МИЛОСТЬ БОЖІЯ,
УКРАЇНУ ОТ НЕУДОБНОСИЛ1ИХ ОБИД ЛЯДСЬКИХ ЧРЕЗ БОГДАНА ЗІНОВІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ПРЕСЛАВНОГО ВОИСЬК ЗАПОРОЗЬКИХ ГЕТЬМАНА, СВОБОДИВШАЯ, І ДАРОВАННИМИ ЄМУ НАД ЛЯХАМИ ПОБІДАМИ ВОЗВЕЛИЧИВШАЯ, НА НЕЗАБВЕННУЮ ТОЛИКИХ ЄГО ЩЕДРОТ ПАМ'ЯТЬ РЕПРЕЗЕНТОВАННАЯ В ШКОЛАХ КІЄВСЬКИХ 1728 ЛІТА
ДІЙСТВІЄ 1
ЯВЛЕНІЄ 1
Б о г д а н Х м е л ь н и ц ь к и й долю козацькую оплакуєт
і новиє совіти в ум пріємлет.
Егей, слави нашея упадок послідній!
Чого в світі живучи дождал козак біднийі
Докозаковалися і ми под ляхами...
Честь і славу в нивочто нашу обращають,
Козацькеє потребить ім'я помишляють.
Сея ли ми от тебе, ляше, ожидали
Плати, єгда вірності нашей показали
На землі і на морі знаменія многа,
Бодуща тя врагов сі сокрушая рога?
Се ли достойная мзда? Сія ли заплата
За службу нашу? Се ли зиск наш і інтрата
За неізчислиміє приятіє рани,
За смерті различніє на различной брани,
За толикіє і толь славніє побіди
Терпіли толикіє, толь тяжкіє біди:
Грабленія, насильства, утиски, досади,
Узи і прочая, без всякоя отради?
О, і вспоминати то воістину студно;
А як самим ділом нам терпіти не трудно!
Что так безумні єсьми, что так помраченні,
Что спим, аки летаргом яким омраченні?
О жалю мой незносний, больше ли чекати.
Крайней ли погибелі еще виглядати
Будем? Не видим, что ся грядет? Окаянні,
Єгда, стеная, молчим, тако поруганні
Суще. О, нечувствія нашего! Страдати
Кая нужда есть, аще честь за честь воздати
Можем! Татаре, турки і німці бували
Не страшні: і ляхи ли ужасні нам стали!
Сверіпіє льви, тигри, вепрі побіждати
Удоб було: от зайцов ли станем втікати?
Когда шабля при нас єсть: не совсім пропала
Многоімепитая оная похвала
Наша; доказовала чуждой слави много
Она: студа ж с-зоєго не отметить такого
Не отобрали еще ляхи нам остатка:
Жив бог, і не умерла козацькая маткаї
Х о р
Муза і Аполлон грядущую ляхом погибель предвозвіщають,
Не видиш, поляче,
Кто на тебе плаче,
Кого обиждаєш;
Кому досаждаєш?
Славу ти сотворших
Побіди порождших,
Тщишся погубити,
Славу іспразнити.
Где ж услуга тая,
Єгда вся благая
Своя оставляли,
Тебі воевали;
Крові не жаліли,
Голов не щаділи,
Тебе заступая,
Тебе прославляя?
О, что ж ожидает,
Кая месть чекаєт,
Яко за благое
Воздаєши злоє!
Коль лютое время,
Коль тяжкое бремя,
Пошлет на тя вскорі,
Судяй правду, горі!
Се твоя преділи
Пройдуть сквозі стріли,
Слопце зайдет в хмари,
Вдарять на тя бурі;
Шкури тебі дерти,
Глави будуть терти,
Шиї витягати,
В ярмо закладати,
По лісах гонити,
По ріках топити,
З склепов видирати,
Аж за Віслу гнати.
Прийдуть на тя злая,
Непремінно сяя:
Бог бо тебі судить,
Суд єго не заблудить!
ДІИСТВІЄ 2
ЯВЛЕНІЄ 1
Хмельницький козакам запорозьким обиди і озлобленія неудобноносная, от ляхов діємия, предлагает, і свой їм совіт об'являєт, которому кошовий іменем всіх козаков отвітствуєт, і як в прочіїх потребах, так найпаче в том неслушних себе буть і голов своїх не щадіть обіщаєт.
Х м е л ь н и ц ь к и й
Приїзду моего к вам вина єсть не іна,
Панове запорожці, токмо се єдина,
Что по премногих бідах неісповідимих,
І утисках всегдашних, неудобстерпимих,
Крайняя всіх нас уже хощет постигнути
Пропасть, которой якби могли убігнути,
Поки еще время єсть, треба розсуждати,
І что полезно будет, сіє предізбрати:
На вас-бо то залежить, іли жити тако
При козацьких вольностях без налога, яко
їздавна жили, іли вічними рабами
В ляхов буть, которії як хотять над нами
І над дітьми нашими руки істирають,
І уже явного нас студа ісполняють.
А мні далеко лучше видиться і главу
Свою положить, ніж би козацьку славу
І Україну з крайнім студом потеряти
їли неблагодарним врагом голдовати.
Відаєте-бо всі, і не токмо ви сами,
Но і весь світ гораздо відаєт зо вами,
Яко вірності в нас ляхи дознавали много,
Колико отвратили от голов їх злого,
Когда за них на брані перси виставляли,
Когда кров проливали і голови клали,
Когда той не мог отнюд дружитися з нами,
Кого между своїми іміли врагами,
Когда ми їх от татар і турков преділи
З непрестанним опаством всегда боронили,
А они за нами, як за муром стояли,
їли і на обидві уші єще спали,
Ворочуячися. Я не воспоминаю
Древних оних діл наших, како же їх маю
Ізрещи, не вім, ібо не токмо їх полно
Було на землі, но і на морі довольно.
Свідитель єсть Трапезонт, на пень посіщений,
Свідитель єсть і Синоп, з землею смішенний.
Являють і славниє ониє подходи
Аж под Константинополь, іли і народи
Самиє тамошніє, їх же весі, гради,
Хутори, єгда і сам салтан, вертогради
Своя обходяще, зріл, ініє спалили,
Ініє же в нивочто тако розорили,
Что которий пихою надмен, обпадати
Цілим світом мніл себе, обаче признати
Рад, не рад істинную храбрость превелику
Козакам понужден був. Что же і колику
Вірность свою свідчили, уже і недавно
Того доказовали под Хотинем явно.
І сами ляхи сіє, чаю, нам признають,
Люб і не токмо славі нашей зазрощають,
Но і всегда худими словами, єлико
Возможно, умаляють умислне толико.
І Османові войська когда напирали
Найпаче на козаков, ясно показали,
Что лядськая вся при нас була оборона,
Которую если би ізбили, корона
Польськая давно б уже до чорта пропала,
І сама своего би сліду не познала.
А козаки первіє когда мужественно
Видержали інкурси, тогда дерзновенно
Великий во воїнстві его учинили
Падеж, і самий єму обоз розорили.
Тако о силі своей гордящеся зіло
Османа3 посрамили, і мира всеціло
Іскати понудили. Но что ж ізчисляю?
Мир сим і іним ділам нашим поставляю
Во свідительство, яже єсьми яко полни
Отважного серця, так і в похвалі довольни,
Но что ж? Видите, як нам за сія платили
І платять услуги; коль тяжко угнітили
Бідную Україну тими очковими,
Поемщизнами тими, тако ж роговими.
Повимишляли к тому уже і ставщизни,
А при их поборах і сухомельщизни.
Власноє наше добро в очах перед нами
Орендують, і в своем невольні ми сами.
І уже по времені ані дітей роднях,
Ні жен власних наших нам не будет свободних.
Что ж говорить о іних бідах наших больших?
Что о безчестіях і укоризнах горших?
...О горе! о болізні! о неізреченна,
Студа нашего печаль, но неоконченна,
Злоба їх? ібо уже і віру святую
Ізпразнити тщатся, а ввести треклятую
Унію помишляють і божії храми
Везді своїми хотять оскверняти мшами.
Словом рещи: всіх в копець мислять потребити,
І славу козацькую в пепел обратитн.
Что убо сотворите, тепер розсуждайте,
Когда еще можете, всяк о себі дбайте:
Послідней ли пагуби своей ожидати
Что день будете, іли і зол убіжати
Грядущих і обнди отмсгити, якіє
Доселі претерпіли за діла благіє?
Я на бога всю мою надежду слагаю!
Єго, во-первих, себі помощі желаю;
Імію же надію на шаблю до бозі,
Что нахилить под наші врагов наших нозі.
Только ви всі в єдин гуж зо мною тягніте,
А отчизни і віри своей не дадіте
Православной до конця от них пропадати
І козацькой навіки славі ізчсзати.
К о ш о в и й
Поки сили нашея, поки духа стане,
Будем себе боронить, вельможний гетьмане,
Туркам, татарам в очі отважне ставали
За плюгавцев тих, когда на них наступали.
За себе против ляхов не вооружимся,
В своїх бідах помогти себі убоїмся?
Відаєм, яко всім нам Україна-мати,
Кто ж не похощет руку помощі подати
Погибающей матці, був би той твердійший
Над камень, над льва був би таковий лютійший!
Ми всі, як прежде, були без всякой одмови,
Так і найпаче тепер служити готові,
Будем себе і матку нашу боронити,
Аще нам і умерти, будем ляхов бити!
ЯВЛЕНІЄ 2
Козаки, Дніпром пришедши, приходять до Хмельницького, і что ляхам зділали, ему повідають; вісник ізвіщаєт недалекий лядський приход; Хмельницький каже козакам на коні сідать.
Х м е л ь н и ц ь к и й
Что ви за козаки і откуля?
К о з а к и
З ляхами
Посланії були ми Дніпром байдаками.
Х м е л ь н и ц ь к и й
Кто вас послал з ними, і гді ви їх поділи?
К о з а к и
Гетьмани обидва нам їхать повеліли,
Х м е л ь н и ц ь к и й
Гетьмани, гді?
К о з а к и
З обозом поволі ступають:
Но гді уже суть, іли куда натягають,
Сего знати не можем: бо Дніпром єдиних,
Поки они настигнуть, а землею іних,
Ради скорості легко передом послали,
Самі з табуром нога в ногу поступали,
Шембрак із Сапігою поїхал землею,
І син же Потоцького з юртою тоєю!
А нам казали спішно ступати водою,
Придавши комісаров для лучшего строю
І безпечності.
Х м е л ь н и ц ь к и й
Гді суть ваші комісари?
К о з а к и
Гді ж уже сидять, може, у чорта в кошарі:
Бо ми єретиков тих нещадно побили
Інших, а інших живцем в Дніпрі потопили.
Лучше збравши, що будет, то будет, терпіти,
Нежелі ляхам, хотя присягши, служити.
Х м е л ь н и ц ь к и й
Не бойтеся, надежду на бога імієм
Милостива, что наших врагом одолієм;
А что вірне служить їм в церкві присягали,
Перед богом такую кондицію клали:
Аще не будуть они насильствовать віру
Нашу святую, і не переберуть міру
В поступках своїх з нами, і за службу нашу
Не такую, як ми п'єм, будем пити чашу;
Чого они поневаж самі не сполняють,
Дармо і от нас себі віри ожидають.
В і с н и к
Ляхов, вельможний пане, недалеко чути.
К о з а к и
Що румом поїхали, міли то прибути.
Х м е л ь н и ц ь к и й
Не страшний нам єсть приход і самих гетьманов,
Не устрашается дух от ляхов Богданов.
Нуте только, молодці, на коні сідайте,
А пришествія оних к себі не чекайте:
Приходящим к нам гостям навстріч
поїжджаймо,
А пришествія оних к себі не чекаймо.
ДІЙСТВІЄ 3
ЯВЛЕНІЄ 1
У к р а ї н а о помощ і пособіє божіє Хмельницькому во брані той просить.
У к р а ї н а
В безмірних бідах моїх в неісповідимой
Болізни і печалі, во неусладимой
Горесті серця імам се мало отради,
Се утіхи ощутих нічто того ради,
Что чада моя уже як от сна возстали
Коєго, і нечувство далече прогнали
От себе, і всі обще почали гадати,
Як би матері своей пропасти не дати.
Малодушіє і страх всякий отложили,
Дерзость і безстрашіє себі прилучили,
На предлежащий подвиг весело ступають,
Скорб мою преложити на радость желають.
Но, уви! не ізвісна фортуна єсть брани:
Ібо неудоб познать от коєя страни
Стояти будет, на ся различние види
Восприїмати обиче, іногда біди
Наносить, іногда же буваєт удобна,
Тім кості іли карті она єсть подобна:
Кому-бо послужить і кому в руки пойдет,
І самій премудрійший астроном не дойдет,
Обоїх стран многажди сили будуть равні,
Так числом воєн, яко храбростію славні;
Но єдині, наконець, із них торжествують,
Другії побіжденні, стеняще, сітують;
Іногда же противно надежді буваєт,
Сильного немощнійший часто постилает.
Толикую я разность єгда помишляю,
Уві мні! от болізні паки униваю.
Паки острий во мні терн пронзает утробу,
Паки лютая печаль влечет мя ко гробу:
Ібо аще что на мя супостат успієт,
Аще мні окаянной нині одолієт —
Горе мні! что сотворить суще побідитель,
Таков і толикий мой враг і озлобитель
Роздраженний? Ко тебі, о боже всесильний,
Прибігаю аз, воззри на плач мой умильнийі
Доколі мя до конца забудеши, боже?
Душа моя от скорбі во мні ізнеможе.
Доколь лице от мене своє отвращаєш,
Доколі без отради мене оставляєш?
Призри з небесе і виждь на моє толико
Окаянство; і помощ низпосли, владико,
Іже древле з Мойсеєм милость сотворивий,
І тім ізраїльськеє плем'я свободивий
От роботи Єгипта, провед по пустині
Столпом сугубим: ти сам, ти тожде і нині
І Богдану моєму яви неізмірну
Благодать твою! Буди вождю правовірну
Столп кріпості, от лиця врагов заступая
І правовірних его воєв защищая,
Сотвори, да іже мя посрамити тщаться,
Вічним на брані студом самі посрамяться:
Да возрадуються же, іже в тебі чають,
Твоей помощі в бідах своїх ожидають!
ЯВЛЕНІЄ 2
В і с т ь приходить, повідая преславниє козаков над ляхами побіди, і студноє їх за Віслу прогианіє, і торжественное векорі Хмельницького на Україну возвращеніє.
В і с т ь
Не плач, о Україно, престани тужити,
Печаль твою на радость время преложити:
Призрі на тя э небесе вишняго зіниця,
Поборствуєт по тебі божія десниця!
Жолтіє Води злату при брегу своєму
Побіду породили Богдану твоєму.
Шембрак із Сапігою пошли оглядати,
Таврики, свою хану візиту отдати,
А Стефан Потоцький, син гетьманський, з своїми
Лучше в пеклі збрав жити, ніж в Криму з
чужими.
Корсунь другой побіди єсть тебі свідитель,
Явися Хмельницький твой паки побідитель;
Врагов твоїх студно в ліс як зайцов загнали,
І єдиних побили, других пов'язали:
Там сам гетьман Потоцький, там і
Калиновський
Польний, там і Синявський, там і
Бігановський;
Там Яскольський, і інші там многіе взяти
Пошли в слід Шембрака і Сапіги іскати.
Нестервар місто Ганджа і Остап достали,
Глибокий ров стервом заровняли;
Ляхов недобитих под Корсунем побили,
З ксендзов живих шкури, як з баранов, лупили.
Кривонос в Барі взятом от себе гуляет,
Ляхов в склепах і в домах з свічками шукаєт,
А іних з-под стріх тягнет, як воробцов много,
Всіх на пень істинаєт, не смотрить нікого.
Дивні твої побіди суть: ібо і тії,
Которих страх за Віслу у ліса густії
Розно позаносив був, когда і собрались
Больш над тридесять тисящ, да і перебрались
Вкупі за Константинов, под річку Пиляву,
Тамо свою хотяще показати славу,
З студом і безчестієм неслиханним, з вічним,
Поруганієм своїм, з срамом необичным,
Знову всі в безвісная міста повтікали,
Як тільки в полю в очі Хмельницькому стали:
Кто коня, кто шаблі, кто узди, кто кульбаки,
Кто воза, кто хомута, а кто і собаки,
їли чего іного кто тілько дорвался,
Як найскорій за Віслу знову поспішался
Не отягощен нічем; ібо тамо рисі,
Соболі, горностаї, кунки, волки, лиси,
Сібирки, ванни, конви, імбрнки, намети,
Мідинці сребрянниє, фарини, паштети,
Цукри, креденси, столи, скрині зоставляли,
Окованних возов сто тисящ покидали,
О прочіїх користех не воспоминаю,
Токмо безчисленниє бути утверждаю.
Довольно грабленія твоя наградили,
Коториє чрез старость і... робили.
Толикоє їх бігство вельми удивило
Вождя і вслід за ними гнати понудило
До Львова; а Небаби, Тиші, Полкожухи
І Нечая по боках, зламаниє духи
їх вконець їм от'ємлють, гді їх постизають,
І так славу ко славі тебі прибавляють.
Но не було под Львовом із ким воєвати,
А міста і сам дармо не хотіл псовати,
Когда сукна на барму козакам прислали,
І повелінну денег суму поскладали.
Далі, Україно, все Богдан твой ступает,
От Львова до Замосця скоро приступает.
Слава о нем повсюду дивная проходить,
Ім'я его до морей послідних доходить,
А ляхам так страшно, что гді либо повіють
Вітри, всі, же Хмельницький ідет, розуміють,
Таковий і толикии ляхов побідитель,
І богом дарованний тебі ізбавитель
Супостат твоїх в міста пустия загнавши,
А по Віслу границю тебі закопавши,
Вскорі, торжествуя, он к тебі возвратиться,
Неісказанна радость тебі з ним явиться.
У к р а ї н а
Словеса твоя дивно мене утішають,
Єгда толикіє мні побіди глашають;
Убо се по словеси твоєму да будет:
Богдан мой, побідитель толик да прибудет!
Х о р
Бог скорбящих утішаєт.
Іже сам в себі от вік почиваяй,
Іже пред ангел лики пребиваяй,
Всесилен, премудр, красен і багатий,
Свят і всякой полний благодати,
Чист, непорочен, во всем совершенний,
Славою вічні в себі прославленний,
Всяческая всім обильно дарствуяй,
Но сам нічего отнюд не требуяй,
Той на престолі сидяй превисоком,
Дольняя зряще всевидящим оком,
За безмірную милості пучину,
Призрів на бідну звище сиротину,
Ухо абіє своє приклоняет,
Гласу молитви милосерд буваєт;
І аще бурі возмущають море,
Ведя з собою великое горе;
Аще і волни до небес возносять,
І видимую пагубу наносять;
Но он не даєт люті погибати,
Ібо єго єсть такових спасати,
Іже во бідах к нему прибігають,
В нем всю надежду свою полагають;
Син паче забвен у матері будет,
А нежелі он такових забудет;
Блаженнії суть убо таковії,
Ібо скорб в радость премінити тії,
Аще і страждуть, чають непремінно;
Упованіє оних не сумнінно;
Бог бо єсть щедрий, в нем же уповають,
Яко на ню свою печаль возверзають.
ДІЙСТВІЄ 4
ЯВЛЕНІЄ 1
Хмельницький зо торжеством на Україну возвратився в Кіев, при вратах торжественних благодарить бога за толикіє побіди; діти українськії, во училищах кіївських учащіїся, его привітствують, потом і козаки чрез писаря толикой ему слави віншують.
Х м е л ь н и ц ь к и й
Что тебі воздами ми, о всеблагий боже?
Кто бо твою к нам милость ізрещи возможе?
О тебі супостати нашя побідихом,
Тобою гордії їх думи низложихом,
І духи попрахом, ні на лук, ні на стріли,
Ні на інші якіє уповахом сили.
Десниця, о господи, твоя прославися,
В кріпості, десная ти рука утвердися
На них, пособляя нам. Отселі нознають,
Яко щедроти твоя по нам поборають,
Не до конця бо твоїх вірних забуваєш,
По гніві милостива себе їм являєш:
Наказуєш, но яко отець милосердий,
Ібо потом буваєш аки щит їм твердий,
От лиця вражія в день брані защищая,
І всякія далече скорбі проганяя.
Сіє коїм ізвітом будем утверждати,
Довольно показують твоя благодати
Ко нам: праведним твоїм судом ми страдали,
Яко неправди наша тебе прогнівали.
Но єгда ми милості твоєя іскахом.
І благоутробіє твоє не престахом
Молить: призрі з небесе на наша обиди,
Толикіє нам нині дарова побіди.
Рог убо правовірних твоїх возвишенний
Супостат без отради стенет побіжденний:
Твоє сіє діло єсть, а не человіка,
Буди благословен ти от нині й до віка!
Д і т и у к р а ї н с ь к і ї
1
Ревностію святия церкве роздеженний,
Безбоязненно дерзнув вступить в бой воєнний,
Єгда з врагами єя, Богдане, ратуєш,
Достойно і праведно з нею торжествуєш:
Врата бо єй адова з своїми навіти
Не могуть, глаголющу Христу, одоліти.
Донелі убо церков імат пребувати,
Дотоль і твоя буде похвала сіяти.
2
Отчества любов, яже в тобі розпалила
Серце твоє ко брані, но і пособила
Тоюжде ти в побіді так, что роз'яренний
Супостат твой явися весьма помраченний.
Вся бо яже суть в мірі, любов побіждаєт,
Любве неудобное ничтоже буваєт,
Всяк убо, іже імат Отчество любити,
Не может тя никогда в любві не іміти.
3
Славою предков твоїх поощрен, на раті
Побідил єси славно твоя супостати;
От двоїх бо єдино восхоті іміти;
їли умерти, іли врага побідити,
Но козацька од тебе слава смерть прогнала,
А над врагом побіду тебі даровала;
Іже убо за Отчу подвизался славу,
Безсмертним слава вінцем увінчаєт главу,
4
Добродітель твоя єсть торжества виною
Нинішнього, побіди сею єдиною
Врага твоего; ібо так сильно ничтоже
Обращается, іли так високо, что же
Мужеством добродітель своїм не превзийдет,
А може, она когда наконець не взийдет;
Добродітель убо ми твою величаєм,
Тебі Несторових літ од бога желаєм!
П и с а р
Аще тя і малії діти привітствують
І богом данной тебі побіди віншують,
Як ми не устидимся безстидно мовчати,
Як будем німотою уста заграждати?
О єдина похвала наша, о Богдане,
О дивний в гетьманіх ти, наш вельможний пане!
Радуєся о тобі Росія Малая,
Веселить же ся купно і церков святая:
Ібо твої то були первії поради,
Не оставить матері своей без отради;
Но елико возможно в біді утішити,
Горькую її печаль в сладость премінити.
Се уже і самим то ділом совершися:
Скорб далече отбіже, радость водворися,
Торжественнії гласи проізходять всюду,
Тамо пісні слишаться, кимвали оттуду,
Гради, весі, дубрави, гори, холми, ріки,
Красно являють лице своє з человіки!
Словом єдиним сказать: як Вкраїна стала,
Толикая в ней радость еще не бувала.
Кто ж не признает, что все, что-либо імами,
Так чудния ізміни, яко над врагами
Нашими преславно ми нині торжествуєм,
А они воздихають? Тобі долженствуем,
Твоїм добродітелем должни возписати,
Тобі благодарствіє должни воздавати;
Будуть убо вітії везді тя славити,
Будуть і рифмотворці діла твої піти
З історіографами: ми тя поздравляем
Толикою славою, а к тому желаем:
Которую днесь радость імієм тобою,
Долгим твоїм житієм утверди по бою!
Х м е л ь н и ц ь к и й
Радості сеї не я і не добродітель,
Кая моя вина, то творець і содітель
Наш; благодареніє єму возсилайте,
Єго дивную ко нам милость величайте.
Прочеє в мирі между собою живіте,
Друголюбіє над вся паче возлюбіте.
І малії бо вещі умножает згода,
Великії вопреки вмаляєт незгода.
А желізо доброе важте і над злато.
Злато бо потемнієт без него, як блато.
о злато і что сребро ляхам пользовало,
Коликіє ж багатства желізо побрало?
З сребних полумис отці наші не їдали,
І з золотих пугаров они не пивали.
О желізі старались, желізо любили,
І велику тим себі славу породили.
Оних путем ідіте, оннх подражайте,
Слави іща, багатство ви за нічто майте.
Не той славен, которий многа лічить стада,
Но іже многих врагов своїх шлет до ада:
Сему єдино токмо желізо довлієт,
А злато іли сребро ничтоже успієт.
Что бог дасть, тим довольні суще, нікоєя
Не обидите нічим братії своєя;
Кто лісок добрий, іли хуторець порядний,
Кто став, кто луку, кто сад імієт ізрядний,
Боліть іли завидіть тому не хотіте.
Як би его привлащить к себі не іщіте.
Ібо когда козаки уже обнищають,
Тл не долго остатки ваші потривають.
Откуду коня, іли рушницю, откуду
Іний порядок возьмуть, аще не оттуду?
А без тих приборов, что, мните, по нас будет?
Слава, без сумнінія, наша не прибудет.
Напослідок глаголю: самі не купчуйте:
Лука, стрілки, мушкета і шаблі пильнуйте!
Кплями-бо обв'язан житейськими воїн,
Імені сего весьма таков не достоїн.
ї дітей своїх, скоро отправлять науки,
До сей же обучайте козацької штуки.
Тако творя вражія потрете навіти:
Радость сію на многі удержите літи.
ДІЙСТВІЄ 5
ЯВЛЕНІЄ 1
Україна радуется богу, помощнику своєму, і благодареніє возсилаєт.
Соторжествуйте мні всі нині росіяне,
Радуйтеся зо мною і всі християне,
Іже не поврежденні злочестія ядом,
З малим в союзі єсьте благовірним стадом.
Скорб моя отложися: радость водворися,
Супостати падоша, рог мой возвисися.
Дивна се ізміна єсть вишняго десниці,
Лях побіжден і прогнан за своя границі:
Страх, біда, клопот і студ побіже з ляхами,
Побіда і торжество осталася з нами.
Іже слави моей путь зап'яти хотіли,
Путь, ведущ здісь за гори, самі погубили.
Не відають і самі, куди утікати,
Гді би на старость себі отчества іскати.
О, ниже риторськими усти ісказанной,
Ниже історичеським пером описанной
Фортуни моей! се бо бог мні пособствуяй,
Ізлія на мя своей благодаті струя,
Совлек з мене острое рубище печалі,
В ризу мя веселія одія; престали
Бурнії свіріпіти на мя аквіліоне,
Тишайшії явились ко мні алціоне:
Преч лютая от мене зима отступила,
А благоприятная весна наступила;
Тьма во світ, а нощ во день златий премінена,
Горесть серця моего в сладость обращена.
Вишняго воістину єсть сія ізміна,
Милость его ко мні се сотвори єдина.
Всі, іже ко мні любов імущії, роди,
Всі, мні желающії многих літ, народи,
Возьміте труби гласні, настройте тимпани,
Бряцайте во кимвали, пустіте органи,
Прийміте псалтир з гусльми і пісні сложіте,
Гласом радості купно богу воскликніте.
Се місяць нов явися; се день торжественний
Всемирний, нарочитий, світлий,
празденственний!
Аще, когда найпаче нині возиграйте,
Бога же, побіду мні давша, величайте!
Что бо ему принесу за радость толику?
Что іноє за милость воздам толь велику?
Буду разві імені его воспівати,
Буду господнє ім'я вовік прославляти!
ЯВЛЕНІЄ 2
Смотрінє божіє предсказуєт Україні незиблемоє, єя бдаженство под кріпкою непобідимих монархов всеросійських рукою, добрим і рейментарським правленіем.
С м о т р і н і є
Радуєшися богу, тебі пособившу,
Україна, в брані врагов же низложившу
Твоїх, і обліявшу необичним студом:
Но радуйся і дивно о тебі строящу,
Дивним тя смотрінієм утвердить хотящу,
Слави твоей толикой мнозі ненавидять,
Трликому счастію немало завидять:
Но зависть тая, їх же самих погубляет,
Єгда серце, аки ржа желізо, снідаєт;
Тебі же не принесет вреда нікоєго;
Никако не умалить блаженства твоего:
Прийму бо тя под кріпку руку свою вскорІ.
Непобідимії на землі і на морі
Монархи російськії — поборники суще
Іже благочестія, зловірних бодуще:
Тебі в твоей потщатся пособляти нуждії
Не лишать тя помощі своей, аки чужді.
Под тим непроломимим щитом пребувая,
Аки на твердой скалі себе утверждая,
Посмієшся всім вітром; волни возмущенні,
Аще даже до небес будут вознесенні,
Єгда вихром гонимі, начнуть ударяти,
Пропасть отверзающе, но поколебати
Отнюд тя не могуще, розбіються сами
З приходящими купно о камень водами,
Внемли же глаголемим!
У к р а ї н а
Приліжно внимаю,
Слово твоє радосне в себі розсуждаю.
С м о т р і н і є
Петр тебі будет камень, от бога поданний,
І за величество діл Великий названний,
Камене того ниже злобниє совіти,
Ні вражія преломлять противних навіти,
Ниже восприятие тяжкіє походи,
Ні страшниє многажди под гради подходи,
Смерть разві єдиная позняя сокрушить.
У к р а ї н а
Уви мні окаянной, убо мя порушить!
С м о т р і н і є
Стой, не бойся, за камень первий сокрушенний,
Камень другий, не менший, будет положенний,
Петр, глаголю, імені Вторий такового,
Монарха всеросійський бога всеблагого
Милостію увінчай, не дасть ти упасти,
Не дасть і славі твоей всячески пропасти.
Тот еще мал отрок сій, но не дітоумен.
К пользі держави своей вельми остроумен;
Совершенного мужа в юності являя,
Великих по себі діл знаки подавая,
Подасть ти Даніїла, вождя ізряднійша,
Не токмо благородством над іних краснійша,
Но і діли храбрими славного, которий,
Супостатом Хмельницький твоїм будет вторий.
Ім'я его устрашить сосід твоїх зіло,
А чего ж уже само не докажет діло?
Что убо вразі твої, что будуть творити?
Будуть от зависті аж до костей худіти,
І оруж'єм не можа острим воєвати,
Язиком много начнуть на тебе щекати,
Аки грубу в народіх тебе поносяще,
Аки наук чуждую тебе обносяще.
Но бог, тя во воїнськом іскустві і штуці
Прославивий, прославить той же і в науці.
І сіє колегіум чрез Петра Могилу
Основав, проізведет в толикую силу,
Что от него вітії красноглаголиві,
Тонкії філософи, богоглаголиві
Богослови, сильнії і ділом, і словом
Проповідники, стадо пасущі Христово,
Пастиріє премудрі, святі, преподобні,
Древним оним церковним світилам подоби!,
І інни ізряднії мужіє ізийдуть,
К тому начатки сії совершенство приймуть.
Тако ти, мир ли будеш, іли брань іміти,
Над врагом твоїм главу будеш возносити.
У к р а ї н а
О, боже! возсіяй ми день он скоро златий,
Толикоє блаженство моє оглядати!
Даждь мні Петру Второму, от тебе ізбранну.
І тобою наслідним вінцем увінчанну,
Поклоненіє моє должное воздати,
Толику его милость ко мні величати,
Даждь і его вірному вождю, Даніїлу
Здравіє, долготу дній, во всем спіх і силу!
Х о р
Поет похвали Хмельницькому
Вічной похвали от нас єсть достоїн,
Храбрий на землі і на морі воїн,
Войськ запорозьких Хмельницький старійцщй,
Вождь ізряднійший.
Отчество над вся паче возлюбивий
І его ради нівочто вмінивий
Розкоші, покой, користі, інтрати
І всі привати.
Православний церкви супостатом,
Найпаче мерзким трепет уніятом,
Отечеських догмат усердний хранитель
І защититель.
Діл предков своїх теплий подражатель,
Древней козацькой слави соблюдатель,
Свою на брані положити главу
Готов за славу.
Добродітельми сими украшенний,
Божія к тому духа ісполненний,
Горесть обратить нашу хотя в сладость,
Печаль на радость.
Превіє начал предлагать совіти,
Како вражіє прогнати навіти,
А по совітіх принялся за діло
Поспішно зіло.
Сразився з врагом своїм доблественно,
Прогнал за Віслу даже немедленно;
Свише-бо ему помощ прибувала
І укріпляла.
Тім ляхов віктор преславний явися,
Побідам его весь мир удивися;
Пребисть студ, печаль пагуба з ляхами,
Торжество з нами.
О, кто тя ліпо восхвалить, Богдане?
Кто толиких діл висоти достане?
Ми, іже похвал достойна тя знаєм,
Не увінчаєм.
В похвалах твоїх язик наш безділен,
Ублажить-бо тя достойно не силен;
Будеш разві ти возвеличен в небі,
Яко єсть требі!
ЕПІЛОГ
Дивную милость божію, к нам, прежде осьмидесят літ явленную, нині дійствіями і явленіями краткими предложихом вам, богом собранніє, слишателіе і зрителіє. Великое воістину діло, яко великого блаженства виновное; но величеству наше скудоуміє равное не було. Но і кто божія щедроти, найпаче же толикія к нам милості, по достоїнству ублажити может? Обаче сего ради молчати не подобаше: ниже бо бог от нас требует, чего не можем, требует же да багатно ізливаємая его на нас благодіянія в незабвенной пам'яті содержим. Аще бо і не якоже ліпо, но якоже от нас возможно бяше, благоутробіє его прославихом, но за безмірноє божественних его к нам щедрот величество, что-либо іли не прилично творихом, іли погрішительно ізрекохом, благорозумієм своїм да покриєте, всесмиренно молим. Амінь.
|
