ПЛАН
Вступ с. 2
1.1 Теоретичні викладення менталітету, його носії, вплив і формування. с. 3
1.2 Підсумок 1.1 і передмова до 2.1: с. 7
2. Історичне становлення Української державності у ракурсі: особливості історичного надбання ментальних рис представниками різних регіонів, історія культурного і національного розвитку (історичні культурно-політичні нариси); с. 8
2.1 Східна Україна у складі Російської імперії с. 8
2.2 УСРР, колективізація, індустріалізація, українізація 20х, демографічна політика 60х, розпад СРСР с. 12
2.3 Західна Україна у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини с. 18
Новітня русифікація 60х-80х рр. с. 20
3.1. Етнополітичні проблеми українського народу на тлі ментальних особливостей, їх геополітичні акценти. Висновки с. 23
Післямова с. 28
Додаток с. 29
Литература: с. 31
<ПРОПУЩЕНИЙ ТЕКСТ>
1.1. Теоретичні викладення менталітету, його носії, вплив і формування.
Менталітет - результат культурного розвитку нації, етносу, групи чи особистості на терні сучасної цивілізації і водночас глибинне, джерело розвитку культури, як системи історично розвиткових надбіологічних програм життєактивності, що диференціюються на чотири складові залежно від того, який соціальний досвід вони зберігають, транслюють (від покоління до покоління) та генерують, забезпечуючи відтворення та зміни соціального життя в усіх його основних проявах. Таке розуміння культури дало змогу побудувати своєрідний методологічний квадрат основних складових-носіїв культури – програм поведінки, діяльності, спілкування і вчиняння. (рис 1.)
Рисунок 1.
Його наукову достовірність підтверджують, з одного боку, сучасні дослідження з філософії і теорії культури[10]. З іншого - вчинковий підхід у сучасній психології[1, 9]. І хоч культура не тотожна суспільству, все ж саме вона „пронизує всі без винятку стани соціального життя, і немає жодного соціального феномена, який був би ізольований від виливу культури, не ніс би на собі відбиток такого впливу [1. c. 14-16].
Разом з тим справедливо стверджується, що культура надбудовується над структурами життя у вигляді складних систем над і позавітальних орієнтацій.
Нетотожність, а почасти й антагоністичність культури і життя на порядок денний людської історії поставила гуманістичний принцип цінності як людської особистості та її життя, так і світопобудови нації, етносу. Саме за національністю, як стверджував Микола Бердяєв, стоїть вічна онтологічна основа і вічна ціннісна мета [3, с. 162-164]. Звідси перспективним видається розуміння культури як специфічно національної парадигми життєтворення, а етногенезу як процесі культуротворення.
Відсутність наукової тематизації цілісного життєвого процесу, як слушно зауважує Борис Попов, суттєво утруднює вивчення народної ментальності, оскільки цей пласт культури породжений життєвими циклами людей, їхнім вікуванням. Теоретичне осмислення "мовчазних", переважно невербалізованих, структур ментальності ускладнюється ще й тим, що методологія, категоріальній апарат для розв’язання даної проблеми перебувають на стадії становлення [4, с. 6-8].
Очевидно, що науково-змістовому осмисленню цього феномена протистоїть тотальна сенсорно емпірична плинність буденного життя, особливо в аспекті сукупності типових для окремого етносу програм поведінки і життєтворчості, світобачення і цілепокладання. Менталітет, не маючи чіткої структури, увесь час зникає як предмет наукового осягнення. Крім того, оскільки ці програмні взірці реалізуються і транслюються між сучасниками і генераціями етносу здебільшого через психологічні механізми наслідування та імітації, то ментальність почасти виявляється у формі колективного несвідомого, тобто як явище критично неосмислене, нерефлексоване етнічним загалом, який здебільшого вчинково діє й соціально утверджується за звичками, звичаями, передсудами канонізованими і віруваннями. [1.c. 21]
Зазначені наукові узагальнення становлять важливу частку концептуального підґрунтя нашого дослідження культурно-психологічних параметрів української ментальності.
До основних пластів наукової інтерпретації української ментальності відносять:
- історико-державний: ментальність є проекцією воєнно-політичної історії України;
- геокультурний (соціокультурний): народна ментальність характеризується, як наслідок природних та культурних умов історичного життя української нації;
- історико-археологічний: риси української душі виводяться з географічних особливостей просторово-часових координат проживання народу;
- історико-філософський: етно- і націогенез підлягає осмисленню та інтерпретації засобами філософствування;
- літературно-художній: еволюція властивостей українського духовного загалу фіксується за визнаними творами письменників;
- соцієтальний: ментальність структурується за особливостями психокультури українського соціуму як Цілісності (риси, стани і процеси соцієтальної психіки);
- соціально-психологічний: властивості та особливості національної ментальності та української душі підлягають науковій інтерпретації з огляду на те, як люди сприймають, взаємодіють і розуміють одні одних у малих і великих групах, етнічних, національних та інших континентальних спільнотах;
- фольклорно-етнонаціональний: моделі психосоціальних особливостей українців одержуються шляхом(методом) інтерпретації фольклорних текстів та етнографічних знакових систем;
- описово-експертний: професійний опис і кваліфіковане оцінювання українського народу в ситуаціях статики і динаміки міжетнічних та міжгрупових контактів упродовж історії;
- описово-іноетнічний: використання історичних пам’яток з описами українців, які зробили іноетнічні спостерігачі;
- психолого-педагогічний: пояснення українського характеру через усуспільнені способи (форми) відтворення нових поколінь українців, передусім засобами освіти, національного виховання, сімейного, шкільного, виробничого навчання;
- ситуативно-повсякденний: вивчення способу життя народу, типових форм його повсякденна як реалізації його духовно-творчих потенцій.
Узагальнене пояснення ролі впливу цих пластів походить з ХІХ ст. політичної філософії МакІнтайра. Так МакІнтайр і інші представники коммунітаризму стверджують, що ідейні змісти індивід набуває від соціуму і вони зумовлені способом життя суспільства.
Ментальність - не філософські, наукові чи естетичні системи, а той рівень суспільної свідомості, на якому думки невід’ємна від емоцій, латентних звичок і прийомів свідомості.
Менталітет - квінтесенція культури народу, категорія не лише психологічна та культурологічна, а й соціальна і навіть моральна. Саме у цьому пізнавальному контексті виняткової актуальності набуває дослідження української ментальності як амбівалентного, суперечливого феномена стабільного історичного руху нації, обріїв її цивілізаційного самоутвердження і духовного розвитку.
Ментальність, утримуючи важкофіксовані витоки культурно-історичного поступу народу, життєво поєднує, здавалося б, несумісне – високораціоналізовані форми свідомості (ідеологія, наука, Церква тощо) і світ людських несвідомих структур та неозначених культур них кодів, що зумовлюють спосіб життя представників певної спільності.
Психологічний портрет українця, мов вишитий рушник, відображає незвичайну гаму кольорів і відтінків, почасти суперечливих і взаемонеприйнятних. Передусім це пояснюється цілком придатними і водночас суворими природними умовами життя, з іншого - географічним розташуванням „праукраїни” на карті Євразії, як перехрестя доріг цивілізаційного розвитку народів, центру їхнього матеріального і культурного взаємообміну. Ми, безперечно, народ західної культури, хоч при цьому великою мірою транслювали східний досвід у практику власного життя. [1, c. 40-49].
Тепер означимо функціональний простір ментальності:
1. Поглиблює взаєморозуміння людей; полегшує кооперацію діяльності, групове співжиття, сприяє адаптації особистості до склавшись умов соціуму;
2. Дає змогу відрізнити „своїх” від „чужих” за символами, ознаками, етикетом; формує образ „Ми”: „Ми – людство”, „Ми – нація”, „Ми – громада”;
3. Етнонаціонально інтерпретує загальнолюдські норми і цінності;
4. Гуманізує і естетизує взаємовідносини між групами людей та окремими індивідами у середині спільного ментального простору; дає спільне емоційне розуміння; сприяє психологічному комфорту і скорочує соціальну дистанцію між людьми; наближає очікувані поведінкові акти до реальної поведінки; допомагає зрозуміти тонкощі духовного життя нації;
5. Плекає національну свідомість, патріотичні почуття, героїзм; сприяє суверенності колективної (національної свідомості); розвиває слово мовлення як культурний орган і природний продукт;
6. Визначає соціальний характер розвитку етносу у функціонуванні, розвитку і практичної дії; обумовлює змістовне наповнення ідеалів і вартостей на етнонаціональному рівні. [1, 2, 4]
<ПРОПУЩЕНИЙ ТЕКСТ>
У 20х-30х роках Чехословаччина залишалась єдиною післявоєнною демократією Центральної Європи, тому ставлення до українського населення на її території було кращим, ніж у Польщі і Румунії. Закарпаття в чехословацькій державі було окремим адміністративним краєм, що офіційно називався Прикарпатською Руссю, а згодом Прикарпатським краєм (12,628 км.кв., 725,350 чоловік). Свої культурні потреби українське населення мало можливість задовольняти в повному обсязі. Чехословацький уряд лише не погоджувався на надання автономії краю. Край залишався переважно аграрним і економічно відсталим. Урядом проводилась політика певної політичної дискримінації українців. [13, c. 282; 14 c. 107-112]
<ПРОПУЩЕНИЙ ТЕКСТ>
Критичний стан склався в культурі. Більш як половина українських театрів ставила вистави російською мовою. В репертуарі, наприклад, Українського музично-драматичного театру в Криму такими були дев'ять з кожних десяти спектаклів. Подібна ситуація спостерігалася на кіностудії ім. О. Довженка, а Одеська кіностудія з 60 відзнятих фільмів українською мовою випустила лише 3. Репертуар кінотеатрів на 99% був російськомовним і навіть українські фільми переважно демонструвалися у російськомовному варіанті.
Унікальні книжки - раритети духовності й національного буття - вилучались з бібліотек, спалювались, вивозились на звалища, здавались у макулатуру і лише по два примірники без урахування місця, часу, повноти, рідкісності видання передавались у спецсховища, тобто у своєрідну книжкову тюрму під пильне око спецохоронців. З часу приходу до влади В. Щербицького відбулась переорієнтація видавничої політики. Наприклад, якщо 1973 р. в Україні російською мовою вийшло 3,3 млн. примірників художньої літератури, то вже 1974 р. - 9,9 млн. У 1970 р. в республіці видано 8133 назви книжок та брошур, з них українською мовою 3105, або 38,2%. У 1988 р. до книгарень та бібліотек надійшло 8311 видань, та українськими серед них були лише 1778 (21,4%). При загальному зростанні видавничих тиражів з 121,5 до 184,6 млн. примірників кількість українських зменшилась з 92 до 78,9 млн., або з 75,7% до 42.7%.
Наукова ж, технічна, навчальна література видавалася переважно російською мовою. За переписом 1989 р., українці в СРСР становили 15,5% населення, а книжок та брошур українською мовою 1988 р. було видано за назвами всього 2,8% та за тиражем 4%. У 1970 р. ці пропорції знаходились на рівні відповідно 5,2 та 8,5%,.Число газет за 1970 -1988 рр. скоротилось в Україні з 2618 до 1794, але українських серед них було спершу 80,9%,, а стало 70,3%, та й тираж останніх поменшав (з 67,5% до 64,2%). Ці ж тенденції торкнулись і українських журналів. Різко скоротилася їх кількість: з 186 до 99.
Державна цензура і партійні комітети прискіпливо стежили за "ідейно-теоретичним рівнем" друкованих видань (книжок, газет, журналів), передач І телебачення і радіо, репертуару театрів, концертів і кіно, програм вечорів відпочинку і наукових конференцій. Потужним був наступ русифікаторів на історичну пам'ять українського народу. Одним з широко практикованих засобів цього наступу була заміна давніх історичних та етнічних назв місцевостей, поселень, вулиць на нові соціалістично-комуністичні. У кожному місті й селищі, а часто і в селах І обов'язково були (нерідко й залишилися) вулиці Леніна, Маркса, Дзержинського, Пушкіна, Суворова та ще Жовтнева з Першотравневою, хоч, як правило, згадані діячі й події до тих населених пунктів не мали жодного відношення. У Миколаєві, наприклад, лише 4 вулиці з 35, названих на честь діячів культури, мали українські імена.
<ПРОПУЩЕНИЙ ТЕКСТ>
Ці демографічні зміни негативно впливали на ставлення людей до основного засобу спілкування - мови. Якщо 1959 р. мову своєї національності вважали рідною 93,5% українців, то 1989 р. - 87,7%. Зауважимо, що у 80-х роках російською мовою вільно володіли кожні два з трьох українців, а українською - лише кожен четвертий представник російськомовного населення республіки.
Водночас продовжувалась практика переселення українців у віддалені райони СРСР. До примусово заселених ними Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу, Уралу, Півночі додалися нові адреси добровільних поселень наших земляків, зваблених романтикою, організованим набором робітників та щедрими обіцянками. Перепис 1989 р. наочно продемонстрував результати цієї політики. На той час у Приморському краї мешкало 185 тис. українців, у тому числі близько 12 тис. у Владивостоку. У Ямало-Ненецькому національному окрузі українці становили 17,2% населення, в Магаданській області - 15,4, в Кустанайській - 14,6%. 105 тис. їх проживало на Кольському півострові, 268 тис. - в Тюменській області. У реалізації антиукраїнської політики високопоставлені русифікатори мали численних прибічників і прислужників серед українців, які заподіяли чимало шкоди власному народові, але чи не найбільша з них - денаціоналізація молодого покоління, що загрожувало позбавити націю її майбутнього.
Важко було би відповісти в ті часи на питання: а чи зможе українська культура, мова і взагалі ментальність самовідтворитися у новому поколінні? Важко було би відповісти тоді – важко і зараз.
Розглянувши важелі, що впливали на формування українського (на жаль не цілісного) культурно-ментального простору, ми можемо скласти умовну модель його сьогоденного стану. Тож повертаємося до сьогодення:
<ПРОПУЩЕНИЙ ТЕКСТ>
Справедливо стверджує О.Куць, що прагнення української політичної еліти знайти сильного захисника власної нації і державності – це риса, що походить з історичного минулого [7, с. 176]. Причини цього є цілком зрозумілими:
1) По-перше, Україна не мала природних бар’єрів на кордонах держави;
- Це спричиняє розмитість границь, високий рівень перемішування прикордонного населення з населенням держав сусідів, а відтак і перейняття „чужої культури” , а так і межа між „своїми” і „чужими” загублювалась не раз в нашій історії;
- Також відсутність географічних перепон не робила ускладнень для армій загарбників;
- Важливо відмітити психологічний аспект: український народ не знав чітких кордонів держави (а окреслити ці кордони у минулому мали б географічні ознаки), а від так і не міг мати принципових позицій до їх відстоювання;
2) По-друге це розташування України на перепутті торгівельних шляхів Схід-Захід і Південь-Північ (що колись був відомий як „з варягів в греки”).
- Це також призводило до перемішування етносів і культур;
- Виникнення у свідомості народу (а це, звичайно, відбилось і в культурі, а відтак і в менталітеті) синдрому „буферної зони”. Найвиразніше він проявляється у мисленні одним днем. Так Остап Вишня художньо-жартівливо описує ментальні риси українців: А) Моя хата з краю Б) Якби не били В) Якось пронесе Г) Ти ба, не пронесло...;
- Володарювання українськими землями ставало вигідним – це приводило не терени України нові і нові армії загарбників. Але через те, що українські землі могли що хвилини спалахнути новою війною капіталовкладень у промисловість довгий час не відбувалось.
[7 c. 168-177; 1, c. 44, 56]
Саме ці фактори призводили до пошуку кращого життя під опікою іншої сильної держави. Я свідомо не відношу до цих факторів „виснаження нації”, яке широко використовується при поверхневому розгляданні проблеми .
А що є характерним для сучасної політичної свідомості українців за вищевказаним питанням? Як пише О.М. Куць існує суттєвий вплив держав, що використовують діаспору для досягнення власних експансіоністських цілей, а це в свою чергу загострює міжетнічні відносини в країні [7, c. 232].
Складна етнічнополітична і етнопсихологічна спадщина досталася Україні від Радянського Союзу. Демографічна політика перемішування народів 50-70х років і русифікація призводять до загрозливих наслідків для української нації. Домінуючою мовою на територіях Північно-східних і Південних регіонів стає російська.
Аналізуючи ситуацію ми бачимо, що на перший план виступають когнітивно-несвідомі властивості менталітету. Через прямий чи опосередкований вплив інших держав на діаспору відбувається потужний вплив на ментальну групу, до якої ця діаспора належить. Суб’єкт такої ментальної групи ідентифікує себе не з державою (нацією в цілому), а зі своєю ментальною групою. Це один з найвагоміших факторів міжетнічних конфліктів.
Ментальна група не тотожна етнічній групі. Так як ментальність формують умови життя суспільства, то на селі і у місті ментальні групи зазвичай різні за багатьма своїми культурними змістами, в той час як етнічність може бути спільною. В той же час у одній ментальній групі можуть бути представники різних етнічностей. Умовою для цього має бути спільність побуту і етично-моральних поглядів .
На територіях Північно-східних і Південних регіонів проживає величезна кількість іммігрантів у першому, другому і третьому поколіннях з інших республік Радянського Союзу. Ці люди не потрапили в „українізоване” ментальне середовище; залишились у старому ментальному просторі, хоча і у складі нової суверенної країни. Так і функції ментального простору не вплинули на них (пункт 1.1). Будучи громадянином СРСР ця людина, іммігруючи до України, можливо, навіть не акцентувала уваги на тому, що їде жити до іншої країни. У багатьох мешканців України і зараз не зруйнувався образ „моя країна СРСР” [8, с.44-52]; ця тенденція широко помітна у ідеологічних поглядах, ціннісних принципах, у обмовках та описках навіть тих, хто ідентифікує себе громадянином України. [11 с. 263-309]
<ПРОПУЩЕНИЙ ТЕКСТ>
До чого ж ми приходимо? До своєрідної дуалістичності гео- і етнополітики. Зрозумілим стає те, що у реалізації геополітичних потреб часто-густо використовується етнічний фактор, що був зумовлений певною етнополітикою. Направлені перетворення у культурному житті етносу не дають моментального ефекту, але, у разі їх послідовного впровадження, закладають підґрунтя до ментальних перетворень у відповідності до наданої направленості – тобто, характеру перетворень у культурному (духовному) житті. У свою чергу це формує певну ментальну спільноту, що прагне до самовідтворення – стає на підтримку політичних партій і лідерів, що пропонують їй це. Тобто стають, свого роду, „етнополітичним ресурсом” – народною волею, що підтримає певну політичну силу.
<ПРОПУЩЕНИЙ ТЕКСТ>
Література:
1. Фурман А.В. Психокультура української ментальності: наукове видання. – Тернопіль: Економічна думка, 2002. – 132 с.
2. Райгородский Д.Я. (редактор-составитель); Психология масс. Хрестоматия. – Самара: Издательский Дом «БАХРАХ-М», 2006. – 592 с.
3. Бердяев Н.А. Смысл истории. – М.: Мысль, 1990. – 175с
4. Попов Б. Ментальність українського народу в контексті вічності., Освіта. 1997 – 3-10 вересня, - с. 6-8, або http://iskhakov.narod.ru
6. Н.И. Сазонов, А. Фисун, А.Куць и др. Политология. Учебное пособие. Харьков 2001 – с. 634 – 668.
7. Куць О.М. Етнополітологія: Навчальний посібник. – Х.:ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2005- 264 с.
8. Берн Эрик. Введение в психотерапия и психоанализ непосвященных: Пер. с англ. А.И. Федорова. – С.-Петербург: МФИН, 1992. – 448 с.
9. М’ясоїд П.А. Загальна психологія. – К.: Вища школа, 2000. – 479 с.
10. Степан В.С. Культура. Вопросы философии., 1999, - с. 61-71
11. Фрейд Зиґмунд. Психология бессознательного: Сб. произведений / сост., науч. ред., М.Г. Ярошевский – М.: Просвещение, 1990. – 448 с.
12. Бороноев А.О, Павленко В.Н. Этническая психология: СП6, издательство СП6ГУ, 1994, - 168 с.
13. В. Баран, Я.Грицак, О. Зайцев і ін. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. Вид. 2-ге, зі змінами. – Львів: Світ 1998. с. 252-284
14. О. Дмитренко, Г. Мельник, Б. Пікулик, О. Сіра та інші. Другий міжнародний конгрес українства. Львів, 22-28 серпня 1993 р. Частина ІІ. – Львів, 1994. – с. 7-12, 48-52, 57-62, 85-90, 98-102, 107-112.
15. Я. Грицак. НА ДОСВІТКАХ НОВОЇ ДОБИ. Електронне видання. Розділ 1.
