Дипломна робота
на тему:
Проблематика та вирішення художніх образів в романах “Яса” та “На брата брат” Юрія
Мушкетика..
План
Вступ
Розділ І.
Історична достовірність, і художня правда роману "Яса".
Розділ 2.
Морально - етична проблематика роману "На брата брат».
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
В розвитку української літератури останніх десятиліть од¬не з провідних місць належить
історичній прозі. Твори історич¬ного характеру з'явилися у XVІІI ст. у Франції і Англії, а в
українській літературі - у XIX ст.
Історичний роман - це роман, який побудований на історич¬ному сюжеті і в якому сюжеті
відтворюється минула епоха та її діячі. Сюжет будується на документальних Фактах, а
допомагає "оживити" картини минулого життя художній домисел.
Завдання історичного роману в тому, що він повинен перш за все, передати дух даного
часу. Не тільки історичні події та особи повинні бути зображені правдиво, а й картини
приватного життя, обстановка, особливості мислення, мова, вірування, сма¬ки й
уподобання тогочасних людей: речі побуту, одяг, страви мають бути характерними,
типовими для зображуваної епохи.
Допомагають письменникові відтворити ту чи іншу епоху історія, археологія, письмові
документи, вони поставляють фак¬ти, деталі, атрибутику, які зникли з плином часу. Часто
автори звертаються і до етнографії і фольклору, які дають змогу відтворити картину життя
не тільки матеріального, а й духовно¬го.
Потребу знань про минуле обумовлює рівень самосвідомості суспільства. Проте, на жаль,
довгий час ми були позбавлені можливості об'єктивно висвітлювати нашу історію. Все, що
в тій чи іншій мірі пов'язувалась з прагненням народу до са¬мостійного розвитку своєї
держави, ідеєю про окремішність ук¬раїнської нації, самобутність її культури, вважалося
крамоль¬ним, "буржуазно-націоналістичним", а отже забороненим для по¬пуляризації.
Коріння такого ставлення радянської влади до Ук¬раїни, її духовності, історії, звичаїв,
традицій беруть поча¬ток із зловісного указу Петра І, спрямованого на знищення
ук¬раїнської мови і літератури та повну асиміляцію українського народу. 3 того часу
цензурні комітети переслідували україн¬ську історіографію, філософію, писемність.
Особливо репресії посилились після безпрецедентних у світовій історії валуєвського та
ємського указів царського уряду. Сімдесят шків радянської влади позначені ще більш
підступними утисками, що втілювалась вишуканими методами, прикрашались облудними
гасла¬ми про двомовність.
І тільки недавно впали столітні пута цензури й маємо змо¬гу повернутися до історичної
правди, керуючись власними, а не чужими національними інтересами. Зараз історична
проза ба¬гато вивчається, в ній ми бачимо зв'язок різник епох, потребу для сьогоднішніх і
наступних поколінь тих цінностей, які виро¬било людство в минулому.
Кращі історичні твори відзначаються передусім саме постановкою тих соціально-
філософських проблем, які переростають кордони відображуваної доби і набувають
загальнолюдського зву¬чання. Це проблеми добра і зла, слова і вчинку, правдивого і
фальшивого свідчення про свій час, збереження історичної пам'яті як запоруки
майбутньої надії людства, спадкоємність прогре¬сивних ідей, принципів народної морали
естетики.
Ці проблеми вирішуються в багатьох творах сучасних укра¬їнських письменників. До нашої
історії зверталися Р. Іваничук С"Мальви", "Орда"), Р. Федорів ("Жбан вина"), В. Шевчук
("Велесичі"), П. Загребельний ("Диво"), Р. Іванченко ("Гнів Перу¬на"), Ліна Костенко
(."Маруся Чурай") та ін.
Багато творів на історичну тематику знаходимо в творчому доробку Ю. Мушкетика. Власне
і починав він як історичний бе¬летрист, написавши в 1955 р. перший свій роман "Семен
Палій". Наступним був твір "Гайдамаки" (1957 р.) Потім настає тривала перерва - Ю.
Мушкетик переходить на сучасну тематику. Але в 1971 р. Мушкетик друкує велике
історичне оповідання "Смерть Сократа", у 1978 р. - "Суд над Сенекою". Наступний етап -
"Жов¬тий цвіт кульбаби".
У 1984-1985рр. письменник завершує другу редакцію роману "Яса". Мушкетик змальовує
картину цілої історичної доби, прозваної в народі "Руїною". Це був час, коли Україна стає
ареною жорстокої боротьби за сфери впливу між сусідніми державами -Польщею, Москвою,
Туреччиною. Як своєрідний осередок вольності описує автор Запорізьку Січ, з
притаманним її устроєм, побутом і звичаями. У творі не ідеалізується козацьке життя, але
автор підкреслює важливе значення Січі, яка упродовж ряду століть за¬лишалася
вогнищем і головним гальванізатором визвольних рухів і могутнім щитом проти нападів
завойовників.
У рожні Мушкетик піднімає ряд важливий, проблем: незахи¬щеність українських земель,
безперервні агресії зовнішніх ворогів - польських, татарських, турецьких поневолювачів,
бoротьба за владу "маріонеткових" гетьманів, нескінченні міжу¬собні війни. Він не
випадково описує саме добу занепаду та спустошення, бо саме в такі трагічні моменти
відбувалися гар¬тування духу, випробування на стійкість, нагромадження Фізич¬них і
духовних сил для нового піднесення.
На сторінках роману живуть, мислять і діють як справжні історичні особи, так і персонажі,
вигадані творчою уявою авто¬ра. Кожний з них є цікавим і неповторним; для кожного
Мушке¬тик знаходить певну рису, що дозволяє підкреслити індивіду¬альність кожного
персонажа, його герої не просто здійснюють певні вчинки, а й намагаються осмислити свій
час і себе в ньо¬му, замислюються над людським життям і своїм покликанням на землі.
Роман привертає увагу читача простотою і доступністю оповіді, динамічним сюжетом,
романтичними історіями. Він має певний набір притаманних для роману елементів: зрада,
погоні, ув'язнення.
Наступним твором на історичну тематику був роман "На брата брат".
Мушкетик писав про цей твір: "Це, можливо, найкращий мій ро¬ман". У ньому автор
піднімає важливу проблему національної незгоди, яка завжди ставала тим каменем
спотикання, об який розбивалися кращі наміри борців за незалежну Україну.
Центральним персонажем змальовує Мушкетик гетьмана І.Виговського. I пояснює свій
вибір: "Постать Виговського в нашій історії поцінована чомусь дуже неправильно. Навіть в
україн¬ських козацький літописах гетьман трактований, я 6 сказав, не вельми добре. Він
поданий як запроданець, зрадник,, підступна людина. Це абсолютно несправедливо.
Скільки я прочитав різних документів, ніщо цього не підтверджує. Виговський був великим
українським патріотом".
В період гетьманування Виговського особливо загострилося боріння двох напрямків:
Виговський підтримував орієнтацію Укра¬їни на цивілізовану Європу„ в той час як багато
сил тягнуло її в інший бік - бік азіатчини. Виговський намагався побудувати державу, але
це йому не вдалося. У творі Мушкетик намагається пояснити причини такої невдачі:
Затиснення гетьмана з усіх боків, коли кожен хоче стати ге¬тьманом, дістати булаву,
розпорошеність, незібраність нації, відсутність єдності - все це призвело до того, що
справу Вигов¬ського, який переміг своїх недругів, потім під Конотопом блискуче розбив усі
московські війська, через внутрішні супе¬речності й вождизм було погублено.
У романі автор піднімає найважливішу тогочасну проблему - міжусобиці та розпорошеність
українських земель.
Завдання дипломної роботи: розкрити проблематику романів та вирішення художніх
образів.
РОЗДІЛ І.
ІСТОРИЧНА ДОСТОВІРНІСТЬ, І ХУДОЖНЯ ПРАВДА
РОМАНУ "ЯСА".
А на шляху ні міст, ні сіл -
Крім степу, дикої країни
У чорнім обводі лісів.
Лиш де-не-де зубчасті стіни
Фортець збудованих колись
Проти татарської орди.
Безлюдно, скільки не дивись!
За рік приходили сюди
Турецьке військо. Всюди, де
Ступали спагів тих копита,
Так кров'ю вся земля полита,
І зелень довго не росте.
У 1984-1985 pp. письменник завершує другу редакцію свого багатопланового історичного
полоса "Яса". Книга повністю присвячена рідній історії, головним героєм виступає
знаменитий І. Сірко - кошовий Запорізької Січі. Хронологічно рамки роману невеликі,
автор обмежив свою розповідь 70 ІФ. XII ст. Проте, досить часто він робить екскурси в
минуле і тим самим створює цілісне художнє полотно історії України в межах всієї другої
половини XVII ст. Сюжет роману розгалужений, у ньому багато подій і осіб - і тих, що
ввійшли в історію, 1 тих, що створені уявою-автора. Як 1 в кожному багатоплановому творі,
у романі є кілька сюжетних ліній. Кожна лінія розгортається через певний конфлікт, який у
творі розвивається у ряді подій.
Роман змальовує картину цілої історичної епохи в житті українського суспільства; від
Січовик козаків» голоколічників» навколосічових - гніздюхів» селян» відносно вільних і
селян закріпачених» до козацької старшини і гетьманів. Дія роману не раз переходить із
Запоріжжя в гетьманські покої.» із обложеного турками Ладижина в глухий степовий хутір і
в хату подільського селянина.
Матеріалом художнього аналізу виступає найскладніша доба в історії нашої землі, так
звана Руїна, коли Україна роздиралася у взаємознищувальній боротьбі і яка відкинула й
далеко назад у культурному і державному становленні. Це була доба» позначена
безперервною агресією зовнішніх ворогів -~ польських» татар¬ських, турецьких
поневолювачів» яких надили привільні землі над Дніпром і Бугом з їхніми працьовитими
людьми. Це були часи української "смути"» особливо тяжкої на Правобережжі, яке
внас¬лідок сваволі ворогуючих між собою гетьманів і старшинських груп, а потім, за
Андрусівським перемир'ям 1667 року між Росією і Польщею, на досить довгий час
Фактично відпало від основної частини української землі. Правобережжя стало краєм
руїни і крові, полем зухвалого міжнародного розбою і згубних внутрішніх усобиць.
Нескінченні напади і навали татарських орд, турецьких армій» військ шляхетської Польщі
призвели до того, що сотні тисяч українських жінок, дітей, чоловіків було взято в ясир, а
ще більше число було вбито.
На Правобережній Україні менше потерпіли від іноземних на¬вал, але тут посилювався
феодальний гніт. Козацька старшина, добиваючись привілеїв, ставала на шлях
поступового обмеження особистих прав і привілеїв рядового козацтва та селянства. Всі,
починаючи з гетьмана і закінчуючи сотниками, прагнули, в першу чергу, зміцнити
матеріальні основи свого привілейованого становища - розширити і закріпити за собою
земельні багат¬ства, посісти домінуюче місце в ремісничо-промисловій сфері і торгівлі.
З іронією говорить Мушкетик - про великі державні клопоти гетьмана і старшини: аби
втриматися на високих урядах, аби по¬воювати один одного. Ніхто з гетьманів не може
принести ко¬ристі своїй країні. В обох вражає майже цілковита відсутність турботи не
лише про інтереси "посполитого" низу, а й про долю України як державного,
національного і географічного цілого.
З одного боку, гетьман Правобережної України II. Дорошенко, одержимий нестримним
владолюбством, складає окроплені кров'ю угоди то з польським королем, то з кримським
ханом, доки не стає, зрештою, підданцем турецького султана, напустивши на Ук¬раїну
його грабіжницькі орди.
З другого боку, гетьман Лівобережної України І. Самойлович, який у своїх стосунках з
царем був лише найслухнянішим васалом. Гетьманська булава, крім уособлення влади,
була для нього ще й своєрідним магнітом, що притягував коштовності. Хитрий і цинічний,
він був заклопотаний щонайперше власним збагаченням, збільшенням своїх володінь та
зміцненням особистої влади.
Характеризуючи цих персонажів, Мушкетик пише:
«Після сильного волею Хмельницького і могутніх соратників його надійшов час
розважених, поміркованих Самойловичів та До¬рошенків. Тепер на вищі сходинки перлася
сірість, а часом міцно перехована підступність та хижа хитрість, вони єдино мог¬ли
доскочити влади та триматися при ній. Вони привчалися жита чужою волею та чужим
розумом, віддатися в повну покору тим, кто сидів ще вище».
Таким чином, урядує сірість. І це закономірно: в періоди, коди піднесення боротьби з
якихось причин поступається застоєві, на поверхню життя спливають саме такі невиразні
"ніякі" постаті. Як пише автор, настає час сірий гетьманів, які вище інтересів свого народу
ставлять дрібні власницькі інтереси.
Самолюбивим гетьманам у романі протиставляється Запорізька Січ. Відомо, що з часу
свого виникнення (XVI ст. ) вона відігра¬ла значну роль в історії українського нагоду,
була могутнім щи¬том проти нападів татарських і турецьких завойовників. У романі автор
описує дійсний історичний факт - похід на Крим, під час якого загін козаків зайняв Кафу
та інші міста, визволив багато невільників.
Описуючи козаків, Мушкетик намагався найбільш точно відтворити устрій, побут і звичаї
на Січі. Так, вищим органом влади тут вважалася загальна військова рада, у якій мали
пра¬во брати участь всі козаки. Виконавчі Функції належали спеці¬альному органу
старшинської адміністрації, так званому Кошу, очолював який отаман з найближчими
помічниками обозним, військовим писарем, суддею та осавулами. Найбільшим законом на
Січі був козацький звичай, на ньому було засноване все її буття: порядок, способи бою,
честь і посмертна слава.
"А що писані закони завжди можна переписати по-новому, не¬писані непорушніші за них.
Були в козаків і писані закони, знали вони і закони сусідніх народів, але мудростями з них
козаки послуговувалися не вельми часто".
Займалися на Січі рибальством, бджільництвом, мислив¬ством. Постійно діяли ремісничі
майстерні (зокрема, по виготов¬ленню та ремонту зброї). Запорожці забезпечували себе
морськи¬ми чайками, різної величини та призначення, рибальськими суд¬нами.
Описуючи запорожців, автор прагнув показати і моральні якості, зокрема такі, як вірність
товариству і безкорис¬ливість. Це ми бачимо у молитві козаків перед походом.
Скарай мене, боже, тепер і потім, якщо я покину в біді то¬вариша і кинуся до втечі, щоб
урятувати власну душу. Присягаю Господу Богу і перед святим Євангелієм, що, будучи в
нинішньо¬му поході з кошовим отаманом та іншими старшинами при побитті ворога і, де
трапиться, здобичі військової не приховаю, купно з усіма стоятиму в бою і купно вернуся
на Чортомлик".
Як пише Мушкетик, на Січі знали і любили пісню.
Розчулити співом козака нічого не варто. Козак може зап¬лакати з співчуття до
наймолодшого з трьох братів,, які втіка¬ють із турецької неволі, і до старенької неньки, що
споряджає в далеку дорогу сина і пройнятися мукою вдовиці, яка в самотині оре свою
ниву. Козака неважко" й розгнівати, і підняти піснею до найвищої звитяги, а також
розсмішити й повести одчайдушний вогнистий танок".
Описуючи Запорізьку Січ з часу свого виникнення, автор підкреслює, що вона вважалася
осередком вольності, сюди втікали з Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя і навіть
Східної Галичини та Закарпаття. Проте, як пише Мушкетик, хоч тут і бу¬ло набагато
більше волі, йшли сюди не всі. Тим, у кого десять пар волів, сюди втікати нічого, вони не
покинуть своєї десяти¬ни, оратимуть до сьомого поту, більше втікала безземельна
сіро¬ма, всякий ремісничий люд, що розорився.
Ішли ті, хто шукав правди і волі. Проте Мушкетик не іде¬алізує "козацьку вольницю",
говорячи, що не з самих беззасте¬режних лицарів складався тутешній люд - траплялися
серед ко¬заків і пронизливі та хитрі, користолюбиві і зрадники. Були і людці, які прийшли
на Січ не рідну землю захищати, а погуляти. І так прогайновували життя. Догулювали до
старості, помирали, не залишивши по собі ніякої пам'яті, ніякої слави.
Ішли й броварники, крамарі - ставили ятки над Чортомликом, часом оббирали козаків до
нитки і на тому багатіли. Опи¬сує автор і голоколінчиків, які ставали до праці за плату і
не ходили в походи.
Побут січовиків нерідко був дуже злиденним: гетьман перек¬ривав шляхи, затримував
валки з провіантом, аби Січ підтинав голод. Взимку і восени, свідчить автор, діймала
запорожців сирість, у половини з них були хворі суглоби і чимало козаків вихаркували з
легенів туман разом з кров'ю. Це не якісь при¬роджені вояки, хоч і були оборонцями
рідної землі і ходили в військові походи, добре знали військове ремесло і мали багато
військових хитрощів. Просто був такий час. Козаки знали, що ця земля може родити
пшеницю, але зараз вона існувала для то¬го, щоб доганяти і втікати, заступати справжнє
поле, на якому ще виростає пшениця і трудяться люди.
Можна сказати, що Запорізька Січ з її волелюбними традиці¬ями і демократичним
внутрішнім правом була впродовж двох століть незгасимим вогнищем антифеодальної і
національно-виз¬вольної боротьби українського народу.
Багато перемог здійснили запорожці завдяки чудовим військовим здібностям свого
кошового отамана L Сірка. Як го¬ловному персонажу, йому приділяється в романі основна
увага: з ним пов'язано найбільше епізодів; значно докладніше описано його вчинки,
поведінку, передано настрої й переживання, думки і мрії. З історичних джерел дізнаємося,
що до останнього часу місцем народження І. Сірка вважалась слобода Марефа на
Хар¬ківщині. Однак не виключено, що його справжнє місце народжен¬ня могло бути
Поділля СЮ. А. Мицик показав, що наприкінці 50-х на початку 70-х pp. цей край займав
особливе місце у житті кошового отамана). Досить добре відомі лише деякі факти його
біографії. Був одружений, мав двох дочок і сина С за фольклорними джерелами - двох
синів). Народна дума розповідає, що Петро загинув десь за річкою Тором, а Роман помер
удома на очах матері. Точно відомо, що Сірко був неписемним.
І свої і чужі, друзі і вороги - всі відгукувались про І. Сірка як про людину з чудовими
військовими здібностями. Ук¬раїнські літописці Самовидець, Граб’янка. Величко називали
йо¬го сильним ватагом, славним кошовим отаманом, а українські історики порівнювали
його з Чингізханом чи Тамерланом. Татари називали Сірка урус-шайтаном, тобто руським
чортом. Турецький султан, якого постійно турбували набіги L Сірка в Крим, но¬гайські
степи, походи на Чорне море» видав фірман про моління в мечетях про загибель І. Сірка.
Завдяки своїм неабияким особистим якостям, він завоював ве¬лику популярність серед
широких верств козацтва. Брав участь у Визвольній війні українського народу XVIІ ст. і
вперше його ім'я в історичних джерелах згадується під 1653 р.).
Активну роль у політичному житті України Сірко почав відігравати лише у другій половині
50-х рр. ХVІІ ст., будучи вже вінницьким полковником. Брав участі, у козацьких походах на
Крим.
В 1663 р. І. Сірка вперше обирають кошовим отаманом За¬порізької Січі, його діяльність
припала на дуже складний і су¬перечливий період історії. Це був час боротьби за владу в
Укра¬їні маріонеткових гетьманів, час найбільших вторгнень на її землі польських,
турецьких і кримських володарів, час най¬більших в усій історії українського народу
визвольних рухів та наступу царизму па автономні права Гетьманщини.
Як кошовий отаман. Сірко упродовж десяти літі) спілкувався з багатьма відомими людьми
свого часу. Січ неодноразово приймала послів царя і польського короля, вела переговори
з ту¬рецькими і кримськими гетьманами і польськими політичними дія¬чами, царськими
воєводами і кримськими мугзами.
Два з половиною десятиріччя Сірко боронив рідну землю від ханських орд і майже ніколи
не зазнав поразки (явище у світовій історії унікальне). Він провів близько ста походів
козаків у Крим і ногайські улуси, давав відсіч ордам, що вдиралися на територію України.
Запорожці під його керівництвом вели розвідку в степу та пониззі Дніпре,, влаштовували
засідки біля переправ та обіч шляхів,, чатували на "морських" розливах, громили орди, які
по¬верталися у Крим з полоненими і здобиччю.
У побуті Сірко до аскетизму був скромний, жив у курені, їв разом з козаками з одного
казана, носив, як і всі, простий одяг, Історики вважали, що за своїми спартанськими
звичками нагадував кошовий київського князя Святослава.
Остання військова акція, пов’язана з іменем уславленого кошового, - похід 1680 р.
Напередодні І. Сірко надіслав спеці¬альне звернення донському козацтву, запрошуючи
побратимів до спільного походу на Кримське ханство. Це був останній доку¬мент Сірка.
Невдовзі він тяжко занедужав і поїхав із Січі за десять верств на пасіку в село Грушівку.
Помер і серпня 1680 р.
Ще за життя Сірка про нього ходили легенди, про його под¬виги звучали пісні і думи.
Знаменитий лист - пародія козаків султанові Оттоманської Порти, невідомо коли і ким
створеної, народна пам'ять пов'язує саме з цим легендарним кошовим.
Змальовуючи Сірка, автор мало відходить від історичних ре¬алій. Сірко змальований як
хоробрий, відважний воїн, який "со¬рок літ не випускав з рук шаблі", "був пронизаний
всіма вітрами, шагами й дощами, стріляний і рубаний по всіх сторонах. Він енергійний і
непосидючий". "В курені та канцелярії він нудьгував і намагався якомога швидше
вирватися звідти, його душа прагла руху, бою, лету. Він летів на всі поклики і рубав¬ся на
всіх вітрах".
На війні Сірко був самовіддано хоробрий і на диво винахід¬ливим: умів э десятками козаків
розбивати сотні ворогів, а сотнями молодців перемагати тисячі неприятелів.
В його голові завжди крутилися всякі химерії: загадував плести велитенські, котрі б
порятували Січ од голоду, сіті, ставити на човнах не по одній, а по дві щогли. Придумав
збуду¬вати човен потайний, щоб плавав він під водою, а над водою стриміло б тільки
жлукто, крізь яке спостерігав би дозорець,, і хоч в козаків нічого не вийшло, його
придумка сповнилась по-іншому. Вони просто перекидали човна й притоплювали його
грузилами. Дихаючи тим повітрям, що в човні, йшли по груди в воді. А потім враз виринали
перед носом у турків. Так розкле¬пували ланцюги, так знімали сторожу біля фортець
понад річка¬ми.
Як отаман відчував себе Сірко відповідальним за все січо¬ве братство. Він беріг козаків в
походах і в бою, не давав об¬дурити лихваря та корчмаря, встановив тверді порядки на
крам-базарі. В сутяжництві з січовиками лихварів завжди ставили на сторону козаків,
наказував заплатити з військової скарбниці, або віддавав у заставщину власні гроші. Тому
запорожці любили Сірка, вісім шків поспіль вони обирали його своїм кошовим отаманом.
Проживши все своє життя на війні. Сірко водночас відзна¬чався великодушністю і
рідкісною безкорисливістю,, тому ніколи не переслідував слабкого ворога, а після війни
ніколи не брав собі військової здобичі.
Як пише Л. Федоровська, цей природжений воїн постає на сторінках роману достеменною
"січовою кісточкою", живим втілен¬ням кращих, традицій і звичаїв козацької республіки.
Проте, змальовуючи свого героя, Мушкетик не прагне показа¬ти Сірка як відчайдуху-
зарізяку, а акцентує увагу на чисто людських рисах його характеру. Тому менше зображує
його в боях, більше в мирних справах і роздумах.
Хоч ця людина і дуже енергійна і рішуча, проте з його об¬разом в романі майже постійно
сусідить задума.
Вже при першій його появі в романі, щойно було відігнано в степ татарський загін,
читаємо авторську ремарку:
Сидів замислений, суровий, дивився на степ. Про що його думи - про бойові плани і заміри,
про ворожі підступи? Ні, Сірко думає про своїх козаків про вартівничого Сироватку і його
сина, про степ, про саме життя". І так буде часто в романі, лише змінюватимуться
предмети його задуми.
Він може роздумувати над людським життям:
"Людське життя - як пороги, переплив один, не встиг зітхну¬ти, а вир уже несе тебе до
іншого - й пильнуй, козаче, а то розтрощать об скелі. Жодна людина не знає, скільки в неї
попереду порогів, та, може, це й на краще» над людським щастям:
«Не вбачав суті буття людини в бочках меду, в казанах каші, м'яких пуховиках. Не
понесемо із собою медів і не поволочи¬мо пуховиків. Щастя твоє в тобі самому. В Божій
красі, в плавнях, високому небі, гострому помаху шаблі, голубій ясі пе¬ремоги,, в думці про
те, що прожив чесно, звершив для товарис¬тва, для рідного краю все що міг».
За словами Л. Новиченко, у вдачі Сірка поєднані військова суворість, схильність до задуми
і глибоко приховане тяжіння до мирного життя (Я сам помилявся, - признається він своєму
джурі, гірко помилявся, коли думав, що вінець нашого життя - отут. А хто ж посіє жито, хто
посадить сад, хто розкаже дітям казку).
У романі вдача Сірка швидше орієнтована ш творення, а не на руйнацію. Він розуміє, що
ненависть осліплює, любов дає здатність до загального добра.
"А земля наша, рід наш - із жита і вишень. Жито - бо жит¬тя. Та й не можна жити тільки
однією ненавистю. То страшні лю¬ди, які живуть нею. Жити треба любов’ю».
Змальовуючи Сірка, Мушкетик не. раз показує його розм'якшеність серед краси рідної,
природи.
Скільки то принад несе весна. Неймовірно гарна вже сама по собі оця пора. Тільки треба
вміти побачити те. Колись він того не бачив. А зараз вловлює кожен порух весни. Вона
зігріває щось у його душі, з нею починається якась нова п'ядь його життя, вже, звичайно
не найкраща, а все-таки наповнена тривогою і надією».
Автор наголошує, що ця людина, пройшовши через багато вип¬робувань, зазнавши багато
болю, не зачерствіла душею: серце його не взялося злобою не закололо байдужістю.
"Душа кошового присохла струпами, але під тією шкарубливістю лежала така любов,
доброта та щирість, що тому, хто до неї добувався, вистачало її на все життя".
Найважчим ударом у житті отамана була втрата синів. Смерть дітей сприйняв як нове
випробування долі. Не зламався і не замкнувся в собі. Іноді так буває, що горе стає
гординею людини, вона й на світ дивиться тільки крізь нього й починає думати, ніби воно
дає їй щось більше, якесь потаємне право. Він не прагнув того права. Просто воно
просвітило його жорсто¬кою, але глибинною мудрістю, і те не заважало йому жити й
прий¬мати людей, як сприймав і раніше, хіба що трохи суворіше.
Боротьба, життєві поразки не зламали його, не погасили отих живих, проникливих вогників
у зіницях очей, не спили анергії. Проте надпили життєлюбства, навіяли в голову нових, не
знаних раніше думок.
Все життя обороняє Сірко рідну землю з шаблею в руках, проте розуміє, що тільки на
шаблі надіятись замало, «І словом можна досягнути більше, ніж шаблею". Тільки треба
знати таке слово, яке б зрозумів і прийняв у серце кожен. Тому і дає певний кошт у
Київську колегію.
"Нехай ростуть наші діти розумні,, може намислять своєму краєві долю ліпшу, ніж ми
змогли завоювати шаблями".
Можна сказати, що Сірко був людиною чесною, яка не запля¬мувала себе ні корисливістю,
ні жадібністю, ні продажністю, що був людиною простою і доступною в поводженні, далеко
від усякої пики і погордливості. Він був справжнім патріотом, кот¬рий безмежно і свято
любив свою Батьківщину:
"Я так люблю її, мою Вітчизну, що готовий мучитися за неї довіку".
Своєрідним антиподом Сірка виступає гетьман Лівобережної України Самойлович.
Мушкетик змальовує їх як двох неприми¬ренних ворогів. Надто круто сходилися і
розходилися в житті їхні дороги. Проте, всі суперечності між ними не були
супереч¬ностями двох різних за характером людей. Вони мали глибше ко¬ріння і
своєрідно відображали різні погляди на суспільно-політичні процеси, що відбувалися на
Україні. Як уже згадувало¬ся, козацька старшина, добиваючись привілеїв, ставала на шлях
поступового обмеження прав рядового козацтва. Запорізька Січ розглядалася
українськими гетьманами як осередок вольності, а Кіш Війська Запорізького - як
небезпечний суперник у боротьбі за домінуюче місце у політичній сфері. Незалежний і
непокірний, Сірко став небезпечним ворогом владолюбивого Самойловича.
Самойлович Іван Самійлович походив з сім'ї священика. Службу в козацькому війську почав
у 60-х pp. ХVІІ ст. сотенним писарем, згодом був сотником, наказним полковником і
полковни¬ком Чернігівського полку, генеральним суддею. В 1672 році його обирають
гетьманом Лівобережної України. Очолював козацькі полки під час боротьби проти
турецько - татарської навали 1877-1678 рр. на Україні. Після невдалого походу російсько-
українського війська, козацька старшина, невдоволена само¬владністю і користолюбством
Самойловича, звинуватила його в зрадницьких стосунках з кримським ханом і звернулась
до царсь¬кого уряду з проханням усунути його з гетьманства. В липні 1687 року
Самойловича було заарештовано і заслано до Сибіру.
Добро для своєї Батьківщини, а головне для себе гетьман вбачав у цілковитому
підпорядкуванні Москві.
Був одним із найбільших землевласників Лівобережжя. У різних районах йому належали
млини, цехові майстерні, рудні, ґуральні, підприємства, що виготовляли полотно і селітру,
йо¬го представники здійснювали значні торгові операції па ярмар¬ках і торгах України і
центральних районів Російської держави. Збагачувались як родичі гетьмана, так і його
найближче оточен¬ня.
У романі автор описує Самойловича як людину замкнену, пох¬муру, яка за все життя не
відкрила нікому ні душі, ні по¬мислів.
"Він не любив ніяких забав, ніяких грищ, ніяких пристрас¬тей, не знав сліпого ризику і не
приймав не виваженого до кінця рішення. В житті треба бути обачним - плисти повільно й
обережно і тільки по тихих водах".
У гетьмана, - як пише Мушкетик, - все розплановано напе¬ред, все розраховано по
поличках". Мета його життя - вгору і вгору.
"Він ніби не жив. Інші жили, а він ліз по щаблях. Кожен з них - видивлений і вивірений,,
гетьман завжди сягає наперед оком і розумом. Знає гаразд,, кому яке треба сказати
слово, з ким і скільки випити, де удавати простака, а де - покривджено¬го мудреця".
Розумний і розсудливий Самойлович досягає верхніх щаблів влади не особистою
хоробрістю і не воєнним талантом: ''битв не вигравав. Фортець не брав, за море на
байдарках не ходив..." Автор створює образ хитрого політика, який піклується тільки про
власну кар'єру і збагачення.
Самойлович - маріонетка в руках царя, слухняний васал С хай інколи й "собі на умі"). Це
яскраво засвідчує той факт, що обидва сини його в північній столиці, де щомиті
засвідчу¬ють своїм мешканцям гетьманову вірність цареві.
Характер гетьмана розкривається у чисельних діалогах і мо¬нологах, а також через слова
інших персонажів і самого авто¬ра. "До гетьмана без сукна не йди" - перешіптувались в
Кора¬нах. "Гетьмановим золотом можна встелити дорогу до раю" - гово¬рили козаки.
"Залив золотом вуха, насунув на очі чорну шапку, не чує й не бачить, а може й не хоче
бачити, що погибель іде всьому краєві".
Мушкетик змальовує гетьмана,, як людину, в полі турбот якої не добро рідної землі і
народу, а власні інтереси і амбіції.
Багато уваги у романі приділяє автор гетьману Правобережної України П. Дорошенку.
Дорошенко був помітною фігурою свого часу Син козацького полковника, онук гетьмана,
він тісно співпрацював із Хмельницьким і обнімав важливі посади при Виговському й
Тетері. В 1666 зо. він стає гетьманом.
Дорошенко виступав за об'єднання розчленованих кордонами українських земель під
булавою одного гетьмана. Це була при¬ваблююча ідея для різних категорій населення.
Але політичні методи її досягнення він вибрав неправильно. В своїй діяльності він відійшов
від рішень Переяславської ради 1654 р. і прагнув опертися на військову силу султанської
Туреччини й Кримського Ханства. Це була помилка гетьмана бо цим рішенням він,
фактично, відкрив ворота на українські землі турецьким за¬войовникам.
Поруч з історичними особами в романі живуть 1 діють вига¬дані персонажі: Лаврін
Перехрест, Мокій Сироватка, брати Гук, Марко Ногаєць, Килияна та ін.
Всі вони - носії певних моральних рис, що розкриваються че¬рез конкретні історичні
обставини та життєві ситуації. Так Лаврін Перехрест втілює всі ті високі моральні якості,
які", я& думку автора, повинна мати кожна людина. Мушкетик виділяє його
безкорисливість і щирість, чистоту і благородність.
"Лаврін - немов розумна доросла дитина з ніжною і допитливою душею. Вабить його все
красиве та гарне: сумовиті вечорові співи біля багаття, баскі коні, мальовані ясними
фарбами картини в церкві та на дверях куреню. Він і сам ясний лицем і щирий помислами.
Сорочка ш Лаврінові завжди чиста, контуш - охайний. І при тому не скупердяй,, не
труситься ні над шелягом, ні над алтином. Гордий. Очі в Лавріна непоступливі і погляд
твердий. Все заховано всередині, взято па міцні защепки".
Зовсім іншим змальований Марко Ногаєць - маленький, круг¬ленький, як гарбуз. Крутий в
плечах, міцний статурою, вертля¬вий, як дзига. Ніс у нього пиптем, очі вузькі, неначе
прорі¬зані різачкою, й веселі та хитрі, часто усміхнені. Безжерний і штукарний, кепкував
однаково з інших і з себе.
Описуючи характер Марка, Мушкетик поступово розкриває ті негативні риси його
характеру, що приведуть персонажа до зради і морального падіння:
«Марко був веселої вдачі, але ту веселість часто використо¬вував свідомо. І жарт його не
йшов вище приступця, на якому стоїть хтось можніший і владніший'', ''його жарт має мірку,
а відтак не раз - розрахунок одночасно", "вмів Марко і обдурити, прикинутися овечкою,
підлеститися й несподівано викинути тако¬го фортеля, од якого в січовиків очі на лоба
лізли'', "міг ос¬міяти будь-чий ганж. Коли допікав до живого, аж ніби почував радість".
Також цікавими персонажами в романі є брати Гук. їх доро¬ги розходяться ще в дитинстві,
коли чума забрала батька, а мати померла з горя. Митрофан потрапляє на Січ, де згодом
стає підписарем, а Ждан - в гетьманські покої світити і гасити свічки. Брати не схожі між
собою"» Митрофан - "білолиций, червоновусий, ставний, просто-таки красень". Ждан -
"високий, як жер¬дина, довгошиїй, прищуватий, маслакуватий, ще й вирлоокий, негарний
на взір, зате чуприна буйна, ще й кучерями».
Проте несхожість помічаємо не тільки в зовнішності, брати різні і за характером: красень
Митрофан - хитрий і користолюбивий, непоказний Ждан - чесний і роботящий.
Вже при першій зустрічі між братами спалахує неприязнь, яка потім переростає у
ворожнечу.
«Ждан здогадувався, що оцей гарнющий з вигляду, оцей козак--чорт ненавидить його
смертельною ненавистю, як усі чорні душі ненавидять душі світлі вже за одне те, що вони
світлі.»
Брати не часто зустрічаються, проте при зустрічах завжди сперечаються, не можуть
знайти порозуміння. Для Ждана, який спочатку гордився братом-запорожцем, навіть
потай заздрив йо¬му, важко усвідомлювати, що Митрофан стає зрадником.
«... він сумно і гірко дивився на брата, йому аж не віри¬лось, що це його брат, шукав в
серці якоїсь краплинки, якоїсь брунечки, котра б розкрилась братерською любов'ю, й не
знахо¬див". Дізнавшись, що Митрофан зрадив гетьмана і січове товариство. Ждан сам
вбиває брата.
Ще один персонаж заслуговує на увагу читачів - Мокій Сиро¬ватка. Ним автор відкриває і
завершує роман. Битий-перебитий життям, самовідданий і трохи лукавий, скромний у
потребах і вразливий серцем, непоказний, а часом і нужденний з вигляду, немолодий,
нещасливий. Таким посідає перед нами Сироватка. Він самотній у цьому світі, там у
холодному степу довгий час гріють невиразні надії на тику старість біля сина, на внуків, на
ласку, проте після смерті Лавріна в ньому ніби вмирає якась найясніша часточка
