суттю формі специфічний тип зв'язку всіх своїх компонентів. Завдяки цьому забезпечується глибинна, сутнісна єдність цієї культури.
Подібне явище опосередкування всієї сукупності прийнятих у дану епоху природничонаукових концепцій якимось вихідним, панівним принципом (концептом) дістало в наукознавстві найменування «парадигми».
Загальнокультурна «парадигма», або «ядро культури» (йдеться про особливий принцип зв'язку всіх її компонентів, що забезпечує сутнісні культурні феномени), будучи специфічним відображенням у духовній сфері особливостей структури й походження тієї чи іншої суспільної формації та її локально-історичних проявів, визначає в загальних і водночас важливих рисах парадигму моральної системи кожної даної епохи, кожного даного суспільства.
Дана парадигма моралі закріплюється всім масивом етнічної культури. Моральні уявлення освячуються національними традиціями, що виступають як норми поведінки, оцінки відносин для мільйонів людей. Усяка етнічна куль» тура продукує той чи інший моральний ідеал, що постає підсумком усього розвитку культури конкретного етносу, оперує поняттями «добро» і «зло», «ницість» і «благородство», «честь» і «безчестя», хоча їхній предметний зміст суттєво різниться в залежності від реалій історичного досвіду, притаманного саме цьому етносові. Останнє аж ніяк не означає наявності якоїсь прірви між моральними уявленнями різних етносів, оскільки йдеться про принципову єдність у величезній розмаїтості.
Подібна етнокультурна розмаїтість демонструє високу цінність індивідуального морального досвіду кожного окремого етносу (цієї колективної особистості), оскільки без індивідуального осягнення істини не може бути віри в неї, а отже й учинку, опертого на її закони.
Кожний етнос мусить сам, у звершеннях своєї історії та культури, пройти власний шлях морального вдосконалення й віднайдення етнічної істини. Шлях цей вільний і неповторний, але з цієї причини мораль, створена на всі часи й для всіх народів, незастосовна ні до якого часу й ні до якого народу, бо уніфікація моралі, кодифікування її в абстрактно-загальнообов'язкових формах позбавляють мораль її власне людського, особистісного значення, перетворюючи етнічні норми на чужу репресивно-ворожу етносові силу.
Спроби створення єдиної моралі неминуче закінчувалися крахом, бо замість офіційно проголошених кодексів моралі (що вже саме по собі є абсурдом, як це було у випадку з горезвісним «Моральним кодексом будівника комунізму», бо мораль є неписаним законом, а кодифікована мораль перестає бути мораллю) в різних етнічних культурах діяла виплекана століттями мораль народу, що відображує й світлі, й похмурі сторони його справжнього, а не вигаданого життя. Сам етнос через механізм власної культури покликаний зберігати моральний досвід попередніх поколінь, моральний зміст своєї культури.
Мораль кожної історичної епохи й кожного конкретного суспільства не зводиться до простого механічного конгломерату різних елементів (норм, цінностей, принципів), а виступає системним об'єктом, зі своєю специфічною структурою, що забезпечує внутрішню єдність системи. В межах культури моральна система покликана виконувати поряд із традиційними й такі функції: 1) трансляцію морального досвіду попередніх поколінь; 2) перетворення власних структурних компонентів і типу їхньої супідрядності як відображення соціально-економічних перетворень у розвитку суспільства; 3) приведення традицій і актів творчості в своїх межах до збалансованого співвідношення на основі загального характеру функціонування даної формації.
Поза трансляцією морального досвіду попередніх поколінь виникає питання й про доцільність наявності загальнокультурного принципу спадкоємності, що пронизує собою всі складові цілого етнічної культури.
Без перетворення своїх структурних компонентів під дією мінливих національно-історичних реалій моральна система з живого соціального організму, що має забезпечувати особливу регулятивну функцію, перетворюється на мертву догму, котра перешкоджає поступальному розвиткові суспільства. Відсутність збалансованості між традицією й творчістю в межах моральної системи чревата або її крахом унаслідок безконтрольного превалювання інноваційних процесів, що ставить питання про виникнення нової моральної системи, або, якщо безроздільно превалюють традиції, пережитковим існуванням даної форми моралі, що знов-таки загрожує їй загибеллю в історичній перспективі. Орієнтація моральної системи на переважне збереження або ж на переважну творчу перебудову свого змісту залежить від характеру світоглядних орієнтацій суспільства тієї чи іншої епохи.
Специфіка забезпечення процесу спадкоємного розвитку культури та моралі зумовлює й наявність типів традицій. Зокрема, виділяються так званий «консервативний» тип традиційності, а також динамічний тип, що протистоїть йому.
Перший пов'язаний із жорсткою, однозначною фіксацією певних елементів трансльованого морального змісту, з наданням йому знаково-ритуалізованої форми, де власне моральне складно диференціюється від кодифікованих форм зовнішнього вираження. Мораль у цьому випадку є не тільки загальною програмою поведінки, а й передусім самою поведінкою, набором поведінкових реакцій.
У другому типі традиційності виявляється порівняно вищий ступінь свободи, варіативності в переданні морального досвіду, виникає принципова можливість трансформації трансльованого змісту в процесі передання. За рахунок другого типу традиційності забезпечується спадкоємність і в культурно-історичному, й у власне моральному розвитку. Зауважимо, що етнічна культура справляє специфічний вплив на формування рамок взаємодії традицій і творчості в функціонуванні моральної системи, що, в свою чергу, визначає ступінь динамічності або консервативності останньої.
За всієї універсальності багатьох принципів та елементів моралі кожна епоха й етнічна культура накладають на неї свій особливий відбиток, диктований своєрідністю етносоціальної структури конкретного суспільства. Рівень політичної динамічності етнічної культури висуває й відповідний тип традиційності як домінуючий. Саме за цією ознакою виокремлюються так звані традиційні та інноваційні суспільства. До перших, як правило, належать застійні держави Сходу, де традиція, орієнтація на збереження вже досягнутого превалює над прагненням вийти за межі раз окресленого кола; до других належать динамічні, рухливі, швидко змінювані цивілізації Заходу, орієнтовані на створення нового, якого раніше не існувало, котрі розглядають новизну як незаперечне моральне благо.
Трансляція морального досвіду з причини відсутності у моралі власних соціальних інститутів, її неінституцій-ності здійснюється через інші соціальні інститути в межах етнокультурної цілісності. За такої форми трансляції моральний зміст «розчиняється» в усій безлічі економічних, політичних, правових, художніх феноменів, що містяться в культурно-історичній традиції. Моральний досвід не може бути сприйнятий як щось цілком автономне в межах загальної системи соціально-історичного досвіду людства, що є неоціненним набутком етнічної культури, оскільки в реальній історичній практиці загальнолюдські цінності засвоюються індивідами й масами через саме ту культуру, в лоні якої вони зросли й сформувалися. Етнічна культура здійснює самотрансляцію в часі передусім з допомогою традицій і може бути представлена у вигляді сукупності традицій. Останні ж немислимі поза культурою. Таким чином, дану проблематику слід розглядати в системі культура — традиція — мораль.
Аналіз динамічної взаємодії культури, традиції і моралі дає змогу зробити висновок про те, що, руйнуючися під дією деструкції віджилих суспільно-економічних відносин, стара моральна система окремими своїми елементами (принципами, нормами, цінностями) може інтегруватися до складу культурно-історичної традиції й таким чином брати участь у процесі виникнення нової моральної системи на основі спадкоємності.
Спадкоємність у подібному випадку можлива на двох рівнях: на рівні звичаю (просте тиражування відомих норм) і на рівні діалектичного зняття попередніх форм моралі наступними. Перший вид спадкоємності має місце, як правило, між стадіями одного цілого, але явно недостатній при здійсненні зв'язку між різними цілісностями, переході до нової стадії розвитку. Вираженням другого виду спадкоємності буде вже не звичка (рівень поведінкових реакцій індивідів і мас із характерним для нього автоматизмом), не звичай (граничний прояв консервативно-зберігаючої сторони традицій), а традиція в її динамічній формі.
Вся сукупність різних елементів моральних систем минулого постає як моральний спадок, що є частиною культурного спадку. Моральний спадок може бути стихійно засвоєний масовою свідомістю або бути підданим цілеспрямованому відборові та сприйняттю.
До числа специфічних рис моральної спадкоємності належить і зміна змісту категорій моралі в ситуаціях їх передання від одного покоління до іншого за зовнішньо-формальної незмінності. Стандартний вибір категорій моральної свідомості — добро, зло, совість, обов'язок і т. д.— рідко коли поповнюється новими елементами або втрачає наявні, настільки універсальні й широкі рамки їхньої змістової зміни, котра, втім, не зачіпає саму усталену протягом тривалих історичних періодів форму.
Негативним вираженням спадкоємності є трансльовані традицією пережиткові моральні принципи, норми та цінності, що існують як моральне відображення решток минулих соціальних систем, котрі збереглися в суспільстві.
Моральна спадкоємність у межах тривалого існування етнічної культури виступає, по-перше, як міжформаційна, по-друге, як міжгенераційна. Міжформаційна трансляція морального забезпечує зв'язок між моральними системами різних суспільно-економічних формацій; міжгенераційна — зв'язок різних етапів розвитку однієї й тієї ж самої моральної системи. Спадкоємність у моралі нерозривно пов'язана з усією рештою видів соціально-історичної спадкоємності, що не виключає їхнього хронологічного та змістового незбігу через відносну самостійність моралі як форми духовно-практичного буття етносу.
Спадкоємність у моралі, як і взагалі історична спадкоємність, не може бути повною, абсолютною. Втрати в цьому процесі неминучі, оскільки всякий розвиток відбувається за рахунок відмирання окремих форм. У даному випадку відмирають саме ті елементи, котрі мають позитивну цінність тільки для однієї окремо взятої суспільної формації.
У цій ситуації яскраво проявляється внутрішня амбівалентність традиції, яка виконує не тільки позитивні функції (закріплення, збереження соціального досвіду), а й негативні (трансляцію пережиткових, атавістичних способів діяльності, мислення, поведінки). Традиція виступає в даному разі не лише як сприяючий, а й як перешкоджаючий моральному прогресові момент. Соціоморальний досвід, передаваний з допомогою культурно-історичної традиції, включає в себе не тільки позитивний із точки зору нової моральної системи, а й негативний зміст. Останнє може закріплюватися всупереч соціальним устремлінням актуально існуючої моральної системи. Іноді традиція може виступати і як своєрідне прокляття етносу, якого він позбувається з величезними труднощами.
Всяка наступна моральна система неминуче вступає в кореляцію з попередніми, певним чином співвідноситься з ними, щось при цьому сприймаючи, а щось відкидаючи. Подібна ситуація створює в межах культурно-історичної традиції об'єктивні можливості для творчості, можливої в ході здійснення морального успадкування. Традиційність же певним чином детермінує тип і межі творчості в моральній сфері.
З одного боку, збереження досягнень попередніх стадій морального зростання робило можливим рух до наступних, забезпечуючи безперервність такого розвитку, з іншого — необхідність відповіді на принципово нові запити сучасності ставила перед творчістю завдання нормального розвитку моралі.
Фактичний матеріал історії культури свідчить про вияв у реальному функціонуванні моралі трьох сторін культурно-історичної традиції: статичної (просте тиражування певних моральних форм), канонічної (тиражування з одночасним запереченням чужих форм), динамічної (гнучка адаптація до нових реалій зі зміною у відповідності з ними форми та змісту трансльованого морального досвіду). Подібна суперечливість дає підставу для висновку, що культурно-історична традиція є водночас і стимулом, і гальмом морального прогресу і що та або інша сторона її в залежності від конкретних соціально-історичних обставин виступає на передній план.
Моральний прогрес не заперечує культурно-історичну традицію як системозберігаючий, інерційний і в цьому розумінні необхідний елемент розвитку. Моральний зміст, передаваний культурно-історичною традицією, життєздатний і може інтегруватися в нову моральну систему лише в тому разі, якщо в ході його передання статичний і канонічний моменти трансляції поступаються головною роллю динамічному, за рахунок якого елементи моралі минулого приводяться у відповідність із ситуацією теперішнього.
Динамічний момент культурно-історичної традиції як-найбезгюсереднішим чином пов'язує її з творчістю. На рівні міжформаційної спадкоємності творчість у моралі ставиться на порядок денний тоді, коли зміна соціальних умов життя людей вимагає або остаточної руйнації існуючої моральної системи, або значних змін її форми та змісту.
Творчість у моралі має двоїстий характер: це деструкція — критика принципів, категорій і норм старої моральної системи з позицій зміненої дійсності, пошук і демонстрація її суперечностей, ігнорування і неприйняття імперативів цієї системи на практиці. І це — конструктивна сторона творчості: переосмислення структурних зв'язків, типу супідрядності елементів зживаної моральної системи, сповнення їх новим змістом, формування нових моральних принципів, норм і понять.
Історична зміна моральних систем у межах самої моральності й під могутньою дією соціальних новацій відбувається в основному за рахунок творчості, завдяки якій здійснюється вихід за межі наявно даного в моралі. Разом із тим творчість у моралі не може мати суспільної значущості, якщо її результати не закріплені, не вкорінені у свідомості та поведінці мас, не стають поступово традиційними. В свою чергу, зміст культурно-історичної традиції у сфері моралі має перспективи тривалого існування лише в тій мірі, в якій він здатний не перешкоджати інновації, вступати з новим у відносини взаємного впливу, змінюючи власні структуру і смисл.
За різних історичних обставин ступінь і рівень кореляції традиції й творчої активності визначають специфіку й темпи морального прогресу на відповідній стадії розвитку суспільства. Слід зазначити, що навіть у разі явного превалювання традиційних сталих начал, суб'єктивної зверненості моральної системи в минуле, її, так би мовити, прихований розвиток не може бути цілком припинений, оскільки не може бути зупинений загальносоціальний розвиток, відображенням якого в кінцевому підсумку виступає прогрес моралі.
Творчість у моралі не тільки детермінується культурно-історичною традицією етносу, а й здатна істотно реформувати моральний зміст традиції, надавши йому частково або зовсім іншого смислу, акцентації, практичних висновків. Творчість може виступати стосовно морального змісту культурно-історичної традиції як своєрідна «редагуюча інстанція», що постійно переглядає трансльований матеріал. У свою чергу, традиція є об'єктивним стимулом і обмеженням творчості в моралі, даючи вихідні елементи для формування нової моральної системи й створюючи певне «річище» творчості, бо всяка творча новація є такою у співвіднесенні зі змістом традиції. Традиція в даному випадку постає як негативне визначення творчості,, як об'єкт діалектичного заперечення, що дає змогу творчості визна-. читися в своїй самостійній вагомості.
Творчість у моралі як одна з найважливіших сторін морального прогресу є єдиним і нерозривним вибудовно-кри-тичним процесом, де творення нових моральних принципів, норм і цінностей неможливе без утвердження критичної позиції стосовно старих, негація ж старих неможлива без висунення позитивної моральної програми, без продукування альтернативних елементів моральної системи.
Етнічна культура, в лоні якої відбуваються вищеописані щонайскладніші процеси, виступає цілісним самоцінним організмом. Будучи надзвичайно сильним і визначальним стимулом для культури національної, етнічна культура виступає її важливою суттєвою частиною. Взаємовідносини між етносом і нацією дуже неоднозначні. Етнос, як уже наголошувалося, об'єднує тільки людей, пов'язаних спільністю крові, історичного походження, мовою, традиціями та звичаями, особливою, лише йому притаманною ментальністю, тобто специфічним стилем мислення, світосприйняття та світовідчуття. До етносу не можна приєднатися за власним бажанням, історично належачи до іншого етносу. Нація ж може збігатися з одним етносом, а може складатися із сукупності різних етносів.
Таким чином, поняття нації має більш політичний, соціальний, правовий відтінок, аніж поняття етносу, до якого людина належить початково за фактом свого народження. Поняття ж «нація» збігається з поняттям «держава». Не випадково відомий міжнародний інститут має назву Організація Об'єднаних Націй, хоча до неї входять не нації, а держави. Для належності до нації достатньо територіальної спільності, патріотичної єдності зі своєю державою, відчуття себе громадянином цієї держави.
В історії людства нація, як правило, складається в багатонаціональних країнах шляхом об'єднання інших етносів навколо корінного, котрий дав ім'я нації і є її ядром, найважливішим джерелом її культури, оскільки культура етнічна є серцевиною культури національної. Розуміння цієї складної супідрядності в масовій свідомості, певно, врятувало б від дуже багатьох непорозумінь, трагічних міжнаціональних сутичок.
Стосовно реалій нашої країни зауважимо, що в основі національної культури України як визначальна і найпродуктивніша творча сила постає культура українського етносу, котра вступає в складну й плідну взаємодію з іншими етносами держави, що являють собою невід'ємну частку української поліетнічної нації. Етнічна й національна належність людини можуть не збігатися. Етнічний росіянин, живучи на Україні й визнаючи себе її громадянином, є представником української нації-держави, й добре, якщо він це усвідомлює й переживає природні патріотичні почуття, котрі ніякою мірою не перешкоджають йому водночас перебувати і в полі тяжіння російської культури, як перебування в полі тяжіння української культури не робить канадського українця меншим патріотом канадської нації-держави.
Належати чи не належати до тієї або іншої нації — це питання вільного морального вибору індивіда. Та як усякий моральний вибір він породжує часом болісні для особистості колізії, оскільки належати до нації — означає брати на себе відповідальність (звичайно, моральну, у сфері духу) за всі її діяння протягом тривалого історичного шляху, бути готовим сплачувати за моральними рахунками цієї нації, оскільки на відміну від юстиції мораль знає колективну відповідальність. Виходячи з цього, жодна порядна людина не може зняти з себе моральну відповідальність за не найкращі діяння свого народу й держави, навіть якщо вона особисто до цих діянь не причетна. Водночас пишатися набутками нації вправі тільки той, хто не ухиляється від відповідальності за вчинене.
Багато хто, в тому числі й видатні люди, змушені були здійснювати цей тяжкий вибір, що часом завдавав людині моральних страждань. Німецький письменник Герман Гессе, оселившись у Швейцарії після приходу в Німеччині до влади нацистів, на запитання про свою національну належність сказав, що він німець, вихований на німецькій культурі й не мислить себе поза нею, але не хоче мати нічого спільного з німцями як із політичною нацією. Відомий грузинський філософ, переконаний гуманіст і демократ, Мераб Мамардашвілі, коли в Грузії виникла небезпека обрання президентом людини з диктаторськими нахилами, сказав, що в разі обрання народом цієї людини на пост президента, він, Мераб, піде проти свого народу. Ф. М. До-стоєвський, щиро переконаний у споконвічному праві свого народубогоносця наставляти на шлях істинний «братів менших» — інші народи, поступово прийшов до прозріння і заявив: «Правда вища за Росію».
Мораль, укорінена в багатовіковому бутті етносу, виступає могутньою культурною силою, чинником внутріш-ньоетнічної й загальнолюдської єдності та взаєморозуміння. Етнос, що пережив із якихось причин моральну деградацію, деградує й в усіх інших відношеннях: політичному, економічному, інтелектуальному. Так само втрата етнокультурних коренів, історичної пам'яті, відповідальйості перед нащадками й предками, зрада рідної мови (цієї міцної й крихкої водночас нитки, що зв'язує людей із минулим і майбутнім) неминуче призводить до морального здичавіння народу. Доля його буде жахливою і повчальною для інших народів і врешті-решт етнос, що пережив таке, просто зникне з лиця землі подібно до колись могутнього аварського каганату, про безслідне зникнення якого стародавній київський літописець сказав: «Погибоша, аки обре» (обрами русичі називали аварів). Наведене висловлювання стало в Київській Русі приказкою, коли малося на увазі цілковите, абсолютне знищення чого-небудь.
Мораль потребує й потребуватиме етнічного носія, котрий створює для неї предметне середовище, ім'я якого — «культура», і яке в свою чергу належить певному етносові. Немає етносу без культури, як немає й культури без етносу. Мораль була, є і буде живою душею культури, єдиним справжнім мірилом і показником істинного культурного прогресу народів і людства в цілому.