Способи захисту від кредитного ризику

Кредитний ризик — це ризик несплати позичальником основного боргу і відсотків по ньому, належних кредитору. Інакше кажучи, під кредитним ризиком прийнято розуміти ймовірність, а точніше загрозу втрати банком частини своїх ресурсів, недоотримання прибутків або збільшення витрат у результаті здійснення певних фінансових операцій.
Для кожної кредитної операції характерні свої специфічні причини та фактори, що визначають ступінь ризику. Так, кредитний ризик може виникати через погіршення фінансового стану позичальника, відсутність необхідних організаційних здібностей в його керівництва, недостатню підготовку працівника, що приймає рішення про кредитування, та інші обставини.
Найзагальніші способи страхування ризиків у банківській практиці зводяться до їх диверсифікації (тобто розподілу, регулювання структури і розмірів), а також до постійного контролю з боку банку за виконанням необхідних співвідношень, нормативів (наприклад, нормативу максимального розміру ризику на одного позичальника, нормативу великих кредитних ризиків, що встановлюються центральним банком) та здійснення у разі необхідності коригуючих дій.
Суттєву роль при цьому відіграє наявність у банку відповідної інформаційної бази і сучасних технологій, кваліфікованого персоналу, а також проведення постійних робіт з прогнозування економічної кон'юнктури. Однак здійснення подібних робіт потребує значних витрат і доступне лише досить великим банкам.
Управління кредитним ризиком (його мінімізація) здійснюється за допомогою:
*лімітування кредитів;
*диверсифікації портфеля позичок банку;
* контролю за використанням кредиту та оперативності при стягненні боргу;
* страхування кредитних операцій;
* достатнього та якісного забезпечення наданих кредитів;
*аналізу кредитоспроможності, тобто можливості позичальника погасити кредит.
I спосіб - встановлення позичальникам лімітів кредитування. Як правило, банки встановлюють ліміт, який регламентує розмір обороту по видачах кредиту за певний період (ліміт видачі). У деяких випадках встановлюється ліміт заборгованості, що регламентує заборгованість за кредитом на певну дату.
Надання кредитів за допомогою ліміту видачі здійснюється зазвичай шляхом відкриття кредитної лінії (характеризує оборот по видачі кредиту). Вона відкривається клієнтам зі сталою репутацією, які мають надійний фінансовий стан. Існують різні види кредитних ліній. Вони можуть бути поновлювальні, коли кредит надається і погашається в межах встановленого ліміту, і непоновлювальні, коли після надання і погашення кредиту відносини між банком і клієнтом припиняються.
У ряді випадків питання про видачу кредитів вирішується банком щоразу індивідуально.
II спосіб — диверсифікація кредитних вкладень. Це означає розподіл кредитів між різними суб'єктами правовідносин, клієнтами різних форм власності і галузей економіки, між різними регіонами країни тощо. В деяких випадках дотримання банком диверсифікації здійснюється за допомогою нормативів або вимог, які встановлюються НБУ.
Чим більшій кількості позичальників надається кредит, тим меншим буде ризик неповернення кредитів за інших рівних умов, оскільки вірогідність банкрутства багатьох позичальників значно менша, ніж кількох.
III спосіб — оперативність при стягненні боргу — передбачає необхідність підтримувати з позичальником тісні контакти протягом усього строку користування кредитом. Банк повинен слідкувати за станом справ у клієнта і у разі необхідності застосовувати упереджувальні дії щодо захисту своїх інтересів.
IV спосіб — страхування кредитних операцій. Він означає, що банки повинні створювати страхові фонди як на макро-, так і мікрорівнях, а також страхувати окремі кредитні угоди в спеціалізованих страхових компаніях.
V спосіб — забезпеченість кредиту. У практиці роботи українських комерційних банків найпоширенішими формами забезпечення зобов'язань позичальника перед банком є застава майна, гарантія (поручительство) третьої особи, стягнення пені і штрафів, переуступка на користь банку вимог і рахунків позичальника третій особі, страхування відповідальності позичальника перед банком за непогашення кредитів і ризику непогашення кредитів. Правові основи цих форм застави визначені Цивільним кодексом України.
У банківській практиці західних країн з розвинутою ринковою економікою популярнішими є такі носії забезпечення кредитів: гарантія або поручительство третьої сторони, переуступка контрактів і дебіторської заборгованості, товарні запаси, Державні документи, рухоме і нерухоме майно, цінні папери, Дорогоцінні метали.
Також зустрічаються й інші способи забезпечення кредитів. Зокрема, при видачі позичок індивідуальним позичальникам за заставу приймаються поліси страхування життя, свідоцтва про ощадні внески, вимоги на виплату заробітної плати; при кредитуванні підприємств добувних галузей — корисні копалини або контракти на постачання сировинних ресурсів; при кредитуванні фермерських господарств — урожай (зібраний або у корінні за умови його страхування).
Застава майна клієнта є однією з найпоширеніших форм забезпечення повернення банківського кредиту. Оформляється вона договором про заставу, що підписують обидві сторони. Цей договір підтверджує право кредитора при невиконанні платіжного зобов'язання позичальником отримати переважне задоволення претензій з вартості заставного майна.
Позички, що видаються під заставу майна клієнта або його майнових прав, називаються ломбардними.
Залежно від матеріально-речового змісту предмети застави поділяються на такі групи:
1. Застава майна клієнта:
* товарно-матеріальних цінностей (сировина, матеріали, напівфабрикати, товари і готова продукція, валютні цінності (готівкова валюта), золоті вироби, прикраси, предмети мистецтва, антикваріат тощо);
* цінних паперів, включаючи векселі;
*депозитів, що знаходяться в тому ж банку;
*іпотека (застава нерухомості).
2. Застава майнових прав:
* орендатора;
* автора на винагороду;
* замовника за договором підряду;
* комісіонера за договором комісії.
У той же час, щоб те чи інше майно могло стати предметом застави, необхідна його відповідність критеріям прийнятності та достатності.
Критерій прийнятності відображає якісну визначеність предмета застави, критерій достатності — кількісну. Існують загальні і специфічні вимоги до якісної та кількісної характеристик визначеності предметів застави.
Загальні вимоги до якісної сторони предметів застави, незалежно від їх матеріально-речевого змісту, зводяться до такого:
1) предмети застави (речі та майнові права) повинні належати позичальнику (заставодавцю) або знаходитись в його повному господарчому віданні;
2) предмети застави повинні мати грошову оцінку;
3) предмети застави повинні бути ліквідними, тобто мати здатність до реалізації.
Загальними вимогами до кількісної визначеності предметів застави е перевищення вартості заставного майна суми основних зобов'язань, які має заставодавець стосовно заставодержателя, тобто вартість заставного майна повинна бути більшою за суми позички і відсотків.
Специфічні вимоги до якісної та кількісної характеристик предметів застави залежать від виду застави та ступеня ризику, що супроводжує відповідні заставні операції.
Прийнятність товарно-матеріальних цінностей для застави визначається двома факторами:
* якість цінностей;
* можливість кредитора здійснювати контроль за їх збереженням.
Критеріями якості товарно-матеріальних цінностей є: швидкість реалізації, відносна стабільність цін, можливість страхування, довготривалість зберігання. Тому продукти, що швидко псуються, як правило, не надаються у заставу. Важливо не лише визначити критерій якості і вибрати відповідно до них цінності, але й забезпечити їх зберігання. Лише в такому разі застава цінностей може бути гарантією повернення кредиту.
Позичка видається на 50—90 % вартості застави.
Найпоширенішими видами застави є застава товарів в обігу і застава товарів у переробці. У такому разі заставодавець не лише безпосередньо володіє заставними цінностями, але й може їх витрачати.
Застава товарів в обігу застосовується в практиці вітчизняних та зарубіжних банків при кредитуванні торговельних організацій, які повинні мати постійний запас цінностей для виставлення їх на продаж. У даному разі предмет застави знаходиться не лише у володінні, але й в розпорядженні і користуванні позичальника. За такого виду застави організація може змінити одні заставні цінності на інші, але умовою використання товарів є обов'язкове їх поновлення в сумі використаних цінностей. Застава товарів в обігу дістала також назву застави з перемінним складом, оскільки між моментом продажу товарів і моментом поновлення товарного запасу можлива невідповідність, заставне зобов'язання не завжди гарантує повернення кредиту. Така гарантія поширюється лише на реально існуючі товарні запаси.
Близька за змістом до застави товарів в обігу застава товарів У переробці. Вона застосовується при кредитуванні промислових підприємств, наприклад тих, що переробляють сільськогосподарську сировину. Особливістю цього виду застави є право позичальника використовувати заставну сировину і матеріали, що включені до предмету застави, у виробництві і заміняти їх на готову продукцію. Причому може допускатися переміщення призначених до переробки цінностей зі складу в цех фабрики чи заводу.
Забезпечення товарними запасами. При цій формі заставою виступають партії сировини, матеріалів, готової продукції. Перевага надається товарам, торгівля якими ведеться на біржі, тобто по яких легко визначити ринкову ціну. Умовою застосування товарних запасів як застави є їх застрахованість. Існує два способи оформлення даного забезпечення: під складські квитанції і під розписки, що підлягають зберіганню. За першого способу заставні товари вилучаються у позичальника і передаються на зберігання складській компанії. Складські квитанції слугують забезпеченням кредиту. Після погашення позички банк виписує ордер на видачу товарів позичальнику. За другого способу товари знаходяться на відповідальному зберіганні у позичальника, однак контроль за ними доручається представникам банку-кредитора або третім особам (наприклад, складській компанії). У такому разі забезпеченням слугують розписки, що підлягають зберіганню.
Найприйнятнішим способом зберігання застави є другий, оскільки перший (під складські квитанції) пов'язаний зі значними витратами, що позначаються на ціні позички. Другий спосіб дозволяє знизити витрати по зберіганню застави, проте збільшує ризик банку. Видача позички під розписки, що підлягають зберіганню, вимагає високої надійності клієнта.
Наступною формою забезпечення кредиту є цінні папери. В такому разі забезпеченням кредиту можуть бути представлені позичальником різного роду цінні папери: акції, облігації, короткострокові казначейські зобов'язання, векселі, депозитні сертифікати. Причому до застави приймаються як цінні папери на пред'явника, так й іменні.
У практиці роботи зарубіжних комерційних банків однакового поширення набули як короткострокові, так і довгострокові кредити під цінні папери. Надання довгострокових позичок під цінні папери визначається наявністю у банку ресурсів довгострокового характеру. Крім того, такі кредити пов'язані зі значним ризиком, оскільки за час користування ними ринкова ціна прийнятих у забезпечення цінних паперів може суттєво змінитися, а банк у разі непогашення позички понесе збитки, пов'язані зі зниженням ринкового курсу цінних паперів. Тому кредитні договори на такі позички часто містять багато додаткових умов, що захищають права банку у разі зміни ринкового курсу цінних паперів.
Враховуючи економічну ситуацію в Україні, відсутність розвинутого ринку цінних паперів, інфляційні процеси, вітчизняні комерційні банки не ризикують надавати довгострокові позички ПІД цінні папери. До того ж вони не мають достатньо кредитних ресурсів довгострокового характеру. В зв'язку з цим у практиці роботи комерційних банків сьогодні знаходять застосування лише короткострокові позички під цінні папери.
Застава цінних паперів відбувається з передачею заставних цінних паперів на зберігання банку. Одержувачем кредиту може бути будь-яке платоспроможне підприємство, якому на правах власності належать цінні папери зовнішніх емітентів, тобто інших підприємств, банків, а також держави.
Власні акції та облігації підприємства-позичальника не приймаються банком у забезпечення позички.
Перед видачею позички під цінні папери банк бере до уваги такі фактори:
*якість цінних паперів (тобто їх справжність і платоспроможність);
* можливість реалізації цінних паперів як об'єктів застави на вторинному ринку;
* платоспроможність банку, фірми, АТ та інших органів, що випустили цінні папери (чим вища їх репутація або чим стабільніший дохід, що виплачується по цінних паперах, тим стійкіший курс цінних паперів та вище їх реалізованість);
*наявність у цінних паперів ринкової вартості, тобто їх котирування на фондовій біржі.
При непогашенні позичальником заборгованості по позичці у встановлений строк заставні у забезпечення кредиту цінні папери у встановленому порядку переходять у власність банку. Банк може ці папери залишити за собою або продати їх за реальним курсом і погасити позичку клієнта.
Ще однією формою забезпечення кредиту є гарантія, чи порука, — зобов'язання третьої особи погасити борг позичальника У разі його неплатоспроможності.
Кредити під гарантію видаються позичальнику лише в тому випадку, якщо гарант є платоспроможною особою, що має бути підтверджено банком, котрий його обслуговує. Для цього підприємство-гарант перед тим, як видати гарантійний лист підприємству, що звернулося до нього з проханням виступити гарантом по позичці, надає цей лист в свою установу банку. Банк гаранта після перевірки його платоспроможності робить відповідний напис на гарантійному листі і завіряє його підписами керівних осіб банку, а також печаткою.
Враховуючи, що видача гарантій має значний ступінь ризику і зобов'язує банк гаранта провести попередній аналіз його фінансового стану на перспективу, операція щодо підтвердження платоспроможності гаранта є платною, за неї стягується комісійна винагорода (певний відсоток від суми гарантійного листа). Банк, що видає кредит під гарантію, при встановленні строку погашення кредиту повинен враховувати строк дії гарантій.
При настанні строку погашення позички і відсутності коштів на рахунку позичальника непогашена заборгованість переноситься на рахунок прострочених позичок. Одночасно банк позичальника повідомляє гаранта (поштою, телефоном, телефаксом або через кур'єра) про неповернення кредиту гарантоотримувачем, а гарант через три дні з моменту отримання цього повідомлення повинен погасити позичку своїм платіжним дорученням. Після погашення всієї суми кредиту, що забезпечений гарантією, дія останньої припиняється. В тому разі, якщо гарант відмовляється від виконання свого зобов'язання або виявляється на момент пред'явлення до нього вимоги про погашення кредиту гарантоотримувача неплатоспроможним, банк позичальника повинен звернутися в арбітраж або третейський суд.
Банк як юридична особа теж може виступати гарантом по кредитах. Гарантія платежу є платною послугою, що надається банком на основі договору, що укладається з суб'єктом господарювання. У договорі передбачаються строк надання гарантії, сума, комісійна винагорода за гарантію платежу, порядок і строк його переказу, а також розмір відсоткової ставки за користування ресурсами банку у разі погашення за гарантоотримувача кредиту, одержаного в іншому банку.
Найприйнятнішим варіантом бланкового (незабезпеченого заставою) кредиту є гарантія Уряду України або гарантія акціонера банку (в межах суми належних йому акцій). Далі йде гарантія банку з числа перших 10—20 фінансових установ за ступенем надійності, що працюють протягом 4—5 років на фінансовому ринку без особливих проблем. Нарешті може бути прийнята гарантія прибутково працюючого протягом кількох років підприємства, що має реальні активи і обороти. Арбітражні дії стосовно такого підприємства можуть бути успішними.
Переуступка контрактів як форма забезпечення практикується при кредитуванні будівельних організацій, що здійснюють регулярні поставки товарів за контрактом. Боржник переуступає контракт кредитуючому банку, внаслідок чого надходження від
покупця по виплаті за контрактні роботи зараховується у погашення заборгованості за кредитом.
Переуступка дебіторської заборгованості полягає в передачі банку рахунків, що вимагають оплати за поставлені позичальником товари (виконані роботи чи надані послуги). Існує два різновиди переуступки:
1) без повідомлення дебіторів. У такому разі грошові надходження від дебіторів передаються банку позичальником;
2) з повідомленням дебіторів. Тоді дебітори направляють платежі безпосередньо банку.
Переуступка (цесія) на користь банку вимог і рахунків позичальника до третьої особи означає передачу права банку змінювати напрям виручки на погашення кредиту при настанні терміну його повернення. Цесія проводиться на основі укладеної між банком і позичальником угоди, в якій вказуються сума вимог і рахунків, що підлягають переуступці, та інші умови. Якщо позичальник має розрахунковий рахунок у даному банку, то угоду про переуступку можна не укладати, а передбачити це в кредитному договорі.
Забезпечення дорожніми документами застосовується при кредитуванні експортно-імпортних операцій. У такому разі заставою по кредитах виступають документи, що підтверджують відвантаження товарів (коносаменти і накладні). Коносаменти використовуються при оформленні відвантаження товарно-матеріальних цінностей морським і річковим транспортом, накладні — іншими видами транспорту. Даний спосіб забезпечення кредиту оформляється шляхом індосування згаданих документів їх власниками на користь банка-кредитора. Умовою видачі кредиту під забезпечення дорожніми документами є страхування вантажу.
Іпотекою називається застава землі, нерухомого майна, за яких земля або нерухоме майно залишається у заставодавця чи третьої особи.
Забезпечення нерухомим майном, як правило, використовується при видачі великих довгострокових кредитів, так званих іпотечних позичок. Заставою тут можуть виступати:
•для промислових і торгових фірм, фермерських господарств - земельні ділянки, виробничі і сільськогосподарські споруди, приміщення, комунікації;
•для індивідуальних позичальників — жилі будинки, квартири.
Забезпечення кредиту оформляється борговим зобов'язанням позичальника - іпотекою. По деяких видах іпотечних позичок (наприклад, по споживчих кредитах на придбання житла) банк може продавати іпотеки позичальників індивідуальним інвесторам. Це здійснюється шляхом випуску (емісії) цінних паперів (як правило, облігацій), які забезпечуються іпотеками. Облігації надходять на ринок цінних паперів і продаються. Виручені кошти банк направляє в оборот. Платежі позичальників по іпотечних позичках (внески в погашення кредиту і відсоток) розподіляються банком між власниками облігацій. Прибуток банку складається з різниці між позичковим відсотком, який сплачує позичальник банку, і відсотком по облігаціях, який банк виплачує їх держателям.
Забезпечення дорогоцінними металами. Як застава по позичках приймаються монети, злитки, вироби із золота, срібла, платини, коштовне каміння та ін. Цей спосіб забезпечення кредиту в наш час використовується досить рідко.
VI спосіб. Важливим засобом захисту від кредитного ризику є оцінка кредитоспроможності позичальника. У процесі роботи, що передує укладанню кредитної угоди, працівник банку повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника, тобто його здатність своєчасно погасити кредит, виявити фактори, які можуть спричинити непогашення позички. Кредитоспроможність позичальника, на відміну від його платоспроможності, не фіксує неплатежі за минулий період чи на певну дату, а прогнозує здатність до погашення боргу на найближчу перспективу.
Точніше суть економічного явища «кредитоспроможність» відображена у такому визначенні: «кредитоспроможність — це якісна оцінка позичальника, яка дається банком до розгляду питання про .можливість і умови кредитування і дозволяє передбачити ймовірність своєчасного повернення позичок та їх ефективного використання».
Межі вивчення кредитоспроможності залежать від:
* розміру позички;
* терміну позички;
*результатів минулої діяльності позичальника;
* забезпечення кредиту (яка форма забезпечення передбачається);
* взаємовідносин банку з клієнтом.
Жодних твердих правил щодо цього не існує, оскільки кожний клієнт, який подав кредитну заявку, може мати специфічні особливості, що вимагають детальнішого вивчення.
Банк може залучати різні джерела інформації про кредитоспроможність потенційного позичальника:
* використання карток на всіх вкладників і позичальників, якщо такі ведуться в банку;
*отримання інформації із зовнішніх джерел, використання великої кількості довідкових та аналітичних звітів; при цьому в діловому світі неухильно дотримуються правил передачі конфіденційної інформації (в США ці відносини регулюються Етичним кодексом про обмін банками інформацією щодо кредитоспроможності комерційних фірм). У вітчизняній практиці організації кредитування такого високоорганізованого та якісного джерела зовнішньої інформації про кредитоспроможність підприємств поки що немає. Однак, якщо банк заінтересований у підтвердженні достовірності окремих моментів діяльності потенційного позичальника, він (банк) може отримати зовнішню інформацію від інших банків, куди раніше звертався позичальник, від постачальників, покупців, конкурентів, органів податкової інспекції, а також шляхом вивчення архівів банку і фінансової преси;
*фінансові звіти позичальника (баланс, звіт про прибутки і збитки), які є основним джерелом внутрішньої інформації. Розрахунок різних коефіцієнтів на основі цих звітів дозволяє глибше проаналізувати дійсний стан справ потенційного позичальника, оцінити перспективи його розвитку і здатність погасити позичку.
Одночасно з цим вивчається репутація позичальника, його чесність, порядність, взаємовідносини з іншими банками, компетентність керівників, досвід і знання справи, потенційні можливості, особистий добробут позичальника, ринкова вартість підприємства.
У світовій банківській практиці при розв'язанні питання про надання кредиту діяльність клієнтів всебічно аналізується у найважливіших напрямах, представлених на схемі.






Ухвалити рішення про кредитування для банку нелегко - кожне з них пов'язане з великою невизначеністю. Рішення про кредитування фізичних осіб прийняти звичайно менш складно, оскільки яснішими є обсяг кредиту і мета його отримання. Єдина невизначеність стосується розмірів майбутніх прибутків позичальника.
На практиці кредити, що надаються фізичним особам, настільки схожі, що банки можуть використати комп'ютерну модель, закладаючи в неї характеристики кожної позички. Ця модель була створена на основі математичного аналізу показників, які характеризують надійні і безнадійні борги.
Створення аналогічної моделі для кредитування підприємств уявляється неможливим, хоча моделі з використанням експертних систем були сформовані. Клієнтів-підприємств на відміну від клієнтів-фізичних осіб не можна звести до великих однорідних груп. Кожне підприємство має свої особливості, які впливають на його здатність повернути кредит банку.
Отже, банківські працівники, що ухвалюють рішення про кредитування, приймають відразу три рішення:
1) виявлення/оцінка ризику;
2) мінімізація/уникнення ризику;
3) компенсація ризику.
На практиці всі ці три рішення - частини одного завдання: видати кредит чи ні. Можливий і третій варіант: видати тільки частину необхідної суми або внести виправлення у заявку про надання кредиту і видати позичку на інших умовах.
Клієнти банку значно відрізняються за характером економічної діяльності, тому єдино вірні рекомендації щодо аналізу кредитоспроможності дати неможливо.
Оцінка кредитоспроможності - процес творчий, що вимагає від банківських працівників глибоких економічних знань, аналітичного мислення, вміння визначати та оцінювати тенденції в господарській діяльності і фінансовому стані позичальників, зокрема можливості дотримання ними принципів кредитування, прогнозувати майбутній стан справ позичальника і передбачати обставини, які можуть на них вплинути.
Основними критеріями оцінки банком кредитоспроможності позичальників є показники, що характеризують ліквідність балансу.
За короткостроковий період підприємства звичайно сплачують свої короткострокові зобов'язання, реалізуючи короткострокові активи.
У банківській практиці західних країн використовуються такі показники ліквідності.

Коефіцієнт ліквідності =(короткострокові активи) / (короткострокові зобов'язання).

Числове значення цього показника повинно бути не менше 2. Однак не менш важливим, ніж величина показника, є склад та якість активів, що враховуються при визначенні коефіцієнта ліквідності.
Високий коефіцієнт високої частки неліквідних активів не свідчить про благополуччя позичальника і, навпаки, більш низьке (ніж 2) значення показника за відсутності або незначній наявності неліквідних активів дає підставу вважати фінансове положення клієнта надійним.

Коефіцієнт «лакмусового» папірця =
= (каса + цінні папери + дебіторські рахунки) / (короткострокові зобов'язання).

У чисельнику цього показника враховуються тільки ті види активів, які можуть легко і швидко перетворюватись на готівку. Значення цього показника (не менше 1) звичайно свідчить про стійке фінансове положення позичальника. Однак при цьому необхідно також оцінити якість дебіторських рахунків, що становлять понад 90 % чисельника. Під якістю дебіторських рахунків розуміється здатність їх перетворюватися на реальні гроші.
Нарівні з коефіцієнтами ліквідності розраховуються інші показники:
* заборгованість; «погашення боргу;
* ділова активність;
* рентабельність.
Показники заборгованості характеризують розподіл ризику між позичальником і кредитором. Активи можуть бути сформовані або за рахунок власних коштів клієнта, або за рахунок позичкових (кредитів і кредиторської заборгованості). Чим вище відношення позичкових коштів до власності клієнта, тим вище ризик кредитів і тим обережніше повинен поставитися банк до видачі нових кредитів.
Одним з показників заборгованості є коефіцієнт покриття основних коштів, що обчислюється за такою формулою:
Коефіцієнт покриття основних коштів = (основні кошти) / ( власний капітал)

Цей коефіцієнт засвідчує, яка частина основних коштів профінансована за рахунок власного капіталу. Нормальним вважається відношення 0,75 : 1.
Другий показник цієї групи — коефіцієнт короткострокової заборгованості:
Коефіцієнт короткострокової заборгованості = (короткострокові зобов’язання) / (власний капітал).

Нормальним вважається його значення, що перевищує 0,5. Інакше кажучи, позичальник повинен прийняти на себе більшу частку фінансового ризику, ніж кредитори.

Коефіцієнт покриття загальної заборгованості = (загальна сума зобов’язань) / (власний капітал).

Коефіцієнт покриття загальної заборгованості показує, яка частина всіх активів покрита за рахунок власних коштів клієнта. Оптимальна величина даного коефіцієнта не повинна перевищувати 2.
Показники погашення боргу дозволяють оцінити здатність клієнта сплатити поточну заборгованість (основний борг і відсотки). До цієї групи входять коефіцієнти:
* грошового потоку;
* відсоткових виплат.
Коефіцієнт грошового потоку вказує, яка частина грошових надходжень клієнта необхідна для покриття основного боргу і відсотків по позичках з терміном погашення до одного року. Чим нижчий цей коефіцієнт, тим менша межа міцності при погашенні боргів. При значенні коефіцієнта, що дорівнює 1, фінансовий стан клієнта характеризується як стабільний.

Коефіцієнт грошового потоку =
= (прибуток після сплати податків + амортизація – дивіденди) / (позички з терміном погашення до 1 року).

Коефіцієнт відсоткових виплат дозволяє оцінити, у скільки разів прибуток клієнта перевищує суму платежів по позичках. Він не повинен бути меншим за 1, інакше здатність клієнта погасити кредит виявиться під загрозою.

Коефіцієнт відсоткових виплат =
= ( прибуток до сплати податків + відсоткові платежі) / (відсоткові платежі).

Показники ділової активності складаються з трьох коефіцієнтів оборотності:
* дебіторської заборгованості;
*запасів;
* кредиторської заборгованості.
Вони дозволяють оцінити ефективність використання активів позичальника. За допомогою цих коефіцієнтів визначають швидкість оборотності коштів, відвернених у розрахунки, і запаси.

Коефіцієнт оборотності дебіторських рахунків =
=(середня сума дебіторських рахунків ∙ 365) / (сума продажу в кредит)

Розрахунок цього показника доцільний тільки порівняно з аналогічними показниками інших споріднених підприємств або з попередніми періодами підприємства, якому надається кредит.

Коефіцієнт оборотності запасів = (запаси • 365) / (собівартість проданих товарів)
Як і попередній показник, він використовується тільки у зіставленні. Висока оборотність свідчить про ефективність використання ресурсів, але вона може бути передвісником виснаження запасів і незадовільного попиту споживачів.

Коефіцієнт оборотності кредиторської заборгованості = (рахунки до виплати •365) / (сума покупок).

Цей показник так само використовується у зіставленні і дозволяє оцінити швидкість оплати клієнтом рахунків постачальників. Підвищення коефіцієнта оборотності кредиторської заборгованості може вказувати на проблеми з припливом грошової готівки, а зниження — на дострокову оплату рахунків.
Показники рентабельності також складаються з коефіцієнтів рентабельності:
* реалізації;
* активів;
* акціонерного капіталу.
Вони характеризують загальну ефективність роботи підприємства і не мають певних стандартів. Ці показники аналізують у Динаміці і порівнянні.
Коефіцієнт рентабельності реалізації = (чистий прибуток • 100) / (сума продаж товарів і послуг)
Коефіцієнт рентабельності реалізації виявляє, скільки прибутку отримано на одиницю проданої продукції. Чим він вищий, тим ефективніша робота підприємства за інших рівних умов.

Коефіцієнт рентабельності активів = (чистий прибуток • 100) / (активи)
Показник характеризує ефективність використання активів і перебуває у безпосередній залежності від ефективності роботи підприємства.

Коефіцієнт рентабельності акціонерного капіталу = (чистий прибуток • 100) / (акціонерний капітал).

Оцінка значень цього показника дозволяє дійти висновку, наскільки ефективно й прибутково використовувалися кошти акціонерів і який ризик пов'язаний з інвестуванням коштів у дане підприємство.
Банки країн з розвинутою ринковою економікою застосовують складну систему великої кількості показників для оцінки кредитоспроможності клієнта. Ця система диференційована залежно від характеру позичальника (фірма, приватна особа, вид діяльності) і ґрунтується як на сальдових, так і на оборотних показниках звітності клієнта. У зарубіжній практиці кредитування виокремлюють кілька ключових позицій, по яких проводиться оцінка надійності потенційного позичальника і відповідно міра ризику по кредиту. Для різних банків набір параметрів неоднаковий. Так, ряд американських економістів описують систему оцінки кредитоспроможності, побудовану на сальдових показниках звітності. Американські комерційні банки використовують чотири групи основних показників: ліквідність фірми, оборотність капіталу, залучення коштів і прибутковість. Усі названі показники взаємопов'язані та утворюють єдину систему. Крім основних показників, для оцінки кредитоспроможності можуть застосовуватися додаткові, наприклад показники забезпеченості власним капіталом і показники рентабельності.
Багато з перелічених коефіцієнтів використовуються і в практиці українських банків. Однак внаслідок існуючих відмінностей у змісті бухгалтерської і статистичної звітності показники оцінки кредитоспроможності потенційного позичальника, що вживаються українськими банками, дещо відрізняються від тих, що використовуються в зарубіжній практиці.
У групі показників ліквідності виділяються:

Коефіцієнт абсолютної ліквідності = (абсолютно ліквідні активи) / (короткострокові зобов'язання).

До абсолютно ліквідних активів належать: каса, розрахункові рахунки, валютні рахунки, інші грошові кошти; до короткострокових зобов'язань — короткострокові кредити і розрахунки з кредиторами.
Значення цього показника не повинно бути більшим за 0,25. Це означає, що кожна гривня короткострокових зобов'язань підприємства повинна не менше, ніж на чверть, покриватися абсолютно ліквідними активами.

Коефіцієнт покриття балансу = (активи в ліквідній формі) / (короткострокові зобов'язання ).

Значення цього показника повинно бути не менше 2, підприємство може розрахуватися з боргами тільки за умови подвійного перевищення ліквідних активів над короткостроковими зобов'язаннями.

Коефіцієнт ліквідності балансу = (грошові кошти + дебіторська заборгованість) / (корокострокові зобов'язання).

Задовільним значення цього показника вважається тоді, коли воно становить не менше 0,5, тобто зобов'язання позичальника повинні наполовину покриватися грошовими коштами і грошовими вимогами.
Існує цілий ряд інших показників, які розраховуються на основі балансу і допомагають оцінити кредитоспроможність позичальника.
Коефіцієнт забезпечення власними джерелами = (джерела власних коштів) / (валюта балансу).
Значення цього показника повинно бути не менше 0,5. Тобто в загальній сумі коштів підприємства власних повинно бути не менше половини.
Співвідношення неліквідних (основні кошти та інші позаоборотні активи) і ліквідних (запаси і витрати, грошові кошти, розрахунки та інші активи) коштів вважається нормальним, коли воно дорівнює 1.
Співвідношення власних і позичкових коштів вважається задовільним, якщо на кожну одиницю позичкових коштів доводиться 0,5 фактично наявних власних коштів підприємства.
Власні кошти визначаються як різниця між джерелами власних коштів й основними коштами та іншими позаоборотними активами (підсумок першого розділу пасиву балансу мінус підсумок першого розділу активу).
Позичкові кошти складаються з кредитів, позичок і розрахунків з кредиторами всіх видів.
Рентабельність підприємства визначається за формулою:

Рентабельність підприємства =(чистий прибуток • 100) / (основні кошти + обігові кошти).

Знаменник вираховується як середня величина за певний період.

Рентабельність реалізованої продукції = (чистий прибуток • 100) / (реалізація продукції).

Банківські працівники, здійснюючи аналіз фінансової інформації, що характеризує діяльність підприємства, звичайно мають на меті:
* по-перше, виявити ризики;
* по-друге, визначити стійкість підприємства, виходячи з величини його капіталу та активів;
* по-третє, передбачити майбутній обсяг реалізації і прибуток.
Існують різні методики аналізу фінансового стану позичальника, які відрізняються напрямами аналізу, їх кількістю та іншими параметрами, але мають і багато спільного.
Наприклад, система 5С характеризує такі сторони позичальника:
1) характер;
2) капітал;
3) можливості;
4) умови;
5)забезпечення.
Система САМРARI означає такі напрями вивчення позичальника:
С — характер або особливі якості клієнта;
А — спроможність клієнта до повернення кредиту;
М — маржа (дохідність);
Р — мета, на яку будуть витрачені кошти;
А — розмір кредиту;
Я — умови погашення позички;
І — страхування ризику непогашення кредиту.
Практична оцінка кредитоспроможності підприємства включає три групи характеристик:
1) загальне уявлення про клієнта;
2) аналіз фінансового стану клієнта;
3) аналіз ефективності об'єкта кредитування або інвестиційного проекту.
Здійснюючи визначення кредитоспроможності, комерційні банки України повинні керуватися власними положеннями, що розробляються кожним банком, а також враховувати нормативні вимоги НБУ, зокрема Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затверджене постановою Правління НБУ № 279 від 6 липня 2000 року.
Для оцінки фінансового стану позичальника враховують такі економічні показники його діяльності: обсяг реалізації, прибутки та збитки, рентабельність, ліквідність, собівартість продукції, грошові потоки, склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості.
Крім того, враховуються фактори суб'єктивного характеру: ефективність управління позичальника, його ринкова позиція і залежність від циклічних та структурних змін в економіці, погашення кредитної заборгованості позичальника у минулому, професіоналізм керівництва, державна підтримка позичальника тощо.
Відповідно до даного положення НБУ для оцінки кредитоспроможності позичальника — юридичної особи комерційні банки повинні обов'язково враховувати такі показники:
Показники, що характеризують платоспроможність позичальника:
коефіцієнт миттєвої ліквідності (КЛ1), що характеризує те, як швидко короткострокові зобов'язання можуть бути погашені високоліквідними активами:
КЛ1= Ав / Зn ,
де Ав — високоліквідні активи, до яких належать грошові кошти, їх еквіваленти та поточні фінансові інвестиції, Зn — поточні (короткострокові) зобов'язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків з кредиторами.
Оптимальне теоретичне значення показника КЛ1 — не менше ніж 0,2;
коефіцієнт поточної ліквідності (КЛ2), що характеризує можливість погашення короткострокових зобов'язань у встановлені строки:
КЛ2 = Ал / Зn ,
де Ал — ліквідні активи, що складаються з високоліквідних активів, дебіторської заборгованості, векселів одержаних; Зn - поточні (короткострокові) зобов'язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків з кредиторами.
Оптимальне теоретичне значення показника КЛ2 — не менше ніж 0,5;
коефіцієнт загальної ліквідності (КП), що характеризує те, наскільки обсяг короткострокових зобов'язань і розрахунків можна погасити за рахунок усіх ліквідних активів:
КП = Ао / Зn ,
де Ао - оборотні активи; Зn — поточні (короткострокові) зобов'язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків з кредиторами.
Оптимальне теоретичне значення показника КП - не менше ніж 2,0.
Фінансова стійкість позичальника визначається за такими показниками:
коефіцієнт маневреності власних коштів (КМ), що характеризує ступінь мобільності використання власних коштів:
КМ = (Вк-Ан) / Вк .
де Вк — власний капітал підприємства; Ан — необоротні активи. Оптимальне теоретичне значення показника КМ — не менше ніж 0,5;
коефіцієнт незалежності (КН), що характеризує ступінь фінансового ризику:
КН = Зк / Вк
де Зк — залучені кошти (довгострокові та поточні зобов'язання), Вк — власний капітал.
Оптимальне теоретичне значення показника КН — не більше ніж 1,0.
Рентабельність позичальника визначається за такими показниками:
Рентабельність активів:
Р = Пч / А
де Пч — чистий прибуток; А — активи.
Рентабельність продажу:
Р = Пч / Ор
де Пч — чистий прибуток; Ор — обсяг реалізації продукції (без ПДВ).
Аналіз грошових потоків позичальника має здійснюватися з урахуванням такого показника:
співвідношення чистих надходжень на всі рахунки позичальника (у тому числі відкриті в інших банках) до суми основного боргу за кредитною операцією та відсотками за нею з урахуванням строку дії кредитної угоди (для короткострокових кредитів):
К =((Нсм • n) - (Зм • n) – Зі) / Ск
де Нсм — середньомісячні надходження на рахунки позичальника протягом трьох останніх місяців (за винятком кредитних коштів); Ск — сума кредиту та відсотки за ним; n — кількість місяців дії кредитної угоди; Зм - щомісячні умовно-постійні зобов'язання позичальника (адміністративно-господарські витрати тощо); Зі — податкові платежі та сума інших зобов'язань перед кредиторами, що мають бути сплачені з рахунку позичальника, крім сум зобов'язань, строк погашення яких перевищує строк дії кредитної угоди (за даними останнього балансу).
Для суб'єктів господарської діяльності, діяльність яких пов'язана із сезонним характером виробництва, середньомісячна сума надходжень визначається за 12 місяців.
Оптимальне теоретичне значення показника К - не менше ніж 1,5.
Коефіцієнтний аналіз не повинен проводитися формально, адже фінансові коефіцієнти сильно відрізняються залежно від галузі, в якій працює підприємство. Тому рекомендується здійснювати порівняльний аналіз, зіставляти показники підприємства з показниками аналогічних підприємств даної галузі або із середньогалузевими показниками.
Фінансові коефіцієнти — це статистична величина; вони характеризують стан підприємства на конкретну дату. Рекомендується застосовувати динамічний аналіз шляхом зіставлення показників за певний період або за кілька періодів.
Якщо позичальником виступає комерційний банк, то оцінка його фінансового стану здійснюється на підставі:
*дотримання обов'язкових економічних нормативів та показників діяльності комерційного банку, передбачених нормативними актами НБУ;
* аналізу прибутків і збитків;
* аналізу якості активів і пасивів;
* створення резервів;
* виконання зобов'язань комерційним банком у минулому; *якості банківського менеджменту.
Якщо позичальником є фізична особа, то при здійсненні оцінки її фінансового стану мають бути враховані:
* соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних паперів, постійної роботи, сімейний стан;
* наявність реальної застави; » вік та стан здоров'я клієнта;
* загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати;
* інтенсивність користування банківськими позичками у минулому та своєчасність їх погашення і відсотків за ними, а також користування іншими банківськими послугами;
* зв'язки клієнта у діловому світі тощо.