Особливості морального життя в умовах первіснородової общини

Теоретичне виокремлення перших зародків моралі пов'язане з суттєвими складностями реконструкції морального життя суспільства на початкових етапах його історії. Найраніші форми моральних відносин і уявлень можуть бути відновлені тільки логічно. Фіксування моральних відносин і уявлень у пам'ятках духовної культури, що дійшли до нас, відбувається значно пізніше, коли боротьба між добром і злом у людських відносинах набула конкретного характеру й часто вже не на користь добра. В той же час не можна високу конфліктність людей ранньокласового суспільства переносити на внутрішнє життя роду в період класичної стадії цього устрою.
Моральні відносини складаються безпосередньо в процесі практичної життєдіяльності лише в умовах відносної несуперечливості суспільного життя. Саме таким шляхом, через подолання канібалізму, крайніх форм остракізму, невпорядкованих статевих відносин та інших початкових соціальних форм стосунків людей в умовах первісного ладу, відбувається утвердження загальних необхідних форм міжособистісного спілкування. Шанобливе ставлення одного до одного, що склалося тоді, взаємопідтримка, взаємовиручка, піклування про менших і слабких, первісна рівність і справедливість,— ці відносини мають неминущий ціннісний зміст, є втіленням людського спілкування, яке, в свою чергу, стверджує потребу в ньому. Колективістські основи життя, на відміну від взаємодії особнів тваринного стада, були спрямовані не тільки на фізичне збереження та відтворення, а й на зміцнення колективу, в якому людина не може бути нічим іншим, як тільки продуктом суспільного розвитку, суспільство ж — продуктом взаємодії людей.
Моральній регуляції піддавалися спершу тільки міжособистісні відносини. Суспільні форми життя не протистояли індивідуальній життєдіяльності, мірою всього небайдужого виступав рід. Тому не було необхідності в особливому ціннісному підкріпленні спільного інтересу. В докласовому суспільстві масштаб «уселюдського» бачення обмежувався родом, плем'ям. Належні форми спілкування стверджували ціннісне ставлення до окремого індивіда як члена роду.
Стихійне становлення моральних засад спілкування в реальних звичаях примітне в умовах родового ладу тим, що поза всяким випереджаючим духовним обгрунтуванням гуманних форм спілкування ці засади складаються безпосередньо в практичному житті. Це означає, що високе, добросерде, благородне, справедливе, важливе народжувалося не в «чистій» сфері самостійного духу, котрий протистоїть «грубій» практиці життя, а відповідало суті практики, виражало квінтесенцію відносин у сфері матеріального виробництва.
Первісна людина підноситься до розуміння необхідності добра у взаєминах не з допомогою абстрактної свідомості, а з допомогою реальних суспільних відносин, глибина й багатство яких обмежені можливостями конкретно-історичного етапу практики. Так, некритичне позитивне сприйняття всього того, що характеризує життєдіяльність роду, закріплюється в уявленні про «своє», якому протистоїть абсолютно негативне уявлення про «чуже», що робить ці поняття практично тотожними «добру» і «злу».
Історична обмеженість родових звичаїв полягає також у тому, що власне моральне начало не обособлене як особливе від конкретних утилітарних, практичних завдань і не усвідомлюється у вигляді спілкування, цінного саме по собі. Моральний зміст відносин виступає в єдності з іншими підвалинами регуляції поведінки людей (звичаєм, початками права). Із цих причин первісне мислення постає нероз-членованим (синкретичним).
Так, у III тис. до н. є. ще розрізняли тільки два прикметники, котрі позначають те, що в сучасній мові має зміст, з одного боку — «хороший», «добрий», «благий», «щасливий», «приємний», «удалий» і т. д., з іншого — «поганий», «злий», «хворий», «неприємний», «тяжкий», «злостивий», «нещасливий». Первісний синкретизм понять — свідчення певної примітивності відносин і нерозвинутості логічного мислення. Дана особливість певною мірою компенсувалася багатством міфологічних образів, котрі являли собою важливе джерело духовно-ідеального підкріплення соціально цінних форм практики на рівні суспільної свідомості й орієнтири, що виступали як світоглядні.
Великого поширення в усіх народів набули міфи про творення з хаосу організованого стану Всесвіту, всіх природних і суспільних явищ аж до створення деяких недосконалих людських типів з очевидною метою пояснити існування цих творінь, що відхиляються від норми. Так, у шумерській поемі про створення людини розповідається про бенкет, влаштований Енкі, богом води, для інших богів, безумовно, аби відсвяткувати створення людини. На цьому святі Енкі та Нінмах випивають багато вина й стають надміру діяльними. Нінмах бере трохи глини, що над прірвою, й створює шість різновидів людей, котрі відхиляються від норми...» '.
Незважаючи на наявність відхилень поведінки, котрі посилювалися в міру наростання соціальних суперечностей у житті роду, особливо між віковими й статевими групами, в цілому у первісному суспільстві спостерігався відносний збіг соціальних вимог і реальної поведінки.
Таким чином, моральне начало у спілкуванні на рівні звичаю складалося безпосередньо, однак моральність у ньому виступала як практично неусвідомлювана звичка. Люди трималися усталених звичаїв, не замислюючись над мотивами своєї поведінки, не даючи їй моральної оцінки. Усталені звичаї — самоочевидне благо, чуттєвозначущі моделі спілкування. Моральна активність людини, котра діє в логіці звичаю, виключає вибір і не передбачає нескутої волі людини як необхідного моменту моральності. Різноманітність і багатство людських відносин, їх відтінки лишаються поза оцінною діяльністю.
Відбиток історичної обмеженості лежить і на основному механізмі регуляції відносин між соціальними групами та індивідами, що їх складають. Представники інших племен, з якими не було родинних або стало-договірних відносин, узагалі не вважалися за людей, і стосовно їх не було ніяких заборон та обмежень. У багатьох архаїчних мовах (папуасів, чукчів та ін.), як зазначив радянський етнограф О. М. Золотарьов, слова «людина», «люди» вживалися тільки як самопозначення свого племені чи народу.
Дослідник народів Північно-Східної Азії Л. Я. Штернберг установив наявність міжплемінної території, «нічийної» землі, де дозволялися обман, крадіжки та інші негідні вчинки, що виключалися у внутріплемінному спілкуванні. Соціальна врегульованість відносин між родами будувалася на основі рівної відплати, найхарактернішим вираженням якої є тальйон «життя за життя, око за око».
Передбачалося, що кара за вчинені ворожі дії має бути обов'язковою й точно відповідати завданій шкоді.
Вимоги тальйону змінювалися в міру розкладу родового ладу і встановлення тісних економічних і торговельних зв'язків між різними родами та племенами. Зникає стан постійної ворожнечі, необхідність підтримання рівноваги з допомогю тальйона, приписи якого виконує вже не вся община, а окрема родина.
Така форма помсти за вчинки без урахування внутрішніх умислів і намірів тих, хто їх здійснює, надовго зберігається у стосунках людей, однак уже позбавлена морального сенсу й виступає як пережиток.
Якісно новий припис являє собою так зване «золоте правило», моральна цінність якого має справді універсальний характер. Існують різні формулювання та інтерпретації змісту цього правила. Першою історичною формою його реалізації було обмеження небажаних дій, заклик не робити по відношенню до іншого того, чого ти не бажав би по відношенню до себе. У подальшому з'являється заклик до позитивної дії. В Євангелії від Матвія сказано: «Отож, в усьому, як хочете, щоб із вами чинили люди, так чиніть і ви з ними...» (Матв. 7, 12). Це правило має дві функції: обмеження зла й вимога добра.
Дальший суспільний розвиток пов'язаний із незбігом накопиченого позитивного досвіду моральних відносин, закріпленого у звичаях, з характером життєдіяльності індивідів. З одного боку, розвиток продуктивних сил — це і розвиток самої людини, й досягнення нею нового рівня свободи, й початок відносно самостійного розвитку духовного життя суспільства. З іншого боку, здійснюваний на основі антагоністичних відносин у сфері матеріального виробництва розвиток продуктивних сил веде до крайнього розділення, протиставлення інтересів, що ускладнює можливість безпосереднього «виростання» моральних форм спілкування з практики.
Специфіка моралі як форми суспільної свідомості складається в період виникнення приватновласницьких і товарно-грошових відносин, соціальної диференціації, міжплемінних союзів і держав, котрі об'єднують багато народностей. Необхідність економічного розвитку, яка розділила й протиставила загальні та особисті інтереси, зв'язувала суспільство в єдиний господарський механізм, сприяла розширенню взаємозв'язків у процесі виробництва та обміну. Постійне ведення воєн, захоплення чужих територій не вели вже до цілковитого знищення й неприйняття культури завойованих народів. Розширюються взаємовплив і контакт культур, на основі яких відбувається усвідомлення людьми родової загальнолюдської єдності, починаються пошуки основ спільних форм життя, виникає ідея правомірності загальної вимоги.
Традиціоналістська свідомість, яка сприяє закріпленню й конденсації історичного досвіду, з часом стає гальмом дальшого розвитку суспільної свідомості, оскільки зберігає певні віджилі форми спільного життя. В обстановці, коли відбувається розрізнення зовнішніх умов життя і суб'єктивного буття особистості, а також з'являється історична пам'ять, коли суспільна свідомість стає здатною утримувати уявлення про інше минуле й виникають елементи протесту щодо реальних змін,— у такій обстановці особливо важлива роль критично мислячої свідомості. «Починаючи з цього моменту в моральній свідомості утворюється суперечливо-напружене співвідношення понять належного й сущого» '.
Таким чином, в умовах розвитку соціальних суперечностей утвердження духовно-морального єднання людей відбувається в результаті особливої духовно-практичної діяльності, яка створює моральне життя суспільства. Творчість моралі постає тут як свідоме самоцільне духовне утвердження необхідних форм специфічно людського спілкування.
Оскільки в класовому суспільстві виникають фактори протидії духовній цілісності суспільства, роль моралі як форми суспільної свідомості значною мірою пов'язана з відносно самостійною духовною діяльністю, яка утверджує форми самоцільного людського спілкування як ідеалу, що протистоїть реальній практиці спілкування.
У людській суспільній природі закладений безпосередній прояв ціннісних відносин між людьми. Ще стародавнім китайським філософом Конфуцієм «любов до людей», «людяність» розглядалися як начало, котре становить суть суспільної природи людини.
Основою внутрішнього ціннісного ставлення людини до зовнішнього світу є її ставлення до іншої людини. Моральне ставлення виростає з ціннісного ставлення до іншої людини як невід'ємна умова свого людського життя. Ідеал морального спілкування має пріоритет у порівнянні з усіма іншими цінностями, бо є найвищим, граничним рівнем єднання, практичним вираженням творчо досягнутої гармонії у відношеннях людини з іншими людьми. Відносини між людьми визначають, у свою чергу, людське ставлення до всіх складових світу як до матеріальних, так і до духовних цінностей.
Моральне спілкування є способом поєднання внутрішнього світу людини з колективним цілим, іншими людьми на основі ототожнення свого «я» з іншим. У моралі стверджуються як найвища цінність та ідеал принципи спілкування, продиктовані саме такою поєднаністю людини із зовнішнім світом. Водночас розділеність, роз'єднаність людей криють у собі не тільки негативний момент. Вони містять можливість вільної переваги й поєднання з тими людьми, котрі найбільшою мірою відповідають індивідуальним особливостям людини.
Моральні вимоги, закликаючи до єднання, солідарності, співдружності, не можуть без власних зусиль людини та її вільного вибору гарантувати моральне спілкування, та вони ставлять перепону на шляху егоїстичної сваволі особистості. Так, аж ніяк не з кожною людиною, що зустрілася нам на життєвому шляху, ми досягаємо повного взаєморозуміння, глибинного спілкування, дружньої прихильності. Разом із тим по відношенню до будь-якої людини необхідно виявляти, виходячи з ідеалів гуманізму й добра, терпимість, доброзичливість, увагу, бо ми належимо до єдиного роду людського і за всіх розходжень маємо багато спільного. Якщо моральне спілкування як найвища форма об'єднання людей не відбулося, то воно завжди можливе на основі творчих потенцій людини. І на цьому також грунтується правомірність моральних законів.
Отже, моральна культура людини, становлячи якісно новий етап у розвитку морального потенціалу людини як суспільної істоти, доповнює й поглиблює її природні прихильності.
Моральна культура людини на основі моралі як особливої форми суспільної свідомості сприяє формуванню стійкіших і змістовно глибших форм спілкування та поведінки. Якщо природні схильності людини, доповнені простими правилами, елементарними нормами моральності, становлять перший рівень культури, то внутрішнє моральне життя, збагачене етичною рефлексією, значно розширює масштаби набутої в суспільстві культури, виступає її другим, відносно самостійним духовним рівнем.
При домінуванні стихійної природи людина залишається в межах первісної дикості. Пригнічення ж через внутрішню культуру природних властивостей людини криє небезпеку виникнення її формального, позбавленого життєвого значення функціонування. Гармонія первісної безпосередності на рівні простих звичаїв і внутрішньої духовної культури виступає найсприятливішою основою для здійснення людиною істинного добра.
Вироблення моральних уявлень пов'язане з самовизначенням суб'єкта життєдіяльності, ствердженням таких форм спілкування, в яких відбувається виявлення універсальних, загальнолюдських підвалин для взаємодії людей на основі конкретно-історичної форми усвідомлення ними своєї родової сутності.
Факт переходу від простого усвідомлення моральних відносин до відбиття їх у свідомості як ідеалу належного й цінного у взаєминах людей, а також провідна роль духовного начала, що протистоїть реальній життєдіяльності, дають підставу говорити про якісну відмінність морального життя безкласового та класового суспільств. Аналіз історичних умов і закономірностей періоду становлення моралі як форми суспільної свідомості допомагають детальніше розглянути її особливості. При цьому слід зазначити, що становлення й розвиток загального та універсального змісту моралі можна віднести лише до прогресивної класової моралі, елементів загальнолюдського в ній.
Загальнолюдське й класове — не ізольовані один від одного пласти моралі. Загальнолюдське проявляється в класовому, через класове й не протистоїть йому як щось обособлене, існуюче окремо й самостійно. Мораль різних класів має тому і об'єднуючі, й роз'єднуючі їх риси, спільне і своєрідне. Чим прогресивніший клас, чим ширше й глибше відображає він інтереси суспільного розвитку, тим повніше в його моралі виражені загальнолюдські елементи. Навпаки, чим егоїстичніші, обмеженіші інтереси класу, чим дужче проявляється їх розходження з інтересами суспільства, тим менше загальнолюдських цінностей містить його мораль.
Тим-то моральність у звичаї, з одного боку, постає ще в нерозвинутій формі, з іншого — вона є її фундаментальною основою в результаті обмеженого злиття з конкретною діяльністю людей, їхніми реальними суспільними відносинами. Моральність, що складається на основі моралі, являє собою значний прогрес у її розвитку. Моральні відносини и моральна діяльність у дедалі більшій мірі виокремлюються як особливі. Моральні відносини існують як особистісно усвідомлені, такі, що становлять самостійну цінність.
Мораль втрачає будь-який суспільний сенс, якщо зникає людина, котра здійснює вчинок на основі нескутої доброї волі. Будучи аспектом, моментом усякої людської діяльності, розвинута моральна діяльність характеризується усвідомленою внутрішньоособистісною мотивацією поведінки у відповідності з вимогами суспільної моралі як загальнообов'язкового духовного ідеалу істинно людського спілкування.
Безпосереднє моральне начало у спілкуванні на рівні звичаю може духовно узагальнювати й визначатися, опосередковане ж начало у спілкуванні на рівні моралі реалізується в поведінковій практиці людей і може ставати звичаєм. Моральність охоплює як безпосередньо сформоване в практиці відносин моральне начало спілкування, так і опосередковане моральне спілкування, що виникає під впливом духовно-ідеальних моральних цінностей. Тому на ранніх стадіях суспільного розвитку моральність і звичай збігаються й існують без моралі, у вигляді форми суспільної, свідомості, ідеалу. Надалі ж тільки єдність морально осмисленого звичаю й доведеної до рівня звичаю моралі є оптимальною моделлю моральності.
Зміст відносин на рівні реальних звичаїв може і збігатися зі змістом моралі, й розходитися з ним. Причому безумовного пріоритету моралі тут немає. Практично-поведін-кове новаторство на рівні звичаю може нести нову моральність, яка ще не знайшла обгрунтування в моралі. Поряд із цим можливі також періоди занепаду звичаїв, наростання аморалізму, коли навіть найпростіші цінності, узагальнені в моралі, мають величезну духовну значущість.