Функції моралі

У процесі розкриття сутності і структури моралі розглядалося питання про функції моралі. Це пов'язане з тим, що функції моралі визначаються за відношенням до її специфіки, а їх теоретичне розпізнання в значній мірі залежить від розуміння того, що є моральну цьому зв'язку при аналізі існуючих сьогодні точок зору на мораль не Можна було обминути й інтерпретацію функцій моралі. Тим більше ті точки зору, котрі становлять цілий напрям в етиці й за якими мораль має функціональний характер. За всіх відмінностей між c*6jjo інтерпретації моралі виключно за функціональною своєрідністю виходять із теорії, згідно з якою функціональна своєрідність визначається історично конкретним характером моралі, тим, що вона і за своїм змістом зумовлена потребами суспільства, тобто — функціональна. Ця точка зору висвітлювалася досить повно й немає необхідності до неї повертатися. В даному контексті звернення до цього матеріалу пов'язане з розумінням функцій у їхній зумовленості специфікою моральної діяльності. У функціональний підхід до моралі, якщо він застосовує як єдиний спосіб у визначенні її специфіки, означає, що мораль розглядається не в її змістовій своєрідності, не як специфічна форма предметно-змістової діяльності, а як засіб, що обслуговує суспільну діяльність у сфері поведінки розуміння моралі або розглядає поведінку як ді-ялТністьЛабо, абсолютизуючи її значення для моралі, відмовляє їй у діяльнісній сутності, спирається на поведінку при обгрунтуванні практичного значення моралі, виходячи з її прикладного характеру.
Другою характерною для функціонального підходу до моралі ознакою є те, що за різноманітності виокремлюваних функцій моралі фактично всі вони зводяться до регулятивної, комунікативної й виховно-ідеологічної функції, а їх обгрунтування будується на співвідношенні сущого й належного. Оскільки функціональний підхід у своєму принципі покладає виявлення ролі та значення моралі для життєдіяльності суспільства, а його абсолютизація означає вивчення моралі стосовно суспільства й безвідносно до «логіки моралі», то й суще й належне або розкриваються з потреб суспільної практики взагалі, тобто з позаморальних джерел, або постулюються як «дурні абстракції», а не як «загальне конкретного», в даному разі морального.
Результатом такого підходу до моралі є викривлене тлумачення її регулятивної, виховно-ідеологічної та комунікативної функцій. Розчленування моралі, навіть якщо розглядати її через функціональну своєрідність, розділення її за відношенням до практики-повєдінки на сферу суспільної свідомості, початково тлумачену як протилежну індивідуальній свідомості, тягне за собою уявлення, що норми, приписи, правила вироблені суспільством у процесі практики, а індивідові належить їх засвоїти. Ставши після засвоєння норм суспільним індивідом, він у моральному відношенні оцінює ситуацію, робить вільний вибір, і одтепер уже свідомо реалізує їх у поведінці. В цьому й полягала суть тлумачення регулятивної функції моралі.
Оскільки засвоєння моралі,, в такий спосіб забезпечувалося й підтверджувалося лише громадською думкою, а умоглядний характер таким чином процедури й не розраховував на муки совісті того, хто здійснив цей вибір або не підтвердив його в своїй поведінці, то громадська (а не суспільна) думка активіеувалася в бік радикальних і за своєю суттю адміністративних форм покарання, оформлюваного як думка трудового колективу. Так і розумілася в етиці свобода морального вибору та відповідальності людини, а регулятивна функція моралі по суті означала приборкання індивіда (запевно не суспільної істоти) суспільними (оскільки вони вироблені суспільством) моральними нормами.
В цій ситуації, наприклад, вірність сімейному обов'язку визначалася не внутрішніми детермінантами, відображала не міру людяності у ставленні до іншого як до людини, особистості, регламентувалася не імперативами почуття совісті, доброти, породжуваними співпереживанням іншому, а виражала норму, пропоновану суспільством виключно зі свого інтересу й аж ніяк не духовного, співвіднесеного не з інтересами індивіда, його самопочуттям, а дуже практичними інтересами, які відверто ігнорують інтерес окремої людини. Кохання, згідно з так тлумаченою мораллю, не сприймалося всерйоз і дозволялося в межах, коли воно не суперечило інтересам суспільства.
Доречно підкреслити, що правові норми з цих питань і їх здійснення були значно гуманнішими за ті, що висувалися як моральні й регулювалися громадською думкою. Для розлучення достатніми вважаються аргументи, котрі свідчать, що подальше спільне життя для подружжя неможливе. Для громадської думки відлік від інтересів подружжя розчинявся в інтересах суспільства. Певно, внаслідок так тлумаченої регуляції моральним способом найважливішої сфери людського життя етика виявилася безсилою перед навалою хвилі вульгарно тлумаченого кохання як сексу, еротоманії та інших подібних явищ. Якось через посталу необхідність допомогти розібратися в так званому «трикутнику», жінку, яка покохала іншого, спитали: «А як ви ставитеся до чоловіка? Адже йому тяжко, нестерпно боляче, якщо він так вас кохає?» Здивована жінка зізналася, що вона про це й не думала.
Залежати не тільки від тих, хто тобі потрібен, а й від тих, кому ти потрібен... Закон людяності відомий із давніх давен і щоразу оновлюваний історичним контекстом життя. З багатьох його прочитань іще звучить думка Маленького Принца. Екзюпері про відповідальність перед тими, кого ми приручили. Та вже напливає, відроджуючися, пророцтво, що з'явилося на зорі становлення людства: ставлення до іншого є ставленням до самого себе. Його пришестя до нас — не плід містифікацій. Воно наближалося в одкровеннях про людину Маркса, Фейербаха, Фрейда, з болісною гостротою осягалося Толстим і Достоевським, Коцюбинським і Лесею Українкою, як світло далекої зірки дійшло до сучасного людства, оновлене його стражданнями стало стрижнем хвилюючих творів Пастернака й Франсуа-зи Саган.
Тривожний смисл його сучасної актуалізації значною мірою виражений у тому, що це пророцтво в найрізноманітніших варіаціях складає висновки, до яких приходять лікарі, котрі займаються бідами людства, й філософи, котрі досліджують корені цих бід у духовному зруйнуванні людини. В цьому далеко не повному ряді розкривається специфіка моральної детермінації людського розвитку, міститься спростування не лише теорії регулятивної функції моралі, тлумаченої як приборкання індивіда в інтересах суспільства, а й дане з цих позицій визначення моралі, її призначення та своєрідності.
Той самоочевидний факт, що думка людська закріпила моральний спосіб існування як специфічно людський спосіб буття в імперативному законі ставлення до іншого як ставлення до себе в часи, коли те, що ми сьогодні називаємо моральністю, становило основу всіх суспільних зв'язків між людьми, пов'язувало, цементувало їхню єдність, заслуговує на особливу увагу. З розвитком відчуження воно визначається у відчуженні від людини її власної творчої, людської сутності — суспільності — у розсуспільненні. Все це є підвалинами розуміння ролі й значення моральності для людського розвитку. Розглядаючи відчуження в контексті особистішої долі робітника, К. Маркс розкрив її в багатоманітності аспектів відчуження, яке в підсумку відчужує «саме його життя, моральність.
Характерний для сучасності ретроспективний погляд виражає значно більше, ніж ностальгічний прорив у минуле, в свій початок. Сама ностальгія по минулому виявляється в чітко означеній заданості пошуку духовності, повноти осяяного нею буття. Й те, що становить поетичну цінність нового для мистецтва образу пошуку справжнього, а не «схожого» буття сучасною людиною, є поетичною ідеєю фільму «Оплески, оплески...», який істотно відрізняється від інших творів, присвячених ідеї творчого відтворення зв'язку віків.
Інтерес до цієї теми сьогодні визначається не масштабами охоплених епох і періодів. Сучасній людині, котра згубила нитку Аріадни, втратила сенс життя, цей сенс під-казується ізсередини — забутою, зневаженою людяністю. Ледь вгадувана, вона проявляється в інтуїтивному пошуку оазисів справжнього буття. В таких клопотах відтворюється чи не найголовніший показник історичної суттєвості духовного напруження сучасної людини. У фільмі це напруження пов'язане з болючим пошуком кінорежисера способу проникнення в світ людей, котрі жили у воєнні роки. Традиційний образ художника, раніше завжди цікавого своїм творчим шаленством, переміщений у фільмі в площину сучасної людини, драматизм існування якої розкривається у відчаї перед загрозою творчого безсилля, котре надає пластичної викінченості образові сучасної людини, поглиненої пошуками самої себе.
Не масштаби часового охоплення, не туга вікового характеру, а пошук змістовного вираження справжності буття, чимраз глибше усвідомлення його як способу відродження, порятунку від страждань, породжених невмолимим розгортанням логіки розсуспільненого життя,— ось що визначає сенс пошуку.
Те, що гострий інтерес до ситуацій і відношень, у яких життя людське поставало вповні, в трепетній напруженості прояву його людського сенсу, в філігранному вираженні самоцінності людського індивіда — а цей інтерес дедалі більше пов'язується з пророцтвами,— свідчить про доленосне значення моральності в житті людей.
Пророцтва, що в своєму загальнолюдському змісті набувають апокаліптичного характеру, не тільки витримують сьогодні перевірку на міцність перед скептичним, не зрівнюваним за руйнівною силою навіть із лазерними пристроями, розумом сучасної Людини. З напрочуд наївним романтизмом кінорежисер поєднує їх із конкретними долями, відокремленими від нього глухою, здавалося б, стіною історичних лихоліть, знаходить зв'язок із їхнім життям.
У цьому глибоко оптимістичному процесі розвитку устремління людини до самої себе, підкріпленого сьогодні працями філософів, і здійснюється процес усвідомлення, з'ясування специфіки морального відродження людства, котрий з необхідністю спонукає етику до теоретичної розробки моралі, знання якої відкрили б закон свободи вибору й моральної відповідальності людини як головну детермінанту її людського благополуччя, як закон людського буття, прочитаний у його позитивному розумінні древніми, як абсолютний моральний імператив, котрий свідчить, що головною функцією моралі є усуспільнення людини.
Про те, що усуспільнення людини відбувається в моральній діяльності, свідчить справжній зміст свободи морального вибору та відповідальності людини. Моральний вибір і відповідальність за нього людини не покладається на неї іззовні, не визначається поза нею покладеними критеріями, а є проявом її суспільної сутності, її внутрішньої свободи.
Свобода морального вибору здійснюється в межах моральної діяльності, розкривається в суворій логіці моральної діяльності, вироблених перевагах згідно з критерієм добра і зла. Це означає, що у ставленні до іншого як до людини суб'єкт морального відношення вибирає через мотиви вибору спосіб, яким здійснюється вибір (співпереживання, співчутливість), у цілепокладанні результату вибору. Взятих у цілому й у кожному з них людина вибирає: бути їй моральним суб'єктом, справді суспільним, людським індивідом, а чи суб'єктом без моральності, частковим, функціональним, позбавленим власного стрижня, людського смислу.
Природно, що розуміти це треба як процес взаємопов'язаних між собою уподобань, переваг. Здійснювані, наприклад, у логіці індивідуалізму прояви зверхності у ставленні до іншого спираються на мотиви утвердження над ним закономірного, коли інша людина є не метою, а засобом. І не в прилученні до неї як до іншого вбачається утвердження себе, не в почутті спільності уявляється результат, а в самоствердженні ціною іншого, в розсуспіль-ненні, в зверхності, переживаній у почутті самовдоволення. Отже, йдеться не про одноразовий акт. Якби це було так, імперативність закону ставлення до іншого як ставлення до себе давно б усвідомилася людством у своїй глибині і серйозності. Ця істина виявляється в пророцтвах мудреців усіх культур і всіх релігій, але зостається не усвідомленою в своєму значенні для людських доль.
Свобода морального вибору, детермінована суспільною сутністю людини, накладувана нею ж і по відношенню до неї відповідальність є відповідальність перед собою за об'єктивний результат вибору, виражений у тому, яким став індивід у людському розумінні.
Реалізуючи, присвоюючи свою суспільну сутність у подальших відношеннях до інших (у межах знятої сприйнятливості, розвиненості моральних почуттів) на рівні доступних йому контактів, індивід буде в цих межах дружити, кохати, переживати своє життя, тим і відповідаючи за зроблений вибір.
Проблема відповідальності людини за зроблений нею вибір не випадково позначилася в мистецтві як тема злочину й покарання. Досить звернутися до долі Раскольникова, щоб зрозуміти, що скоєне ним убивство старої лихварки — вчинок, що завершує злочин, виношений гординею гіпертро-фованого «я». Та саме з ідеї вседозволеності, що пробивається крізь світ людських почуттів, ідеї самоствердження через заперечення своїх моральних залежностей від інших, через утвердження себе над іншими починається руйнація почуттів, спустошення. В ньому передусім і полягає майбутнє покарання. Воно не в тому, що злочин викрили, а в тому, що на шляху до злочину Раскольников руйнував моральні почуття, радість життя — саму здатність жити по-людськи, сам сенс людського життя. Злочин як вчинок лише виявив усю страхітливість того, що наростало в ньому, вивело все це назовні й відкрило йому в його власному стані здійснене падіння.
Свобода морального вибору й відповідальності людини є законом морального способу існування суспільної сутності людини, істинної форми її буття. Об'єктивний характер закону, що визначає його належність до законів, за якими відбувається еволюційний розвиток людства, підтверджується тим, що його реалізація здійснюється в єдності мети і засобів її досягнення. Детермінований суспільною сутністю людини, моральний спосіб її безпосереднього існування розвивається в заданому цією сутністю напрямі становлення людини в процесі її усуспільнення. В цих межах здійснюваний у моральній діяльності вибір виражає певну мету й відповідні їй засоби її досягнення.
Мета визначається в межах усуспільнення людини й перебуває у зв'язку з покладеними в її основу засобами. В свою чергу досягнута мета пертворюється на засіб стосовно нової мети, а досягнуте при її здійсненні знімається в новій меті як її основа. Незалежно від того, в якому аспекті й на якому рівні виявляється ставлення до іншого як до людини, мета й відповідні їй засоби в діалектичній єдності стають підвалинами процесу спадкового розвитку людини, її усуспільнення лише за умови, що цей процес здійснюється в межах моральної діяльності. В цьому розумінні й залучаються поняття моральна ціль і моральні засоби стосовно розкриття необхідності відповідності засобів меті.
Вислів, що ціль не виправдовує засоби, слушний лише в межах моральної діяльності. В цих межах вислів конкретизований Достоєвським, котрий поставив перед людством питання: чи можна побудувати щастя людства ціною сліз хоча б однієї дитинки? І відповідь — так, якщо цією дитинкою буду я. Актуальність цієї відповіді для нашого часу полягає в тому, що тенденція виривати питання, пов'язані з законом єдності цілі і засобів, із морального контексту, переносити їх із справді суспільного буття у сфери відчужених від людини й протипоставлених її індивідуальному буттю суспільних відносин призводить до викривленого уявлення про силу невідворотної дії цього закону в життєдіяльності людей.
Дана одним із героїв Достоєвського відповідь повертає нас у моральне русло. Тільки в ньому народжується відповідь, гідна людини: кожен має право вибрати щастя людства, досягнуте ціною страждань, але — своїх. У цьому моральне, природне право людини, й ідучи таким шляхом до мети, роблячи такий вибір, вона вільна не в тому розумінні, що їй не забороняють, а в тому, що вона вибирає відповідно до свого устремління, а не всупереч йому, в своєму подвигу стверджує свою співпричетність з іншим, із людством, а не руйнує її й таким чином себе. В цьому й полягає її моральність. Коли ж виривають питання з цього контексту, то, втрачаючи моральний смисл, воно стає джерелом спекуляцій філістерів, не здатних охопити масштаби морального зв'язку людей і породжуваних у ньому злетів благородства, виражених у самоствердженні людини. Логіка окремого існування виключає проникнення у сферу, де людська індивідуальність у своєму саморозвитку підноситься до співпричетності з людством. j На завершення роздумів про головну функцію мора-І/лі — усуспільнення людини — необхідно підкреслити таке. ' Функція усуспільнення людини в процесі моральної діяльності має універсальне значення для життєдіяльності людей, її основоположний для суспільного розвитку смисл розкривається по відношенню до того значення, яке вона має для розвитку творчих потенціалів людини, її почуттів і здатностей, для розвитку форм істинно суспільного буття людства.
Здійснювана в моральній діяльності функція усуспільнення виражає специфіку моральної детермінації людського розвитку, виступає підвалинами свободи морального вибору та відповідальності людини, проявляється в єдності моральних цілі й засобів.
Регулятивна функція моралі є похідною стосовно функції усуспільнення, яка випливає з моральної форми суспільного зв'язку людей і виражає вільне, творче, добровільне волевиявлення людини у ставленні до іншого як до людини, спирається на совість людських індивідів та її узагальнене відображення в суспільній думці. Регулятивна функція моралі прямо залежить від рівня морального розвитку суспільства й від характеру зв'язку моральності та моралі.
Розглянуте в попередніх параграфах питання про історичні метаморфози моралі розкрило її залежність від усієї системи суспільних відносин, котрі формують людину і впливають таким чином на її ставлення до іншого як до людини, до суспільства, людства, на історично-конкретний зміст моральних відносин, їхній характер, місце і значення в житті людини. Відповідно до цього здійснюється й процес саморозвитку індивідуальної моральної свідомості до моралі — суспільної форми свідомості, тобто процес узагальнення історично суттєвого в індивідуальній свідомості, його відображення в моралі.
З іншого боку, виникаюча в цьому процесі єдина складова, виражена в наявному рівні розвитку моральної свідомості суспільства, не маючи чітких інституціональних форм вираження, завжди відтворювалася окремими людьми в художніх творах, в інтерпретаціях етиків, публіцистів. Інтерпретація реальної моральності і тенденцій її розвитку стосовно загальнолюдських моральних цінностей і норм розкрила таким чином їхній історично конкретний смисл і формувала мораль як форму суспільної свідомості. Розрив між офіційно сформульованою мораллю та реальним рівнем розвитку моральності узаконено розглядався як співвідношення між сущим і належним і значно рідше аналізувався як вияв суперечностей між моральним способом існування суспільної, людської сутності та її відчужених форм у соціальному бутті, як результат відчуження людини від власної сутності.
Розвиток індивідуалізму, в логіці якого здійснюється розсуспільнення,— процес, який тривав протягом усієї історії людства. З гіперболізованого прояву «я», котре самовизначається, виникає на грунті дійсних, у діяльності реалізованих чеснот уже в Едіпа, які породжують почуття зверхності й пов'язане з ним недовір'я до чеснот Креонта, Тересія, йокасти, індивідуалізм, набуваючи сенсожиттєво-го значення, стає самоціллю, просувається до образу леді Макбет. Втрачаючи по дорозі доброзичливість, зміст, що визначає благородство суб'єктивних устремлінь, і трагізм усвідомлення вчиненого, його дійсного смислу для дорогої його серцю спільності, Едіп страждає морально, приголомшений своєю участю в зруйнуванні морального зв'язку — вічних законів богів.
Моральний закон, що проголосив людину мірою всіх речей, осягається королем Ліром ціною власних страждань. Від гинучої ілюзії, що він і є мірою всіх речей, Лір підноситься до істинного смислу в співпереживанні з убогими й знедоленими, зустрінутими на цьому шляху. В співпереживанні з іншими й пролягає шлях до віднайдення в собі міри людини.
Зв'язок віків порушується з руйнацією основи — морального зв'язку людей. Це її, моральності, проблиск у грі актора осяває Гамлета одкровенням:
З-за неї? З-за Гекуби? А що ж йому Гекуба, він— Гекубі? Щоб сльози лити? Що б він учинив, Коли б мав привід для жаги, підказ, Як маю я?
У античних філософів зруйнування законів моральності під міцніючими ударами сваволі, чиненої індивідом, який переступає межі дозволеного людині, свідчить про гіпертрофію «я», котра посилюється зі зруйнуванням співвіднесеності з іншими до нестримного жадання виявити свою волю ціною зла і задля зла.
На відміну від Медеї, чиненого нею зла на відомщення за потоптану вірність — останнього сплеску моральної об-раженості, що переходить у гординю, леді Макбет чинить зло заради зла. Являючи світові новий ступінь у розвитку принципу індивідуалізму — утвердження кожного над іншим і ціною іншого, вона завершує ряд тих, хто сповідує його як закон нового життя, ним породжених типів. їхній спокій не стрясається бурями страждань, а байдужість «до всього, що не є я», творить із себе свою суть — зло.
У пророцтві генія, істині про грядущі лихоліття, що відкрилася йому з уповань на гармонію людства, викриті всі грані зла, яке ніс у своєму розвитку принцип індивідуалізму для моральності. В прямій залежності від його наступу опинилася й можливість моральності регулювати життєдіяльність людей. Чимдалі звужуючи свої повноваження, регулятивна функція замикалася сферами так званого особистого життя, та й у ньому втрачала стимулюючу, змістову роль. її основним призначенням стає зняття відмінності, суперечності між мораллю та моральним життям.
Виражені в тлумаченні моралі ідеологізовані інтерпретації загальнолюдських моральних цінностей хоча й містили в собі певну співвіднесеність з реальною моральністю, враховували її стан навіть у кризові для моральної діяльності періоди, але брали тільки ті начала, котрі виражали її загальнолюдський, об'єднувальний, усуспільнюючий смисл. Суперечливість між справжньою моральністю, людяністю, вираженою в моральних цінностях, нормах, принципах, і її історично конкретним формалізованим існуванням розв'язувалася у викривленому тлумаченні моральних цінностей і норм, у пристосуванні їх до рівня, доступного сприйняттю. Так, зведення моральної діяльності до поведінки, специфіки моральної свідомості, вираженої у формі почуттів,— до раціонального осмислення по відношенню до здорового глузду — всі такі перетворення змінювали й особливості регулятивної функції моралі.
Спираючись не на совість, а на здоровий глузд, розраховуючи на суспільну думку не в розумінні виявлених у ній загальної совісливості, доброзичливості, керуючись не загальним моральним законом, що постав із глибин залягання людських почуттів, людських прихильностей, а перетворивши все це на модель здорової домовленості та взаємовигідної поведінки, регулятивна функція моралі стала силою, здатною впливати на зовнішню благопристойність поведінки відповідно до системи поведінкових стереотипів. І маніпулюючи ними, змінюючи їх відповідно до моди, регулятивна функція моралі виконує роль у спектаклі, поставленому режисером, котрий утратив будь-яке уявлення про творчість. Дружба, любов, братерство, героїзм, докори совісті й високі злети в творенні добра, обшири, що відкриваються у злитті з людством, залишаються поза сферою її дії.
Те ж саме відбувається з виховно-ідеологічною функцією моралі. Зі сфери світоглядної, в якій моральна діяльність формувала розуміння людської сутності буття, вона переміщується на рівень ідеологічного впливу, на зовнішню організацію проявів індивідів, у поведінку, так само регламентується міркуваннями здорового глузду й відповідно до цього справляє виховну дію. Але з таким чином організованого суспільного порядку проривається відчай самотності, спустошеність або навіть байдужість не реалізованої співпричетності зі світом, і способи їх подолання криють небезпеки, врегулювати чи зняти які всі, таким способом здійснювані, функції моралі в їхньому сьогоднішньому вираженні неспроможні.
Як подолати моральний вакуум? Досягти дружби? — Дружба сама постає із себе, виникає з любові. «Любити треба»,— відповідає Достоєвський. Навчитися бачити в іншому — людину, розуміти всі глибинні процеси її неповторного прояву, бачити в них мету, смисл для своєї з ними співпричетності — головна умова для розвитку «людини розуміючої» — моральної.