Пік кар’єри Гарольда Вільсона:
У 1964 році лейбористи повернулися до влади – вони знаходилися в опозиції мало не ціле покоління. З часу минулих виборів партію консерваторів роздирали скандали, ослабляли відставки, зміна керівництва, проте це не перешкодило їм скласти серйозну конкуренцію, і лейбористи добилися парламентської більшості всього лише в 5 місць.
З такою хисткою перевагою новому прем'єр-міністрові-лейбористові Гарольду Вільсону важко було уникнути дострокових виборів.
Перемозі лейбористів «допомогла» економіка – популярність уряду Гарольда Макміллана пішла на спад, як тільки підйом змінився спадом.
У липні 1962 року Макміллан зробив відчайдушний крок, що тут же прозвав «ніч великих ножів», - прем'єр-консерватор підняв руку на власний уряд, здійснивши радикальні перестановки в кабінеті. Проте і це не змогло розтопити лід в серцях виборців.
Довіра до уряду була остаточно підірвана, коли в 1963 році член кабінету Джон Профьюмо був вимушений піти у відставку через те, що збрехав в парламенті про свої сексуальні відносини з «дівчиною по виклику».
У жовтні 1963-го обтяжений скандалами і хворим Макміллан йде. Консерватори, до здивування багато, вибирають партійним вождем аристократа в 14 поколінні сера Аліка Дугласа-хоума.
Проте і у лейбористів був новий лідер - Гарольд Вільсон. Енергійний і гострий на мову, він швидко оголив слабкі місця прем'єра-аристократа.
Відчуваючи, що програє в громадській думці, консервативний уряд тягнув з виборами до останнього. Це не допомогло. Не допомогли і спроби Дугласа-хоума зіграти на минулих успіхах консерваторів.
Вільсон знищив конкурента, виявивши його хворе місце - Дуглас-хоум якось проговорився, що вирішує деякі економічні проблеми простим ворожінням на сірниках.
Не дивлячись на те, що Хоум деколи дотепно парирував випади Вільсона, він все ж таки розглядався переважно виборців як анахронізм – ще більший крок в минуле, чим Макміллан.
Вільсон, як і Хоум, закінчив Оксфорд, проте подальші його успіхи були цілком його власною заслугою – досить сказати, що він вперше увійшов до кабінету міністрів у віці 30 років.
Передвиборні програми головних конкурентів, звичайно, розрізнялися – консерватори робили упор на ядерну оборону країни в оточенні непередбачуваного світу, а лейбористи натискали на права робочі і планову економіку.
Консерваторам не повезло: ті події, які могли б зіграти їм на руку (зсув Хрущова до СРСР і випробування Китаєм своєї першої атомної бомби), відбулися вже після виборів. Отже загалом і в цілому це була боротьба двох осіб – і в ній з невеликою перевагою переміг Вільсон.
Прем'єр-міністр-лейборист Гарольд Вільсон йшов на вибори з більшістю в парламенті у один голос, а після перемоги на них придбав тріумфальну перевагу в 96 місць.
З часу виборів 1964 року політичний ландшафт в країні змінився до невпізнання. Колись могутні консерватори перебували в смутку.
У схожому настрої були і лейбористи, у яких після виборів 64-го з'явилася було надія збільшити свою частку в палаті общин (і навіть поступово витіснити лейбористів з позиції головного конкурента консерваторів!). Проте результати виборів 1966 року принесли їм розчарування.
У 64-му Вільсон переміг у впертій боротьбі і з мінімальною перевагою. Він розумів, що таке перевага у будь-який момент може обернутися достроковими виборами. І події неначе підтверджували ці побоювання.
Спочатку виявилося, що економіка країни має найкрупніший негативний торговий баланс за всю післявоєнну історію. Потім послідували поразки лейбористів на ряду довиборів до парламенту.
Консерватори, діючи за звичаєм жорстко, змінили Дугласа-хоума, що програв, на Эдварда Хита, вважаючи, що останній стане відповіддю Вільсону.
Проте політичні тенденції раптово змінили напрям. Лейбористи трималися стійко, відкидаючи пропозиції ліберальної партії увійти до коаліції. І до 1966 року Вільсон відчув, що пора зіграти в рулетку виборів.
Його послання виборцям було простим: дайте закінчити те, навіщо я прийшов на цей пост два роки тому. Консерватори, правда, тут же висунули у відповідь гасло-попередження: проголосуєте зараз, розплачуватися будете потім.
Новий лідер консерваторів Хіт не міг змагатися з Вільсоном в харизмі, та і виборці його ще погано знали. А коли трохи дізналися, він здався їм холодним і відчуженим – на відміну від мудрого, з трубкою в роті, тата Вільсона.
Як і на попередніх виборах, це знову була боротьба осіб, а не ідей. Що до ідей, то лейбористи хотіли здійснити ренационализацию сталевої промисловості, а консерватори зосередилися на боротьбі із зростанням цін і реформі відносин з профспілками.
Європейське питання вже почало звучати в передвиборній оркестровці – зокрема, ліберали закликали до вступу до Спільного ринку.
Більшість в 96 голосів в парламенті, яке одержали у результаті лейбористи, означало, що всього лише другий раз в своїй історії ця партія могла перебувати у владі весь термін з повним на те правом.