5. Формування банківського портфеля цінних паперів та управління ним

У банківській практиці вкладення коштів у цінні папери називаються інвестиціями. Останні певним чином відрізняються від кредитів:
1. Позичка припускає використання коштів протягом відносно короткого проміжку часу з умовою повернення її або її еквівалента. Інвестування передбачає вкладання грошей з метою забезпечення надходження коштів протягом порівняно тривалого часу до того, як вкладені кошти повернуться до власника.
2. При банківському кредитуванні ініціатором угоди, як правило, виступає боржник, а при інвестуванні - банк, який намагається купити активи на ринку.
3. При кредитуванні банк часто є єдиним чи одним з небагатьох кредиторів, тоді як при інвестуванні він є одним з багатьох інвесторів.
4. Кредитування пов'язане з особистими відносинами банку з позичальником, а інвестування є знеособленою діяльністю.
Проте між кредитними та інвестиційними операціями існує і тісний зв'язок:
o зазначені операції найбільш прибуткові, а значить - найбільш ризиковані;
o банки зобов'язані підтримувати оптимальну структуру своїх активів і залежно від економічної ситуації змінювати її на користь кредитів або на користь інвестицій.
До основних цілей інвестицій належать: дохідність вкладень, безпека вкладень, ризик інвестицій та ліквідність вкладених коштів.
Жоден цінний папір не відповідає всім зазначеним цілям. У процесі управління портфелем цінних паперів банк може досягти компромісу між інвестиційними цілями або ж робити акцент на якійсь з них.
Сукупність цінних паперів, придбаних банком шляхом активних операцій з метою отримання прибутків, складає його інвестиційний портфель. У цю сукупність входять зобов'язання, які обертаються на ринку у вигляді акцій, облігацій та векселів.
Участь банку в капіталі акціонерного товариства дозволяє отримувати дивіденди на вкладений капітал, а також бути співвласником даного товариства.
Номінальна вартість акції не має нічого спільного з курсовою ціною (продажна ціна у певний період часу), по якій продають і купують акції на біржі. Курсову ціну акції там визначають попит та пропозиція. За акціями не існує терміну погашення, тому їх можна розглядати як довічну ренту. Ціну акції можна визначити, дисконтуючи суму дивідендів за нескінчений період:

де: P - ціна акції;
D - постійний річний дивіденд на акцію;
К - річна ставка дисконту (очікувана ставка доходу).
Дисконтна ставка - це відсоткова ставка, яка застосовується до майбутніх платежів, щоб врахувати ризик і непевність, пов'язану з фактором часу. Очікувана ставка дисконту залежить від основної реальної норми процента, який існує для інвестицій з мінімальним ризиком, від премії за кредитний ризик, від очікуваного рівня інфляції і від строку погашення цінного паперу. Якщо в майбутньому інфляція буде більшою, чим очікувалось, то кредитори програють, а позичальники виграють, якщо інфляція буде меншою, чим очікувалось, то виграють кредитори, а позичальники програють.
Попереднє рівняння можна переписати у вигляді простої формули:

Власники привілейованих акцій регулярно одержують фіксовані дивіденди від компаній, які випускають акції. Тому ціну привілейованої акції легко визначити за вказаною формулою.
Складнішим є визначення ціни звичайної акції. За звичайними акціями величина дивідендів заздалегідь не фіксується і відсутні гарантії на їхнє одержання. Розмір дивідендів зумовлений величиною прибутку компанії.
Якщо розмір дивідендів не змінюється, то ціна акції розраховується за вказаною вище формулою.
У тому випадку, коли розмір дивідендів постійно зростає, фомула ціни акції трансформується:

де: Р - ціна звичайної акції;
Do- останній сплачений дивіденд на акцію;
D1- дивіденд на акцію через рік;
К - річна очікувана ставка доходу (ставка дисконту);
g - постійний очікуваний темп приросту дивіденду.
У тому випадку, коли дивіденди на звичайну акцію зростають нерівномірно, то слід обрахувати майбутні дивіденди окремо за кожен період, потім дисконтувати ці суми до теперешньої вартості і додати отримані результати.
Вкладення в облігації є менш ризикованими у порівнянні із вкладеннями в акції. Самими надійними і безпечними на фондовому ринку є державні боргові зобов'язання. В Україні поки що важко гарантувати ліквідність урядових запозичень із-за економічної нестабільності та дефіциту державного бюджету.
Комерційні банки можуть купувати боргові цінні папери на дату їх випуску або після цієї дати протягом строку їх дії. Боргові цінні папери можуть бути придбані за номіналом, з надбавкою (премією) або знижкою (дисконтом). Премія - це перевищення ринкової вартості (вартості придбання) облігації над її номінальною вартістю без врахування нарахованих на час придбання відсотків (купона). Дисконт - це різниця між номінальною вартістю облігації та її ринковою вартістю (вартістю придбання), якщо ринкова вартість нижча номінальної без врахування нарахованих на час придбання відсотків.
Формула розрахунку ціни купівлі-продажу однієї облігації така:
V = Н + P,
де: V - ціна купівлі-продажу;
Н - номінальна вартість однієї облігації;
P - премія або дисконт.
Виходячи з бажаної дохідності можна розрахувати курсову різницю по одній облігації за формулою:

де: P - премія або дисконт;
D - дохід по облігації;
C - бажана дохідність облігації;
к - C : 100%;
n - кількість днів до погашення;
Н - номінальна вартість однієї облігації.
Т - максимальна кількість днів у році за умовами угоди.
Формула розрахунку дохідності облігації при придбанні така:

де: С - дохідність облігації, %;
D - дохід по облігації;
P - премія або дисконт;
V - ціна придбання облігації;
n - кількість днів до погашення;
Т - максимальна кількість днів у році за умовами угоди.
Розглянуті вище формули застосовуються для облігацій з термінами погашення до 1 року.
Для визначення ціни облігації з терміном погашення понад 1 рік застосовується така формула:

де: P - вартість облігації;
Н - номінальна вартість облігації;
D - річний купонний дохід на облігацію;
К - річна очікувана ставка доходу на облігацію (або дохід на облігацію при її погашенні);
n - термін розміщення облігації.
Таким чином, ціна облігації складається із суми теперішньої вартості грошового потоку майбутніх відсоткових платежів плюс теперішня вартість суми облігації, яка погашається при настання строку. Ціна облігації може бути вищою за номінал і нижчою від нього. Вона прямо пропорційна купонній відсотковій стаці та оберенено пропорційна ставці очікуваного доходу.
Як правило, розрахунок ціни облігації складніший, ніж у наведеній формулі. При її визначення можуть додатково враховуватись такі фактори:
· скільки разів протягом року нараховуються відсотки купонного доходу;
· за якою ставкою оподатковується купонний дохід за облігацією та очікуваний дохід за облігацією при її погашенні;
· за який час до отримання наступного купонного доходу купується облігація.
Якщо купонний дохід нараховується m разів протягом року, то тоді замість річної ставки дисконту використовується ставка K1, розрахована на менший інтервал часу, що дає змогу врахувати реінвестування відсотків протяком року: K1 = K/m
Здебільшого у біржових зведеннях наводять не ринкову ціну облігації, а її курс, що дорівнює відсотковому співвідношенню ринкової ціни та номіналу. Це роблять для того, щоб відбити попит на певну облігацію і очікуваний дисконт. Наприклад, облігація номіналом 1000 грн. продається за курсом 85. Це означає, що її ринкова ціна складає 850 грн.
Найважливішою характеристикою облігації є її дохідність. Розрізняють такі види дохідності: купонну, поточну та повну.
Купонна дохідність визначається відносно номіналу і показує, який відсоток нараховується щорічно власникові облігації. Ця ставка встановлюється згідно з умовами випуску.
Поточна дохідність визначає відсоток, який щорічно одержує власник облігації на інвестований капітал. Вона розраховується як відсоткове співвідношення між річним купонним доходом від облігації і тією ціною, за якою інвестор її придбав. Слід розрізняти дохідність, що наводиться у біржових зведеннях, і дохідність для певного інвестора: у першому випадку використовується поточний курс цінного паперу, у другому випадку у знаменнику записують курс, за яким облігацію купив інвестор.
Повна дохідність характеризує не тільки поточний дохід за облігацією, а й виграш (збиток), що його одержує інвестор, погашаючи облігацію за ціною, вищою або нижчою за ціну купівлі.
Активні операції комерційних банків включають також облік і дисконт векселів.
Вексель - це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання терміну визначену суму грошей власнику векселя.
Якщо векселедержатель зацікавлений у достроковому поверненні коштів, відвернених у розрахунках, він може продати боргове зобов'язання комерційному банку. Вексель передається банку при наявності повного передаточного напису - індосаменту, який означає перехід права одержання платежу по векселю до банка.
За достроковий платіж банк утримує з номінальної суми векселя певну винагороду на свою користь, тобто вексель оплачується із знижкою. Різниця між сумою, яку банк заплатив, придбавши вексель, і сумою, яку він отримав за цим векселем у строк платежу, називається врахуванням або дисконтом.
Нарахування суми дисконту здійснюється за формулою:

де Д - сума дисконту;
Н - номінальна сума векселя;
к - річна ставка дисконту;
n - строк у днях від дня обліку до дня платежу;
Т - максимальна кількість днів у році за умовами договору.
Сума дисконту стягується банком ніби наперед, але зараховується на дохідний рахунок банку тільки після отримання платежу за векселем.
Враховуючи вексель, банк отримує його у своє розпорядження, стає кредитором - векселедержателем з усіма правами і обов'язками останнього згідно з Положенням про вексель.
Інвестиційні операції, як і кредитні, приносять основну частину доходів банку, також підлягають ризикам. Банківським інвестиціям властиві такі ризики:
1. Кредитний ризик. Пов'язаний з імовірністю того, що фінансові можливості емітента знизяться настільки, що він виявиться неспроможним виконати свої зобов'язання щодо сплати основного боргу та доходів по цінних паперах.
2. Ринковий ризик. Випливає з того, що за непередбачуваних обставин на ринку цінних паперів або в економіці привабливість цінних паперів як об'єкта грошових вкладень може бути частково втрачена, внаслідок чого їх продаж стане можливим лише за умови великої знижки.
3. Процентний ризик. Пов'язаний з тим, що зростання чи зниження процентних ставок негативно вплине на різницю між процентними доходами і процентними витратами. Наприклад, зростання процентних ставок веде до зниження ринкової ціни раніше емітованих зобов'язань.
4. Інфляційний ризик. Імовірність того, що ціни на товари і послуги, що придбаваються банком, збільшаться або вартість активів банку буде зведена до нуля через зростання цін.
З метою підвищення доходів, зменшення ризику втрати ліквідності в нинішніх умовах комерційні банки застосовують дійові методи управління інвестиційним портфелем, а саме:
1. Метод короткострокового акцепту. Цей метод відноситься до найбільш обережних. Інвестиційний портфель банку повністю формується з короткострокових цінних паперів (2 - 3 роки), що підвищує банківську ліквідність. Цей підхід доцільний в період зростання процентних ставок. Дохідність тут не розглядається як пріоритетна ціль.
2. Метод рівномірного розподілу коштів. Дозволяє зменшувати коливання в доходах від цінних паперів і, хоча не приносить великих доходів, гарантує відсутність значних втрат.
3. Метод довгострокового акцепту. Цей метод є протилежністю методу короткострокового акцепту. Доцільний в період падіння ринкових норм процента. На практиці є доступною переважно великим банкам, які мають доступ до ліквідних коштів.
4. Метод процентних очікувань. Застосування цього методу пов'язане з прогнозуванням динаміки процентних ставок і спекуляцією на цих змінах.
5. Метод "штанги". Цей метод є найбільш доцільним для комерційних банків. При такому підході основна частина інвестиційного портфеля складається з довгострокових зобов'язань, що врівноважуються короткостроковими паперами, в той час як облігацій з середнім терміном дуже мало або вони взагалі відсутні.
Основним засобом зменшення ризику є диверсифікація вкладень, коли капітал розподіляється між великою кількістю цінних паперів. При цьому цінні папери купуються різних видів, різної якості та з різним терміном погашення. За допомогою диверсифікації неможливо повністю позбавитись ризику, але можна його зменшити.
При диверсифікації рекомендується обмежити вкладення коштів у певний вид цінних паперів в розмірі 10% від загальної вартості інвестиційного портфеля. Коли інвестиційний портфель досягне такого стану, що інвестор забезпечить необхідне досягнення інвестиційних цілей, він вважається збалансованим.